"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Шиманська Анна

Продовжуємо ділитися думками авторів «Видавництва Старого Лева» щодо читання в нинішніх умовах. Чи вдається їм читати хоча б кілька сторінок на день? Чи змінились їхні літературні уподобання? Як повертатись до читання та що письменниці могли би порадити прочитати українцям, які мають на це змогу? Своїми міркуваннями поділились Євгенія Кузнєцова, Ольга Войтенко, Катерина Міхаліцина, Тетяна Стрижевська, Наталя Малетич.

Євгенія Кузнєцова, авторка книги «Спитайте Мієчку»

Буду, мабуть, неоригінальною, але останні більш як два місяці я читаю про дальність ураження, калібри, про технічні характеристики зброї, читаю звіти з фронтів, слухаю воєнних і економічних експертів, наче від мого безкінечного поглинання такої інформації щось залежить. Це, мабуть, звичка намагатись бороти все знанням. Наприклад, якщо хтось із близьких на щось хворіє, я перечитаю усі академічні статті про цей стан: це мій механізм захисту, що я не просто виконую приписи лікаря, а роблю щось більше і в разі чого – я готова, озброєна знанням. А тепер моя країна в небезпеці, і я наче намагаюсь бороти власне безсилля, за щось зачепитись. Усвідомлюю, що таке читання і у таких обʼємах контрпродуктивне. Що варто було б обмежитись приписами лікаря: допомагати війську, тим, хто втратив дім і близьких, людям поруч, працювати і просто бути в курсі подій. В цьому безкінечному потоці воєнної аналітики трапляються художні тексти чи репортажі про власний досвід війни – хтось каже, що, мовляв, ще рано рефлексувати, але мені здається не буває рано. Людська свідомість згодом викидає деталі, а тексти часто живуть саме деталями, тому я би радила писати щоденники, художні і не дуже, тим, хто має змогу. Я планую спробувати прочитати щось не дотичне до війни. Поки що думками повертаюсь у війну все одно, але вірю, що скоро зможу взяти до рук книжку і дозволити їй перенести мене в іншу реальність. Хоча б на трошки.

 

Ольга Войтенко, авторка трилогії «У світлі світляків»

Перший місяць не читала взагалі, але потім зрозуміла, що треба десь відпочивати від реальності, і почала. Зараз читати намагаюсь раз на день обов`язково.

Я почала з книжки Олі Русіної «34 сонячні дні і один похмурий», бо давно збиралася і хотілося чогось легкого літнього та дитячого, щоб бігати пляжами і їсти вишні в літньому кінотеатрі хоча б десь. Книжка точно зробила свою роботу – я дійсно видихала, читаючи її. Тоді дочитала книжку Кадзуо Ішіґуро «Коли ми були сиротами» – там саме була воєнна фаза, і я спочатку думала, що точно не хочу зараз про це читати, але тоді таки вирішила дочитати книжку, що б не висіла… і зрозуміла, що відчуваю і розумію там дуже багато зараз. Це був цікавий досвід. Зараз продовжила читати книжку, яку теж читала до війни, про створення компанії і культури Netflix, англійською, це теж непогано відволікає і перемикає мозок. Ну і надихає, бо там багато про те, як люди проходили складності, не здавалися і змогли побудувати щось важливе, не зраджуючи своїм цінностям. Ну і почала читати нову книжку Олі Русіної «Абрикоси зацвітають уночі» знову ж в пошуках легкості, хоча тут уже цікавий і погляд на війну. І те, як Оля це бачить, бо я теж на цю тему написала минулого року книжку для дітей.

Раджу читати легкі світлі речі, які відволікають, а не ще більше занурюють у щось важке. Так само раджу читати фентезі, бо там класно можна сховатися від реальності і ще там є якісь магічні речі, які, як на мене, надихають вірити. Крім того, ці книжки дуже часто сильно стосуються того, що відбувається зараз, але метафорично, тобто вони можуть дати відповіді, яких зараз усі ми потребуємо. Бо врешті і «Хроніки Нарнії», і «Гаррі Поттер», і «Гра Ендера», і «Володар перстнів» – про війну. Перші три взагалі про дітей під час війни і воєн дорослих, «Володар перстнів» багато говорить про історію та різні, скажімо, народи і менталітети в ній. Отже ці книжки дають те, чого завжди в книжках шукала я і для чого сама пишу книжки – укриття. Ну і нон-фікшн: біографії, такі-от речі як про Netflix – як люди долали проблеми, війни і продовжували. Не здавалися. Отже пропоную шукати укриття, відповідей, як з цим всім жити, і натхнення.

 

Катерина Міхаліцина, авторка книг «Яків і мокрий вечір», «Ясь та його велокар’єра», «Нові казки Старого Лева» та ін.

