На «Книжковому Арсеналі» відбулась дискусія «Нові біографічні тексти (про) військових: між документальним і художнім», учасниками якої стали Олена Мокренчук, Богдан Коломійчук, Артур Дронь, Олена Чернінька, Олена Максименко. Модерувала розмову Марія Титаренко.

Письменники ділились власними досвідами — як життєвими, так і військовими. Вони говорили про свої тексти: які форми та метафори використовують, як дотримуються балансу між фактами та вимислом, як формують образи. А наприкінці події поділились порадами про те, як писати про війну.

Нижче ділимось цитатами з цієї розмови.

   

— Як поєднувати факти та вимисел у сучасній літературі військових та про військових?

Олена Мокренчук розповіла: «Треба тримати баланс між правдою і вимислом. Ця тема дуже болюча, тому що насправді є такі речі, які ти не можеш розповісти, з безпекових причин та інших. Але тобі потрібно зробити цю зв'язку. Читач не повинен зрозуміти, що тут щось пропущено, бо потрібна логіка розмови». Олена порадила міняти форму подачі тексту та поділились власним досвідом. Так у її книзі «Аліска — фронтова лисичка» вона використала образ лисички, створила таку собі метафору. А у книзі «Герої моєї країни: Михайло Драпатий» авторка використала прийом розповіді про минулі події з можливістю перемикати увагу на інші теми та події.

Олена Чернінька поділились власним болючим досвідом. Вона розповіла, що з того дня, коли її сина з позивним Лемберґ оголосили зниклим безвісти, вона та дружина Лемберґа визначили для себе, що поки вони не побачать на власні очі тіло військового, він буде для них живим. «З того дня дружина пише листи Лемберґу, а я почала писати пости у Фейсбук під хештегом #ЛемберґМамцюНуНеПлач. Власне це його фраза». Під цим хетштегом були різні оповідки про Лемберґа — саме з них постала книга Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».

Олена Максименко поділилась і своїми думками стосовно поєднання фактів та вимеслу. Оскільки вона в першу чергу журналістка, то на першому місці для неї постають факти. На думку Олени, концентровані факти повинні дещо витверезлювати читача, приводити його до тями, а вимисел допомагає сприймати це логічно і невимушено. «Коли я пишу свої тексти, я завжди цей баланс тримаю», — додає Олена. Свою книгу для підлітків про війну «Пси, які приручають людей» вона називає репортажем, попри те, що сама історія художня. Все тому, що у цій книзі — величезний багаж досвіду та знань, реальних фактів, які перетворились у художню розповідь.

Богдан Коломійчук доповнив це обговорення своїми роздумами: «Емоції — вони непідробні. І війна, а особливо "нуль", — це таке емоційне середовище, яке не сплутаєш ні з чим і ніколи, і ніяк не спроектуєш. І з одного боку це страшно, бо це ненормальний порядок речей, так не повинно відбуватися. Зараз фронт в Україні — найстрашніше місце, напевне, на всій землі. А з іншого боку письменник — це людина, в якої і так нерви назовні». Письменник додає, що саме ці непідробні, реальні емоції зараз дуже важливі у текстах.

Артур Дронь долучився до розмови з погляду поезії: «Відсутність факту реального у творі і правдивість твору — не антоніми. Тобто не завжди якщо у творі (у вірші, наприклад) є ситуація, якої не було, вигаданий факт, то не завжди означає, що він неправдивий». Артур додає, що правду, яку знає поет, можна передати не лише фактом, але й його відсутністю, замовченням та іншими прийомами, проте вони мають бути щирими. Адже щоб написати цю правду, тобі треба взяти щось дуже особисте і приватне. 

   

— Як конструювати образи у текстах про війну?

Олена Чернінька, опираючись на власний досвід, розпочала обговорення на цю тему: «Писати треба правдиво і щиро. Коли ти пишеш правду — це один плюс, але коли це емоційно щира правда — вона тоді сильно хапає читачів за душу. У моїй книзі є і веселі моменти, і такі, що викликають сльози у читачів. Тож потрібно бути собою, не зраджувати себе. А щодо художніх творів — звісно, я ніколи не пишу про те, чого я не знаю».

