Українська мова давно вже визнана однією із наймилозвучніших та найгарніших мов світу. А зараз вона стала ще й справжнім символом незламності, нескореності, волі та свободи духу. У ній – велич і сила, ніжність та краса, а ще – щось таке щемке-щемке і рідне, від чого у куточках очей з’являються сльози. Українська мова – мова наших прабабусь та прадідусів, мова наших дітей та онуків. І сьогодні ми поговоримо про актуальну українську поезію та прозу, від краси якої перехоплює подих!

Оксана Луцишина, «Вірші Феліцити»

«Вірші Феліцити» – це не просто поезія, це літературна гра, яка зачаровує читача та забирає у свої тенета. Образи, від яких по шкірі йдуть дрижаки – гори, птахи, як символи свободи; кораблі та дороги – незвідані, часом нездоланні; сузір’я, вогонь – який додає сил та розпалює все всередині та назовні; лід та вино; глина – як початок та водночас як кінець, і пошуки Бога – як причина всього…

Оксана Луцишина дуже майстерно жонглює як образами, так й кожнісіньким поетичним словом, і змушує читачів повертатися до її віршів знову й знову, шукати нові сенси, нові відповіді на ті ж самі запитання…

«Феліцита» означає «щаслива», то й поезії у збірці – також і про пошуки щастя у мінливому (навіть оманливому) світі, про сенс буття, про кохання: до себе, до інших, до світу. І навіть якщо окремі вірші здаються меланхолійними чи сумними, після них завжди залишається легкий цитриновий післясмак і відчуття, наче хтось невидимою рукою ніжно доторкнувся до твого обличчя…

«знаєш що, Феліцито, здайся: ніяк, ніяк

ти не здолаєш цих голосів і криків

 те що ти бачиш мов символ або мов знак –

просто життя, твоєму рівновелике

 

знаєш що, Феліцито: здайся: пірнай, пірнай,

 море – для всіх, і вода його над тобою –

 світла як пекло або сліпа як рай –

хвилею б’ється – розкішною і німою

 

знаєш що, Феліцито, здайся: проси, проси

ще одного натхнення – і диких розламів ліній –

поки живуть підсвічені голоси

у піднебессі – або у піднебінні»

 

Дмитро Лазуткін, «Артерія»

Збірка віршів під назвою «Артерія» Дмитра Лазуткіна – як ковток свіжого гірського повітря. Його поезії захоплюють з перших рядків – і ти вже забуваєш про все, що довкола, та повністю віддаєшся словам і римам, які наповнюють, приворожують/зачаровують… Читач наче пливе по інколи теплих, а інколи бурхливих хвилях поезій. Вірші автора – про буденне і повсякденне, про життєві реалії, з якими ми стикаємося кожнісінького дня. А також про унікальне і особливе, бо кохання/любов тільки такими й бувають. Інколи слова Дмитра Лазуткіна жорсткі – але завжди щирі й влучні. У книзі наявні й qr-коди, завдяки яким читачі зможуть насолодитися віршами у виконанні самого поета, зрозуміти його власні інтерпретації своїх слів.

«так ніби вона всюди бувала ніби всіх знала

а я мов приворожений ловив її чорні зернятка

і божеволів коли вона починала

бо все найцікавіше трапляється саме спочатку

 

знята спідниця мов звільнена територія

хмара важка ніби пробита артерія

з потаємної географії розрослася наша історія

з білих ниток шилася часу матерія

 

дощі йшли за розкладом як приміські електрички

і як заснеш під ці барабани?

наші добрі традиції – для когось – погані звички

з п’яною злістю зірвані кимось крани

 

кожен як може змагається з особистою кризою

чекає собі відлиги переживає зими

так би й собі навчитися – тулитися спільними рисами

вирощувати дерева і доглядати за ними

 

так би й собі зуміти – розкласти все по шухлядах

як вона говорила – не взяти всього з собою

кожна любов – ніби спогад про спалах

кожна розлука – ніби дим над водою»

 

Любомир Стринаглюк, «Таємні дотики»

Якщо ви полюбляєте смакувати вишуканими метафорами та витонченою образністю, як дорогим вином, то нова збірка Любомира Стринаглюка точно припаде вам до душі. У кожній римі поета – продумана символіка, немов неписані рядки, які виринають у свідомості та уяві читачів і наповнюють вірші ще глибшими, життєдайними, важливими, актуальними сенсами.

Та поезії Любомира – не тільки про «важке й серйозне», хоча все ж теми патріотичності, національної ідентичності займають значну частину у збірці. Любомир Стринаглюк – поет-філософ, тому крізь його вірші, наче сонце крізь листя на дереві, просвічується життєва мудрість, філософське ставлення до життя та навколишньої дійсності, божественне в нас та поза нами. Крім того, Любомир пише й про земле і тілесне, а ще про почуття та емоції: біль, розпач, розчарування… А також і про натхнення, ніжність та чуттєвість. Бо, як каже сам Любомир, «поезія – це те, що перетворює хаос на космос». Автор писав збірку протягом дев’яти років – і у ній відбивається його життєвий досвід та розуміння світу.

«дивлюся, викидають рештки

чийогось серця на росу.

цвітуть нарциси, як переступ

як біль, котрого не знесу»

 

«коли перебігаю через сад,

покірно клоняться лілеї.

дарма, що вимащений ґлеєм,

розбурхую міщанський променад:

нікчемні маски супокою,

пихатої знемоги холодець

відносить несміливий вітерець

до вічного передпокою.

