Парадоксально, але в’язниця «Ізоляція», що зажила слави концентраційного табору ХХІ століття, розташована на вулиці Світлого Шляху, 3. Попри цей сутнісно-номінативний дисонанс, після згадки про те, яка ж ідеологічна першооснова стоїть за номеном того світла, – мінісуперечність нівелюється.

Цю тюрму було створено в 2014 році після захоплення Донецька російськими військами. Вона й досі функціонує там під контролем ФСБ РФ. Власне, росія, ставши симулякром совєцького союзу, ув’язнивши на своїх теренах море люду, лиш наростила загарбницькі апетити, черпаючи натхнення для садистського поводження зі всіма своїми підневільними з есересерівського першоджерела (ГУЛАГ), виводячи каральні методики на новий немислимий рівень жорстокості та абсурду. Український письменник, літературний критик, перекладач, есеїст Олександр Бойченко у фейлетоні «Зона русского міра», що ввійшов до збірки «Гра на вибування», написав: «Час зупинився – і в цьому суть. Бо час – це зміни, а Росія століттями залишається сутнісно незмінною. Самодержавство чи диктатура пролетаріату, розвинений соціалізм чи керована демократія, Російська імперія чи СССР – вся ця бутафорія не має значення, бо квінтесенцією руського міра є мертвий дім, каторга, ГУЛАГ. Росія – це суцільна велика зона, яка прагне постійно розширюватися ціною прилеглих територій. Загарбуючи чужі землі, вона проголошує людей, які на них проживають, своїми, а зі своїми Росія не панькається».

Автор книги, про яку йтиметься, – український журналіст, письменник і блогер Станіслав Асєєв – провів в «Ізоляції» 28 місяців. Його спогади – документальне свідчення злочинів, учинених стосовно нього та інших полонених. Фіксація цих споминів – спосіб знайти відповіді на запитання (хоч на більшість їх просто немає), виписати на папері всю палітру пережитих емоцій, поки час не взявся затушовувати їх; це можливість уникнути ворожих маніпуляцій із правдою і пам’яттю. У «1984» Джорджа Орвелла є такий фрагмент:

– Тоді, якщо ви вважаєте, що минуле існує, де саме воно існує?

– У записах. У документальних свідченнях.

– У записах. І…?

– У свідомості. У людській пам’яті.

– У пам’яті. Дуже добре. Ми, Партія, контролюємо всі записи і ми контролюємо всі спогади. Отже, ми контролюємо минуле, ви згодні?

Пережите С. Асєєв описує в 23 розділах, що містять інформацію про прибуття в «Ізоляцію», про те, як там усе влаштовано, про страх, біль, розпач, ставлення до релігії, людей, полонених і катів; наявні міркування про смерть і свободу тощо. Друга частина книги – зразки «ізоляційної» прози («Христос у ГУЛАГу», «Імені Леніна», «Something about someone», «Герої набату», «Мені майбутньому», «Дзвін», «Про труби і людей», «Есей про вулкан», «Молитва атеїста»). Глибина осмислення себе й ситуації вражає. Як і те, наскільки різко, бува, холодна емоційна оповідь змінюється майже тактильно відчутно емоційною, аж клубок підступає до горла. І мимовільно стискається кулак.

У вже раніше згаданому фейлетоні О. Бойченко пише про «"Світлий Шлях": історія одного концтабору», що це книжка, «яку в Україні мав би зазубрити кожен, хто ще не зовсім усвідомив, до якого морального і фізичного оскотинення здатні дійти і кати, і жертви (яким нерідко доводиться мінятися ролями) там, де за підтримки місцевих паличів облаштовується русскій мір. Звичайно, нормальна людина не може хотіти війни, зокрема – і війни з Росією. Будь-яка війна – хоч програна, хоч виграна – це завжди страшно. Але є одна-єдина річ, страшніша за війну. Страшніше за всяку війну – знову стати ізольованим від світу бараком у зоні руського міра».

Варто сказати, що коли ми читаємо про німецькі табори, то принаймні розуміємо, що там була певна логіка, чіткий поділ на ката й жертву. Натомість як ГУЛАГ, так й описана «Ізоляція» мають багато алогічного. Це щось гібридне, безсенсове, квінтесенція темряви, зло заради зла, молох, що підживлюється людською слабкістю, крихкістю, безсиллям, внутрішньою скаліченістю. Як зазначає автор, «стан полоненого «Ізоляції» здебільшого можна означити як ментальну смерть із атрофією всіх почуттів, притаманних живій людині у звичайному, нормальному середовищі». Мабуть, ідеться про щось на кшталт екзистенційного вакууму, про який писав Віктор Франкл у книзі «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі». С. Асєєв наводить ще кілька означень почувань в’язнів: «психологічний сепаратизм», стан «психологічної коми», «голе існування» – і зауважує, що за час перебування в тюрмі «пізнав стільки відтінків страху – від жаху через думку про смерть», коли здавалося, що навіть не дихає, «до тривоги». І важко сказати, «який із них домінував». Свобода піти з життя сприймалася як можлива опція, крапля гідності, однак багато хто не міг перекреслити те, до чого встиг прийти за життя, чи волів завершити свій шлях як воїн, а не дарувати мучителям привід поставити в документах чергову позначку про смерть від серцевої недостатності. Люди шукали причини вижити. Пошук сенсів, воля до них – те, про що міркував Віктор Франкл, створюючи новий метод екзистенційної психотерапії – логотерапію. У «Світлому Шляху» сказано, що «прісне життя – життя без сенсів – руйнує швидше за струм». Хоча інколи здавалося, що нічого поза камерами і підвалами вже не існує.

