Письменниця і журналістка Любов Загоровська опрацювала величезний масив історій упівців. Книжка «#МояУПА» – це документальні голоси тих, хто вижив попри заслання, зради, знущання. Чоловіки і жінки, яким за вісімдесят, встигли розповісти про минуле, яке продовжує ходити по колу і нашаровується на новини сьогодення. Тільки вони у своїй боротьбі були самотні, натомість нас тепер мільйони, і лінію фронту тримають усі покоління українців як фізично, так і незримо. У жовтні видання з’явиться на полицях книгарень, а поки ділимося фрагментом з передмови авторки:

***

Робота над цією книгою почалася абсолютно випадково. Знайомі попросили зустрітися з легендарним бійцем УПА Мирославом Симчичем, щоб записати його розповідь для якогось їхнього проєкту. Звісно ж, не втрималася, аби не опублікувати на сторінці у фейсбуку фото з цієї зустрічі. Через декілька днів після цієї розмови мені зателефонував знайомий і запропонував зробити матеріал про жінку зі Львова, яка теж була в УПА. Ще тоді здивувалася, до чого тут я, але поїхала. Вже на місці з’ясувалося, що моя героїня — з Рогатинщини (Івано-Франківська обл.) і в юності надавала медичну допомогу пораненим бійцям УПА. Пізніше інші знайомі запропонували поїхати до ще одного вояка, і так воно закрутилося…

Спочатку я просто їздила до людей і записувала їхні історії, не розуміючи остаточно, що робитиму з цими записами. Планувала передати копії розмов у кілька музеїв визвольної боротьби, щоб із ними змогли працювати історики й дослідники цієї тематики.

Власне, чотири роки тривав період, який я для себе назвала Дорога. Нікого не шукала спеціально — у дивний спосіб ці долі знаходили мене. Мені телефонували й писали листи знайомі чи незнайомі люди і казали: «У такому-то місті/селі живе людина. Приїжджайте!». Я збиралася і їхала, сиділа поруч, тримала за руку, слухала неймовірні розповіді. Одного разу стара жінка, тримаючи мене за долоню, тихо сказала: «Я зараз не даю інтерв’ю. Я сповідаюся».

У країні тривала війна. Масмедіа і соціальні мережі рясніли розповідями про знущання над українськими військовополоненими, а я слухала сповіді сивих чоловіків і жінок з думкою, що історія має звичку ходити по колу. І ми приречені повторювати ті самі уроки знову і знову, адже так і не змогли вивчити, осмислити і засвоїти програмний для нас матеріал.

Десь на середині Дороги я почала думати над тим, щоб оформити ці сповіді в книгу. Тоді ж зрозуміла: мушу тимчасово «вимкнути» у собі автора. Це не моя історія, і ці тексти мають звучати їхніми голосами, голосами живих свідків, голосами УПА.

Історії, які увійшли до книги, дуже різні. Взагалі, дивовижна річ — пам’ять. Через стільки років людина може детально пригадати імена учасників певної події, населені пункти, псевдо зв’язкових і не може згадати камерного побуту, того, що супроводжувало її життя протягом 8–10 років, а чи й довше.

Одні герої цієї книжки ведуть розповідь, скрупульозно відтворюючи кожну деталь усієї своєї підпільної боротьби. Інші фокусуються лише на певній події. Один чоловік, замість того щоб розповісти про своє життя, кілька годин читав мені вірші, які писав у підпіллю. Чи варто було їх публікувати? Думаю, варто, адже це його голос, його спосіб розповісти свою історію. Трапляється в книзі й неймовірно щемка «легенда про Кенгір», опоетизована історія повстання, яка теж має право бути почутою.

Під час зустрічей мені були цікаві не так історичні події, як пережиті людьми емоції: біль, страх, відчай, готовність кинутися під кулі заради того, у що віриш. Той емоційний аспект, який часто залишається поза кадром в історичних довідках про УПА. Мені хочеться, щоб читач побачив внутрішню велич героїв цієї книги і спробував уявити себе на їхньому місці.