Читати для себе повернулося зовсім нещодавно, якийсь тиждень тому. З початку повномасштабного вторгнення могла читати лише наймолодшому синові. Бо улюблені книжки – це таки добрий протитривожний засіб, коли лунає сирена. Це і відволікалочка, і можливість переселитися куди-інде, де тобі точно безпечно, і якорець за знайомий спосіб життя. Звісно, діти це так не називають, але книжки й читання спрацьовують саме так. Знаю з власного досвіду.

І все ж, цей процес тепер значно ускладнився – важче зосередитися на тому, що саме читаєш, не зіскакуючи у власний потік думок, важче піддатися плину сюжету й пустити себе за ним, боляче пригадувати, з чим або ким та чи інша книжка пов’язувалася в житті до 24 лютого, мулько розуміти, якими безпорадними є книжки як фізичні речі у період війни. Але навіть коли не могла читати, тримати в руках, гладити, торкатися до книжок було якимось таким крихким задоволенням. Ніби останнім стовпом нормальності в світі, що розсипається. 

Перечитування історій про мумі-тролів у блискучому перекладі Наталі Іваничук якраз і стало першим кроком до повернення в читання. Їхній химерний, прекрасний і хисткий світ став моїм прихистком, віддзеркаленням нашого, загроженого, але з більшими шансами на казковий порятунок. За цим потягнулася біографія мумі-мами, письменниці й художниці Туве Янссон, що також досвідчила у своєму житті війну. Ще прочитала «Квітневу відьму» Майґюль Аксельссон у чудовому перекладі Софії Волковецької. Потужна книжка. З глибинним жіночим началом. Перечитала «Рік у Провансі» Пітера Мейла у перекладі Остапа Гладкого. Для мене конкретно зараз – це книжка-втеча, можлива і неможлива водночас паралельна реальність, де люди спокійно п’ють, їдять, насолоджуються сонцем і плекають свої давні кам’яні будинки. Інколи я читала і злилася: ні, ну якого біса; інколи майже плакала: хочу, щоб і в нас так, хочу, щоб без війни... Мабуть, вона давала мені потрібну переключку, щоб вранці встати й далі робити те, що маю. Зараз поволі загрузаю у двох книжках паралельно: «Шале пам’яті» Тоні Джадта у перекладі Софії Андрухович та «After Such Knowledge» Еви Гоффман, яку мені свого часу порадила Іринка Старовойт. Це книжка про Голокост і про можливість життя опісля.

Раджу читати те, що дає сили. Навіть якщо саме читання болить і викликає сльози. Те, що відчуваєш як близьке й синхронне. А ще – улюблені книжки-картинки. Читати не словами навіть, а кольорами й ілюстраціями. Радувати дітей, які поруч (якщо такі є) і власну внутрішню дитину. Читати те, що допоможе її розрадити і підтримати. Слухати її і читати те, що їх хочеться. Бо наші внутрішні діти в дорослих тілах у цей непростий час як ніколи потребують доброти.



Тетяна Стрижевська, авторка книги «Лінія термінатора»

Спершу читати не могла зовсім. Якраз напередодні війни придбала чимало електронних книжок на «ковідну тисячу». Я відкривала одну, другу, третю... І не могла читати, не могла зосередитися, рука однак постійно тягнулася до смартфону… Два місяці, власне, тільки й те робила, що скролила новини в телеграм-каналах і на «УП». Художні книги мене відверто дратували. Зі мною таке вперше. Але війна не скасувала сімейну традицію – читати дитині перед сном. «Айседора Мун», «Хлопчик, який вирощував драконів», «Усі дивовижні пригоди в Лісовій школі», «Мауглі», «36 і 6 котів» – я прочитала доньці безліч книг після 24 лютого. І от що цікаво: читання дитячої літератури стало моїм катарсисом, втечею від жахливої реальності. Після Перемоги мрію зосередитися на написанні саме дитячих книжок – терапевтичних, з гумором, добрими пригодами. І тільки після Перемоги, коли загояться наші рани, готова буду говорити про свою книжку «Лінія термінатора». Боюся, багато дітей на зустрічах зможуть розказати мені історії ще страшніші за ту, яку розказав головний герой роману Борис Макаров – підліток-переселенець, який тікав у 2014 році від війни з Донецька до Києва... Зараз мої читацькі смаки змінилися. Більше читаю нон-фікшн. Залюбки прочитала «Спостерігаючи за англійцями», «Як нагодувати диктатора». Раніше надавала перевагу тільки художній літературі.


Наталя Малетич, авторка книг «Привид, який не міг заснути», «Великодня історія» та ін.