Звертає письменник увагу й на те, що в «Ізоляції» до так званого ополчення ставилися гірше, ніж до «укропів», ув’язнених за шпіонаж: вони «були справжнім м’ясом, тренувальним матеріалом, який можна було буквально вбивати в підлогу, не остерігаючись наслідків». Вочевидь, принцип «бий своїх, щоб чужі боялися» міцно вкорінений у свідомість росіянина. Важко, за словами С. Асєєва, жилося й колишнім кримінальним злочинцям, бо звичні їм правила не діяли. Криміналітет не знав, як поводитися в місці, де «зовнішня форма скидається на тюрму, а зміст – суміш божевільні й армії». Ніхто не був застрахований від катування чи насильства, причому масштаб того, через що проходили в’язні, осягнути важко.

Автор пише про те, що коли люди використовують фразу «ми розуміємо» – це повна маячня. Навіть полонені, що мають схожий досвід, можуть по-різному його оцінювати. С. Асєєв зауважує: «Наша мова занадто бідна, а кожна емоція тут була варта цілого словника».

Дивовижно, наскільки реалії, описані у «Світлому Шляху», перегукуються з «1984» Джорджа Орвелла: відслідковування кожного руху й кроку в’язня, усюдисущі очі камер, тотальний контроль поведінки, намагання перекувати людину. Злочин, приписаний полоненому, не має значення, важливо підпорядкувати, знищити дух до супротиву. Якось головному героєві «1984» було сказано таке: «Ви дірка в структурі, Вінстоне. Ви пляма, яку треба стерти. Хіба я вам щойно не пояснював, чим ми відрізняємося від колишніх палачів? Ми не задовольняємося негативною покірливістю чи навіть найдогідливішою слухняністю. Коли нарешті ви нам підкоритеся, то зробите це із власної волі. Ми не знищуємо єретика саме тому, що він нам опирається: доти, доки він опирається, ми його не знищуємо. Ми його навертаємо, ми проникаємо в його свідомість, ми перетворюємо його. Ми випалюємо з нього все зло й усі ілюзії, ми схиляємо його на наш бік не лише поверхнево, а й глибоко внутрішньо, душею і серцем. Перш ніж убиваємо, ми робимо його одним із нас. Ми не потерпимо існування будь-де у світі хибної думки, незалежно від того, наскільки, вона прихована й безсильна. Ми не допускаємо жодного відхилення навіть у випадку смерті». Якщо катів, описаних Орвеллом, принаймні цікавила трансформація людської думки, так зване «перевиховання», то що ж цікавить кремлівських мучителів? Загадка із зірочкою.

На сторінках книги С. Асєєва багато страждань і болю. Однак є моменти, читаючи які, усвідомлюєш цінність того, що у повсякденних обставинах видається буденним, на ньому не так фокусується око, не так глибоко реагує серце: можливість споглядати зорі, зелень верхівок тополь, відчувати віяння вітру, торкатися до м’якої шерсті собаки. Душа прагне радіти з чогось живого, з’являється осяяння від того, «наскільки звичайні почуття були вже глибоко "під замком"».

Водночас варто згадати важливий фрагмент розповіді про те, як автора везли містом. Він фактично був поруч із домівкою – так близько, але так недосяжно: «Ці десять секунд мене цілком зламали: ні підвали, ні тортури не вдарили так глибоко. Ці люди, що так наполегливо мене принижували і намагалися розкласти на частини мою особистість, і самі не знали, що зараз оце могли отримати від мене все – будь-яке зізнання й будь-який документ. Я б усе підписав, тільки б вони мене застрелили натомість: така туга переповнила мене цілком».

Усе ж автору вдалося вистояти, бути обміняним, написати таку важливу книгу-свідчення. Проте багато хто й досі в «Ізоляції», живе в тих нелюдських умовах, відчуваючи потребу в тому маленькому світлі, тій цятці, «що одного разу розтягнеться на весь обрій».

Думаю, читач, перегорнувши останню сторінку цих мемуарів, відчуватиме лють і безсилля. Не розумітиме, як все те, що описано, можливе в теперішній час; як вийти з цієї пітьми, що ж зробити. Гадаю, можна принаймні намагатися запам’ятати те, про що нам розповів автор, рекомендувати читати «Світлий Шлях». Кожне побіжне називання – свідчення небайдужості, декларація недаремності пережитого, сприяння збереженню спомину. Зрештою, як мовить автор, «згадувати – означає бути людиною».