У жовтні світ побачить книга Любові Загоровської «#МояУПА», у якій зібрано 39 розповідей про людей, які або воювали в УПА, або допомагали українській армії боротися за незалежність України майже 100 років тому. Книга про людей, які зазнали переслідувань, арештів, репресій і які залишилися незламними й нескореними у своїй боротьбі. Книга-сповідь, яку варто прочитати, аби осмислити велику сторінку історії України через призму людської долі.

Поки чекаємо на новинку, публікуємо передмову Володимира В’ятровича до книги:

***

Із текстами цієї книги я почав знайомитися через фейсбук: хештег #МояУПА не міг не привернути уваги. У стрічці мережі вони сусідували зі звичними повідомленнями інших користувачів — про приватне життя, політику, музику, кіно, літературу.

Це створювало неймовірний контекст для сприйняття опублікованих спогадів — ніби отвори в суцільному полотні сучасності, через які, на мить, проглядало минуле. Отвори, пропалені вогнем, просякнуті кров’ю. Жінки і чоловіки, яким за вісімдесят, завдяки упорядниці Любові Загоровській, раптом заговорили до нас ніби зі своїх акаунтів. Ніби ровесники. Ніби про недавнє вчора.

Вони спокійно розповідали про своє важке життя — війну, полон, тортури, табори. Іноді їхні оповіді потрапляли у резонанс із схожими новинами про нинішню війну/полон/тортури. Окреслюючи замкнуте коло історії, з якого ми досі не вирвалися.

Для мене ці розповіді були ще й поверненням в особисте не таке далеке минуле: років на двадцять назад. Схожі долі, мова оповідачів (упорядниця завбачливо зберегла її) нагадували часи, коли я сам записував спогади ветеранів УПА. Години розмов у здебільшого бідних, але завше охайних оселях тих, хто повернувся із «сибирів».

Тоді ці інтерв’ю для мене, історика, були важливим джерелом інформації про повстанський рух, адже великі масиви архівних документів про ОУН та УПА ще довго залишалися недоступними. Нині ситуація змінилася: архіви врешті відкрито, зокрема сховища КДБ, які найретельніше зберігали чи ненайбільше інформації про повстанців. Тож дослідник може на їхній основі ретельно реконструювати події сімдесятирічної давнини.

Але це не перекреслює цінності мемуарів, адже тільки вони здатні відтворити атмосферу часу, переживання людей, емоції, які не забулися через десятиліття. Без них історик ніколи сповна не зрозуміє особливостей описуваних подій, мотивів людей.

Любов Загоровська зібрала й опублікувала спогади і тих людей, які, в силу різних причин (брак можливостей/часу/бажання), самі не писали їх. Без її зусиль ми, напевно, ніколи не почули би цих голосів.

Це різні люди — жінки (здається, їх більшість у цій книжці, що додає їй цінності, адже в документах переважно чоловічі свідчення) і чоловіки; уже відомі натепер (Мирослав Симчич чи Ольга Ільків) чи незнані не лише загалу, а й дослідникам; учасники бойових дій, вояки УПА і ті, хто допомагав повстанцям: лікував, годував, передавав інформацію. Усі вони знайшли у собі силу протиставитися ворогу, що нищив наш народ.

Через десятки років герої пригадують найяскравіші моменти: для когось це участь у боях, для когось — арешт, допити, досвід виживання в таборах. Ця пам’ять важка, іноді навіть страшна, але не песимістична. Бо це мовлять переможці. Хто боровся, хто дожив до незалежності України і дочекався визнання від своєї вільної держави.

07.12.2020,

Київ