На сторінках книги Любові Загоровської «#МояУПА» — 39 розповідей про людей, які або воювали в УПА, або допомагали українській армії боротися за незалежність України майже 100 років тому. Книга про людей, які зазнали переслідувань, арештів, репресій і які залишилися незламними й нескореними у своїй боротьбі. Книга-сповідь, яку варто прочитати, аби осмислити велику сторінку історії України через призму людської долі.

Публікуємо для вас фрагмент із видання – історію Івана Поповича.

***

Іван Попович: «Одну гранату тримали для себе»

Я – Попович Іван Миколайович, народився 15 лютого 1922 року. Тато мій теж прийшов із війни, п’ять років він був на австрійській війні. І ще потім женився, бо перша жінка татова померла. Нас було шестеро дітей. Мама вмерла в сорок п’ять років, а тато ще жив до вісімдесяти семи. Був статок, тато тримав 30 моргів поля, то було найбільше в тата поле. І все це ми обробляли. І чужих наймали людей, косарів наймали, худобу тримали, ще й поля докуповували.

Коли мама померла, вже гірко було. Я вже мав двадцять років, у 1942 році. Тато пішов якоїсь драбини позичити, аби відвезти маму в лікарню. Тато приходить, а мама вийшла надвір, взяла в мене черевики, вбула собі. Я до стайні — мама нежива, коло стайні лежить. Я напудився, дівки зачали плакати, чотири дівки у нас було: Настя і Марія, Оля і Ганнуся.

Вже кличуть мене німці в армію. А тато десь пішли до сільської ради і виручили мене, так що я не їхав ніде. Але на дев’ять місяців мусили все одно взяти мене в Брошнів. Там ми майстрували, бляди такі збивали з дерева, хлопці з селів пакували дерево з горів. Нас там було, може, зо двісті чоловік. І був старший один, командував нами. Потім прийшлося, кличуть мене в УПА наші хлопці.

Тато каже:

— Може, я тебе виручу?

А я відповідаю:

— Тату, мені встидно, я піду.

Взяли мене на підучення тутка, вчили, як на війні бути, як лягати, як зброю тримати, як стріляти. Підучували. І тоді чоту нашу взяли аж у Кадобну, там не ставало хлопців і ми пішли аж туди. Та й добре було. А от у зимі була біда. Ми в село прийдемо щось з’їсти, а большевики за ногами йшли, за нашим слідом.

Не раз в ґазди в хаті уже й вечеря готова, тут стріл зробився. Ґаздиня взяла ліхтар, загасила, а ми за зброю і в ліс. І не раз через воду треба було бігти, бо так ближче до лісу.

А потім був бій, прийшли ми з села і в таких Лазах заночували. Йде наша розвідка, кричить:

— Хлопці, облава, якесь військо йде.

А ми кажемо:

— Може, наші?

— Ні, то за нашим слідом йдуть з села.

Раз большевики прийшли на то місце, де ми були, чуємо — стріляють, а то ніхто не відбивається. А десь за дві години «Бей»* нас завів на поляну. Ми горбом догори вийшли, розставив нас п’ять метрів один від другого. Йдуть, десь через дві години. «Бей» там, де Росільна, дав заставу кулеметників, сказав хлопцям приготувати гранати, бо згори видно і добре метати. Біля мене такий хлопець лежав з Верхньої, то все натягався, на- тягався, ціляв і ціляв, а йому в голову як пукнуло, лише сказав: «М-м-м-м!» і все.

І мені куля впала біля пальця, я відсунувся за пеньок. Почався бій. Кричать вони звідти:

— Бандера, здайся, будешь жить!

Наші кричать:

— Вам здаватися? Ви і в лісі нам спокою не даєте?

Кричать наші:

— Хлопці, як серед вас є українці, ходіть до нас, ми вас приймемо до УПА!

Аж десь за три години «Бей» у руку дістав і скричав:

— Хлопці!

А вони вже на горі, добавилося багато війська, нас було сто двадцять, а вони гадали, що то не знати, яка велика сила.

Він — наперед, йому хлопці пістоль дали в руку, а ми за ним. А одна чота наша не знала, та й лишилася. Ми в узвір, а там трупи їхні, що нема куди пройти, треба на трупи ставати і перелазити трупами. Їх упало чотири сотні тоді, а наших — двадцять хлопців. Вони мундири постягали, лише в білих сорочках лежать.

А сорок руських тікало з бою, не знаю, казали, що їх десь покарали: у воду загнали, за те, що тікали.

Потім вибрали другого командира, «Морозенко» перебрав сотню. І ми уже видимо, що то щось не так. Він веде у село, а в селі большевики. Хлопці почали тікати, одного ранили тоді. Утекли, зайшли в одне село, та й кажуть: там і там є амуніція, треба дванадцять чоловік, беріть торби. Бо у нас уже зброї мало було. Лише тримаємо одну гранату для себе: бо якби ранений, то треба добиватися. Бо як їм попадеш в руки, то тортури будуть. Трьох хлопців колись як злапали взимі, стягли сорочки, руки зв’язали і воду на них лляли студену. А вони все одно промовляли: «Україна буде! Буде, хоч ми і загинемо, а Україна все одно повстане».

Та й хлопці боялися даватися їм в руки. Много так робило. Злапали — все, мусив добити себе сам, одну гранату тримали для себе. Попасти їм у руки — то так знущалися сильно, що най Бог боронить. То страшний народ.