 

цей вітерець… він біг мій спричинив,

бо бракне часу, щоб набути

відради зерня, лиш осмута

немов чорнозем із покутських нив.

розквітне сад на подих Духа,

і я почую сказане крізь гул:

Христовий раб – по-грецьки: «Христодул».

(дзижчить бджола, небесна муха)».

Квітка Налада, «Кульбаба»

Текст у «Кульбабі» настільки поетичний, що у одну мить читач може забути, що читає цілісний прозовий твір. І хоч інколи може здатися, що книга складається із різношерстих шматочків/уламків мозаїки, які, начебто, не гармоніюють між собою, але є наскрізний підсвідомий образ, який і об’єднує частинки тексту. І це – кульбабка. У такому надзвичайно тендітному, і разом із тим цінному образі втілюється досвід минулих поколінь, символ різних етапів людського життя, а також того вічного, непорушного і, у той же час, легкого як хмаринка чи пір’їнка, що і є нашою сутністю – нашої Душі. Як індивідуальної, так і загальноколективної.

Книга «Кульбаба» створена для того, щоб нею насолоджувалися та пам’ятали про те, що у нашому житті є справді цінного та важливого. Не надто розмірковуйте про сюжет (або його відсутність), просто всотуйте у себе те світло, яке випромінює ця історія, насолоджуйтеся її образами та літературними перлинами, і емоційна рефлексія вам гарантована.

«Не тримайся за стіни – вони можуть бути зруйновані. Опирайся на себе. В тобі досить сили і ніжності. Ми з тобою пройшли і піщані завії, і повені – все для того, щоб зараз відчути безмежності вічності».

Софія Андрухович, «Фелікс Австрія»

Історія, яка переносить читача у наше минуле: до міста Станіславова (зараз усім відомий як Івано-Франківськ) кінця ХІХ – початку ХХ століття. Саме у цьому місті на кресах «щасливої Австрії», на тлі неймовірно достовірно (я б сказала, досконало) описаної історичної епохи Софія Андрухович змалювала долі двох молодих жінок – Стефанії (Стефи) Чорненько та Аделі Сколик.

Ця історія про те, як наші хибні уявлення, судження, викривлені спогади дитинства можуть руйнувати наше подальше, доросле життя. Історія про два дерева, які сплелися стовбурами так міцно, що годі й зрозуміти, де закінчується одне, а починається інше. Історія про двох дівчат, які були як сестри/подружки/вороги (а по суті пані й служниця) одна одній, і це все водночас, в одну мить і назавжди. Але тільки тоді, коли кожна наважиться піти своєю дорогою, вони зможуть стати насправді щасливими. Адже стосунки любов/ненависть більше руйнують, ніж створюють. Але книга не про це. Точніше, не тільки про це.

Це наша історія. Наше минуле. Наші уроки, які ми маємо засвоїти. Геніальний твір, який має не менш чудову екранізацію, яку я щиро раджу переглянути.

Роман із дрібкою магії та фантасмагорії, у якому численні галицькі діалекти додають цій історії правдоподібності та витонченості.

«Любов – це єдиний вияв магії в нашому світі, схожому на холодний годинниковий механізм. Без любові всі ці металеві коліщатка швидко заржавіли б і покришились. Але ж ні. Вони цокотять і обертаються, приводять в рух одне одного, хоч би вже й самі того не хотіли. По колу, по колу ганяє цей світ за власним обскубаним хвостом, до якого вуличні бешкетники причепили деренчливе залізяччя… Ніколи не перестану чудуватися з того, як глибоко проросла в людській істоті любов. Вона, видно, є ще одним невидимим хребтом людини, бо без неї ми не годні здійснювати навіть найпримітивніших дій».

 

Євгенія Кузнєцова, «Спитайте Мієчку»

Ви полюбите цю книгу не лише за її багату літературну мову, за стиглі метафори та цікаві порівняння, а й за атмосферу. Атмосферу місця, куди хочеться повернутися, бо знаєш – там все і завжди буде добре.

Ця книга по своїй атмосфері та змісту настільки затишна й тепла, що вона емоційно зігріє вас навіть у найлютіші морози. Коли ви будете читати цю історію, у вашій уяві квітнутимуть дерева, дозріватимуть яблука і усе довкола буде наповнене солодким ароматом літа, навіть якщо за вікном – ожеледиці чи хуртовини.

«Спитайте Мієчку» – щемка родинна історія, головними героїнями якої є мудра, навчена літами бабуся Теодора, її вільнолюбна дочка Марія та онучки – енергійна та норовлива Марта, тендітна Лілічка та романтична Мієчка.

Влітку вони збираються у бабусиному будинку – втікають подалі від гамірних міст, невирішених проблем, емоційних дилем – усього, що їх турбує та не дає спокою серцю. Саме тут, під крилом бабусі Теодори вже зовсім дорослі онучки зможуть знову відчути себе дітьми і ні про що не турбуватися, нічого не вирішувати, хоча б ці солодкі три місяці літа.

«У зарослий кущами шелтер для лузерів вони приїздили завжди, коли без цього вже було не можна».

«Страшно уявити, що роблять люди, в яких немає будинку в дикій малині». 

Книга, наповнена теплом і любов’ю, побутовим та гострим гумором (і приправлена дрібкою нашої смачної української лайки), ароматом літніх вечорів, яблуневого садку та кохання…

«Літній вечір пахнув так, як пахнуть вечори лише у серпні, коли відчувається вже кінечність літа».