Олена Максименко розповідає і про власні прийоми для створення образів: «Зараз воюють вчорашні цивільні люди, які зробили такий вибір. І коли ти пишеш про таку людину, ти пишеш про живу людину. Наприклад, нецензуроване мовлення. Звісно, деякі моменти я редагую, проте стараюсь залишити мовлення героя справжнім, буденним. Я не намагаюсь їх героїзувати, а показую їх реальні історії». Саме так, розповідає Олена, образи, зокрема військових, постають живими та справжніми, а не ідеалізованими.

Олена Мокренчук продовжує ідею реальних, неідеальних образів у текстах про військових: «Фронт — умови на межі життя і смерті — виявляє, що у людини є головне. І саме тоді людина робить те, що вважає за потрібне, бо вона може загинути у будь-яку мить і немає сенсу брехати самій собі. Мені було легко писати, бо я розповідала про своїх побратимів та посестер. Тому десь вони сваряться, змагаються між собою, щось відкривають у собі нове».

Богдан Коломійчук дещо переводить тему розмови до роздумів про великий воєнний роман та те, яким він може бути в Україні: «Мені здається, що ми весь час в очікуванні великого роману. А тепер ми в очікуванні роману про війну. Але парадокс в тому, що це буде роман з вкрай непопулярними думками, вкрай непідходящими думками. З такими думками, які ми зараз можемо засудити». Йдеться про такий роман, який міг би стати «безсмертним», який потім довго буде відображати нашу війну, цей важкий етап невизначеності, бо це те, що обʼєднує нас усіх зараз. 

Артур Дронь продовжує роздуми про великий роман на тему війни: «Я бачу цей роман таким, який буде дуже тяжко сприйматись не українцями, а який дуже важко буде перетравити на Заході. З тими, з ким я говорив з іноземців про нашу війну, про літературу — вони до сих пір все міряють Ремарком, Гемінґвеєм і Юнгером. Все-таки до сих пір для них головна війна — це Друга світова війна. Вони не можуть зрозуміти, що наша війна — це щось зовсім не як Друга світова. І ці дві протилежності — Юнгер і Ремарк — нам не підходить ні один з них. Нам треба буде переломити загалом те, що таке література про війну. Мені здається, що наша література буде тією, яка перший раз пояснить всім, що антивоєнний і антимілітарний — це різні речі. І нам потрібна література антивоєнна, а не антимілітарна».

Олена Мокренчук додає до цієї розмови: «Я думаю, що, можливо, такого роману в нас не буде. Можливо, це буде група різних текстів саме про цю війну». На її думку, у нас може бути безліч книг про різні досвіди проживання війни — і кожен читач знайде ту книжку, яка йому потрібна.

   

— Поради про те, як варто писати про війну.

Олена Максименко радить просто писати нотатки, аби фіксувати події, адже потім легше буде відновлювати хронологію.

Олена Мокренчук погоджується та додає свої поради: слідкувати за фактажем та його правдивістю, створювати реальні, неідеальні образи, писати лише про те, у чому ви компетентні, та уникати особливо гострих та вразливих тем — адже зараз, коли ми проживаємо цей досвід, він нормальний, але вже через рік він буде сприйматись по-іншому.

Олена Чернінька також радить писати тільки правду і тільки про ті події, всередині яких ти опиняєшся, а отже — писати те, що ти знаєш особисто, про свій досвід.

Богдан Коломійчук додає, що йому подобається проза, у якій є великий бекґраунд, у якій є начитаний автор з інтелектуальним багажем. І, звісно ж, щоби автор був щирим.

Артур Дронь насамкінець підсумовує, що варто писати про те, що найважливіше тобі, і вкладати у тексти свої справжні емоції, не орієнтуватись ні на кого.

      

Також під час розмови письменники поділились тим, що на фронті, окрім гумору, їм допомагають дитячі листи та тварини — все це приносить позитивні емоції та допомагає залишатись людьми, памʼятати, за що вони боряться. Тож підтримуймо наших військових та висловлюймо їм нашу вдячність щодня і щомиті. Дякуємо ЗСУ за можливіть бути частиною такої важливої розмови на «Книжковому Арсеналі»!