Я мав псевдо «Гінтай». Тоді, як ми пішли по амуніцію, вертаємося — війська нема, а нас дванадцятеро. З села Кадобна був один, жонатий вже, колись служив у польськім війську, двоє дітей вдома лишив, то він командував нами, старший був. Ми прийшли на те місце, де ми мали бути — нема наших воїнів. Пішли до людей, питаємо. Кажуть, що було якесь військо недалеко під лісом, пару разів стріл був і все втихло.

Ми приходимо до одного ґазди в хату і просимо, аби він лісом нас перевів в Кадобну, аби ми не йшли селами. Зайшли, а ґазда плаче, ґаздиня плаче, діти цілюють тата. Думають, що тато чимсь провинився, що прийшли його забирати бандерівці. Ми кажемо:

— Ні, лише нас підведете.

Не вірить і всьо. Йде та й хоче тікати від нас, все так заходить наперед, наперед. Я кажу:

— Най вас Бог боронить тікати, бо застрілять.

Десь так годину він нас вів попри ліс, а село лишилося збоку. Та й довів до якоїсь хати і говорить:

— Я далі дороги добре не знаю, але тут є чоловік, що може вас довести.

Кажу:

— Ходіть до того чоловіка з нами, бо зараз буде такий плач, як і у вашій хаті.

Він пішов, сказав нас провести, а сам аж цілує нас, що відпустили додому. То були такі часи: військові приходили вночі, много людей понищили, люди боялися всього.

Прийшли в Кадобну, там були довший час. Приносили нам звідти дівки пироги з фасолею. А я вдома ніколи пироги з фасолею не їв. Робили пироги з капусти, з бульби, з м’яса. А з фасолі не варили.

Побули ми там день, старший приносить нам їсти, бо ми вогонь не кладемо, боїмося. А він пішов додому, бо там двоє дітей і жінка. Та й на другий день каже:

— Хлопці, розходіться до своїх домівок. Але вважайте, йдіть так, аби десь не попалися.

То вже порозходилися всі, я йду і з Бережниці один чоловік йде, і ще один хлопець. У Калуші, де школа, той бережницький каже, де річку можна перейти. А тут виходить в кожусі з-за муру:

— Стой, кто идёт!

— Свої.

— То подходи.

А ми як кинулися тікати, переходимо через воду, а то морозець. Перейшли ми воду, з чобіт онучі повикручували. А то треба йти між Добровлянами і Новицею. Той бережницький просить, аби його підвести недалеко додому. А у Новиці знову вода є, але невелика, і ми її перейшли. А то видко ся!!! Селом іти страшно, хто знає, де москалі можуть бути.

А той другий хлопець каже, що не йде додому:

— Моїх родичів вивезли, забрали. Нас двоє братів, пішли в армію.

— Та хтось є з родини у вас там? Або сусіди добрі?

— Ні, я з тобою піду.

Та й ми попоїли в мене файно, ввечері лягаємо спати. А криївки в мене немає, нема навіть де сховатися. Тато порадив йти на під і там заритися в сіно.

Пішов потім я в Угринів, там у мене знайомий був, та й кажу, що у мене є солдат, може б договоритися, аби взяли його у боївку чи в сотню? На другий день приходить він і сказав, куди піти. Казали потім, що та боївка десь в Новиці мала бункер, та й на той бункер хтось навів москалів, та й побили їх. Але чи й того хлопця також то не знаю, більше ми не здибалися.

Та й Богу дякувати, що мене ніхто в селі не видав, бо тато казали, що син був у Німеччині і що втік звідти.

Тато найняв молотильника і ми вдвох з ним молотили жито у стодолі, бо контингент треба було здавати державі. А сестра йшла до хати і побачила, що йдуть якісь два руські, і як то дітвак, побігла до стодоли, а вони за нею побігли.

— Йой, большевики йдуть!

А той чоловік накрив мене соломою, я в сіно зарився. Прийшов такий Льонко, та й ще один з ним і каже:

— Гей, Іване, а отець казав, що ти в Німеччині.

Я їм кажу, що мусив ховатися і від тих, і від тих, ніби й від бандерів, і від руських, бо мама вмерла, а тато старий, то я мусив робити вдома, а не до війська йти, в мене господарка була.

То й завели мене до Петра Павлишиного, там вони квартирували. Ввечері бере мене і б’є. На стілець положив, той б’є, а другий пише за столом. Питають, кого я знаю, аби я за когось розказував. Кажу, що нікого не знаю, а він далі б’є. Я ґвавтую.

Той Петро втворив двері і кричить:

— Що ви чоловіка вбиваєте?

А він на нього крикнув:

— Зараз і ти дістанеш.

Але таки випустили мене. Сказали, що можу йти додому. То я ще боявся, аби не подумали, що я договорився з ними і що когось здав, що мене відпустили. Але нічого…

Та й так я то все пережив, а потім вже робив у колгоспі.

 

* «Бей» — Казимир Яворський, народився 1921 р. в с. Вілька Поторицька (тепер — село Велике Сокальського р-ну Львівської обл.). Очолював сотню «Хорти» із куреня «Промінь». З усіх командирів УПА найчастіше зазнавав поранень, усього їх було 17. Загинув 31 грудня 1947 р. у с. Кадобна//Тимів І. Сотенний УПА Казимир Яворський «Бей». Вісті Калущини. 2020. 15 травня.