Так, я читаю книжки, хоча не настільки інтенсивно, бо час забирають і робочі проєкти, і постійне відстежування новин із фронту. Коли почалася повномасштабна війна, спершу взагалі не могла читати нічого, крім новин. Проте ми з сином зберегли традицію вечірніх читань уголос, і це був для нас наче прихисток у вирі жахливих подій. Так, ми вже прочитали три книжки про Гаррі Поттера, на четвертій зупинилися в якийсь жаский момент: сам син попрохав, бо надто вже страшно йому стало. Власне, в той ранок, коли почалася повномасштабна війна, ми, прокинувшись і дізнавшись про це, під виття сирен дочитували перший том Гаррі Поттера, бо нам якраз залишався ще останній розділ. І прихопили зі собою за місто наступний том.  А ще  у свій тривожний рюкзак я поклала книжку «Чути українською» Ольги Дубчак і потрошку її читала, цитуючи влучні і дотепні моменти рідним. Ця книжка допоможе усім, хто готовий зараз вчити українську, робити це невимушено і легко, зважаючи на кльовезну інтонацію авторки, її гумор та іронію, а також уміння просто пояснити складне.

Цікаво, що всіх книжкових негідників восьмирічний син тепер одразу асоціює із злочинцем путіним. Насамперед чітко провів аналогію між ним і Волдемортом. Далі ми взялися за епопею про Джорджа авторства Стівена та Люсі Гокінґів, і там путіним «став» професор Віздок, який ледь не знищив пів світу.

За час війни ми з сином прочитали книжки Роальда Дала «Джеймс і гігантський Персик», «Чарлі і  шоколадна фабрика» та «Чарлі і великий скляний ліфт», а ще «Матильду» — мою улюблену Далову книжку. Там путіним уже став негативний жіночий персонаж — директорка школи пані Транчбул, яка знущалася над учнями.

Тоді я пригадала, що в мене є збірка дорослих оповідань Дала – «Конячка Фокслі». Тож я взялася за неї — і це була перша художня книжка, яку я розгорнула, повернувшись з-за міста додому. Добра вона тим, що форма оповідання допомагає зануритися в певну реальність ненадовго, тоді як повість чи роман вимагають більше часу і концентрації уваги, з якою в умовах підвищеної тривожності геть непросто. Її також було добре читати під час повітряних тривог — якраз оповідання-два можна встигнути. А що стосується власне сюжетів — вони неймовірні і вражаючі, трошки з елементами горору і часом із несподіваним розв’язкою. Роальд Дал — блискучий оповідач, тому раджу його однозначно.

А ще мені сподобалося «Брехливе життя дорослих» італійської авторки Елени Ферранте — легка на позір, але глибока книжка про дорослішання і справжність з елементами родинної саги і, відповідно, зі скелетами в шафі. Мені її подарувала подруга-письменниця Євгенія Завалій. І це була книжка, в яку я занурилась на два дні. До речі, це міжнародний бестселер, і Netflix планує зняти за ним серіал.

Зараз читаю прекрасні спогади Ірини Жиленко і перебуваю під глибоким враженням від них. Їх можна читати поступово, проживаючи з Іриною її молодість у Києві 60-их насамперед завдяки її щоденнику, який становить значну частину книги, а також і завдяки листам до чоловіка Володимира Дрозда. Юність поетів-шістдесятників і атмосфера їхнього спілкування в умовах відлиги, фантастичне уміння Ірини проживати кожен день натхненно і радісно насправді допомогли мені вийти зі стану жахливої пригніченості. Недаремне свою книгу спогадів назвала «Homo Feriens», що в перекладі з латини значить «Людина Святкуюча». Це насправді життєва філософія поетки, яка не дала їй зламатися у багатьох важких обставинах.

Є у книзі і спогад про Другу світову війну, яка припала на раннє дитинство Ірини, і про колективізацію та голодомор, про який вона таки дізналася від бабусі, хоч ніхто волів не говорити про це вголос, боячись переслідування радянської влади.  Книжка виявилася на диво співзвучною нашому часу, адже період 60-х — час відродження української культури після війни. І зараз ми теж бачимо, як хвиля відродження, навіть під час війни, сколихнула Україну і світ, який саме зараз став розуміти, що в нас — неймовірна країна.

На жаль, попереду ще було переслідування дисидентів, арешт і загибель Стуса на засланні, і тотальна русифікація Києва, проти якої нещадно виступала Жиленко. Ось, зацитую фрагмент її щоденникового запису від 18 січня 1962 року, що зараз дуже на часі: «Мені тільки двадцять. Я буду належати всьому світові, але ж зубами, нігтями, всім силами душі і слова буду видирати українську славу і мову із людожерських пащ обрусілих міщан і шовіністів Хлопці сумно хилять голови і плачуть, що через півстоліття українська мова зникне. Я не вірю. «Не вмре, не загине…». Як бачимо, Ірина, на відміну від своїх друзів-літераторів, не помилилася: минуло 60 років і саме зараз українська мова навпаки набирає сили і ваги.  А щоб зрозуміти, якими механізмами її витіснили на маргінес, і як сталося все, що сталося — варто читати книгу спогадів Ірини Жиленко. Це дивовижний історичний дискурс в епоху, творці якої — поети — боролися за Незалежність України і вибороли її. Бо так, немає мистецтва поза політикою.





 

 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage