Після початку повномасштабного вторгнення читачі й читачки розділилися на різні категорії: хтось не міг читати нічого, окрім жахливих новин, хтось намагався знайти порятунок у книгах, а хтось і досі не може повернутися до звичного темпу читання. Про різні читацькі та письменницькі досвіди в часи війни говорили під час публічного інтерв’ю Євгенія Кузнєцова, Ірена Карпа та  Богдан Коломійчук. Модерувала розмову Олена Гусейнова з Радіо Культура. Учасники розмови поділилися, як змінилися їхні читацькі особливості, звички, ритм і, звісно тематика прочитаного та написаного. Читайте про це далі.

Євгенія Кузнєцова про читання під час війни:

Я ніколи не читала так багато, як у ці півтора року, і водночас я ніколи не читала так мало художньої літератури. Щоб якось тамувати свою тривогу, я читала багато новин, про радіуси і дальність дій різних ракет з різними абревіатурами – ніби це якимось чином комусь допоможе. Це було таке тривожне поглинання новин, яке, думаю, багатьом нам знайоме. Тому художня література мені читалась дуже важко і довго. Зрештою мені і досі зараз легше читати якусь історичну літературу. А художнє письмо важко читати. І тим цінніші ті моменти, коли книжка заходить і ти все-таки поринаєш у художнє письмо, тому що воно все-таки дає змогу відволіктись. Я читала «Весілля Настусі» Ольги Богомаз. Це було пов'язане з роботою, мене попросили перечитати і з величезним задоволенням поринула у цю книжку. Це дуже настроєве читання, без якоїсь гостросюжетності чи сюжетності, але мене це читання відволікло і дало якийсь такий меланхолійний настрій.

Богдан Коломійчук про читання:

На мій читацький досвід сильно вплинула і по-своєму деформувала моя служба. Щойно призвавшись до війська, якийсь місяць я читав лише новини. Але пізніше зрозумів, що без цього не можу. Бо це теж одна з базових потреб, як-от потреба дихати чи пити воду. І почав поступово повертатись до читання. І що дивно – десь рік тому я читав літературу, з якою за інших умов я навіть не знайомився б. Наприклад, я перечитав трилогію Кетіля Бйорнстада «До музики», «Дама з долини». Чим мені були цікавими ці переживання молодого піаніста, який не давав раді ані своєму музичного досвіду, ані першому еротичному досвіду, я досі збагнути не можу, але воно читалось. Можливо, тому, що мені хотілося діаметрально протилежного від тих реалій, в яких я знаходився. Пізніше я почав повертатись до того, що звик читати. Також я повернувся до перечитування класиків – Гемінґвея, наприклад. Дуже сильно змінилась адаптація себе як читача вже на Донбасі, коли читати було складно фізично. Тоді з'явився kindle, якого було шкода брати з собою, щоб не розбити, але мені його передали – і вже читав електронні книжки. А взагалі незабутній читацький досвід у мене стався власне на Донбасі, коли ми, шукаючи квартири, знайшли розбитий будинок, з якого евакуювалися ті, хто там жив, а ми, військові там поселились. І я почав шукати бібліотеку. Це було страшенно незручно, бо мені здавалось, що я перетинаю чиїсь інтимні межі – цей покинутий будинок з розбитим дахом. І я шукав бібліотеку. Десь тоді я зрозумів чому я тут в формі зі зброєю як військовий, а не як письменник. Бо коли я все ж знайшов тамтешню поличку – там не було жодної української книжки. Там в принципі книжок було мало. І це страшенно вразило. Я знайшов там тільки Толстого «Хождєніє по муках». Ну що, думаю, прочитаю. Тому мав досвід і такого плану. Я мусив це читати, аби розуміти їх глибше, аби знати, з ким ми воюємо, без цього ми ніяк. Жодного естетичного задоволення це не приносило, але це один із способів вивчити ворога, ту парадигму, в якій вони живуть, зрозуміти їхнє ставлення до самих себе, як безневинної нації, яка все, що не робить (навіть, вбиває) – робить правильно.

Євгенія Кузнєцова про «Драбину»:

Книжка зроблена не тільки з досвіду еміграції, не тільки з досвіду тих людей, які виїхали, а з досвіду всіх людей, які за певних обставин опинились разом. Вони би не хотіли опинитись разом, вони не збиралися жити з усіма своїми родичами, із котами й собаками своїх родичів. Вони цього не хотіли, не планували. І ось вони опинилися разом. Ця книга про колективне співжиття і колективне переживання отого досвіду. У мене не було вибору, чи писати цю книжку, бо коли книжка «йде», то треба писати. Але можна думати, чи видавати її. Зараз я думаю, що це добре, що вона вийшла зараз. Цей рівень деталізації, який я зараз проглядаю в цій книжці – він мені вже недоступний. Ці досвіди настільки швидко вимиваються, забуваються. І передусім через те, що інформаційний потік зараз такий, що ми не можемо вмістити все, усі ці деталі. Вони замінюються новими відчуттями, новими трагедіями. Тому писати треба зараз.
Я думаю що «Драбина» – це набагато ризикованіша книжка. Мієчка – це була така «безпечна ставка».  Хоча я не підозрювала, що книжка стане бестселером, що буде дуже популярною. Я думала, що це буде нішева література для своїх. Але «Драбину» мені було дуже страшно видавати, тому що в принципі писати про війну, яка поки триває, смішну книжку –це ризикована штука, і мені було дуже страшно, як вона сприйметься. Я була готова до того, що її можуть захейтити, можуть сказати, що це не на часі, що писати про такі страшні речі не треба і не можна, і ще треба почекати 20 років і написати потім. Але загалом читацькі відгуки позитивні. наскільки я можу судити. Хоча я зараз ось у цей період коли тільки-тільки вийшла книжка стараюся не сильно заглиблюватися у відгуки, тому що я книжку ще не повністю відпустила. От коли вже її відпускаєш у світ, ти її не сприймаєш як частину себе – тоді це все набагато легше сприймається. А зараз я ще трошки на відстані дивлюся. Але з того що мені говорять читачі, якісь там відгуки мені щось скидає то я чую таке слово як “терапевтична” книжка. Тобто люди якось намагаються осмислити свій нелегкий досвід з почуттям провини, з отими всіма конфліктами в сім'ї, коли люди опинилися разом і зживалися разом. Я думаю, що з цього досвіду дуже багато людей вийшли з цілим спектром почуттів: від провини до якоїсь емоційної привязаності, і від комплексу того, що не допомогли комусь так як мало би допомогти, що не змогли зжитися і так далі, і так далі. То люди говорять про те, що книжка допомогла якось цей досвід переосмислити, допомогла якось подивитися, що в принципі у всіх може й так теж було.

Богдан Коломійчук про можливість писати далі:

Півроку тому можливість повернення до писання видавалась катастрофою, бо я звик писати, у мене виходила приблизно книжка в рік. І без цього ритму було якось важко . Якщо розібратися, то письменник працює не лише тоді, коли він безпосередньо сидить за письмовим столом. Він також працює з власним емоційним багажем. В моєму армійському житті багато чого змінилось. Був час у війську, коли я хотів поставити життя на паузу, мовляв поки я війську поставлю, а потім після дембеля зніму з паузи. Але воно так не працює. Ми весь час живемо. Письменник весь час творить, навіть коли не сидить за клавіатурою. І я відмовився від такого способу думання, адже це теж моє життя, нехай десь на Донбасі, але я проживаю його зараз, тут. Повторно цього дня не буде. На жаль, я зараз не пишу, але це не означає, що література і книжки не живуть своїм життям. Я відпустив всі свої книжки, вони живуть без мене, їм добре. Я відчуваю, що як письменник я не зник. Є відгуки, які постійно надходять.