У друці дебютний роман Анни Грувер «Її порожні місця». Історія автобіографічна і фантасмагорична. З цим текстом може бути непросто, він незручний у своїй правдивості.

У центрі історії Анна і Сара — дві дівчинки з різних часів. Перша — сучасна підлітка, переселенка з Донецька, яка захоплюється музикою і має близькі взаємини із набагато старшим одруженим чоловіком. Друга — єврейська дівчинка, яка нічого не чує через ваду слуху, робить дивовижні колажі, веде щоденник упродовж 1938–1941 рр., і згодом цей щоденник вийде у світ окремою книжкою. Що ж поєднує двох дівчат із такими різними долями? І навіщо Анні щоденник Сари, яку правду вона хоче там відшукати?

Ця книжка — про важливість помічати тих, хто поруч, про дорослішання та набуття самості й власного голосу, про складання із розрізнених фрагментів себе і свого цілісного світу, в якому немає порожніх місць. Врешті — про правду, стійкість, про дім, який завжди з нами, хай би де ми були.

Ось що авторка розповідає про книгу та історію її творення, ділимося фрагментом передмови:

***

Я — Анна Грувер, і я написала цей роман.

Писала його шість років, а серію фотографій почала робити влітку 2018 року. Світлини ви мо­жете побачити, якщо перейдете за покликанням на Instagram: instagram.com/anna.gruver . Це не зов­сім ілюстрації, бо вони виходять за межі ілюстрацій. Це рад­ше фрагменти самого тексту і, зокрема, майбутніх текстів. Фрагменти мови. Те вербальне, що мало стати візуальним.

Декого на світлинах я не знаю, так само не знаю, коли зробили фото, якщо ніхто на зворотному боці не залишив точної дати. Проте є й такий спокійний підпис, від якого важко стримати сльози, особливо зараз (зберігаю мову й ор­фографію окупованого Донецька): «Этот снимок во время оккупации в VI м-це 1943 г. Бабушка с внучкой. Светочке7 лет». Когось я не знаю, когось впізнати дуже важко, а ко­гось — боляче: мій дідусь, худенький високий підліток, на похороні сестрички Тані. Дідусь помер у Харкові 2017 ро­ку, вже й не запитати, хто фотографував труну з малень­кою дівчинкою, її обличчя на білій подушці та суворих жі­нок у хустках… Ці жінки не плачуть, але відсутність плачу страшніша за плач.

На цих часто невмілих і, звісно, непрофесійних (окрім кількох студійних перед Другою світовою) фотографіях тре­ба вдивлятися саме у повітря, у нечіткі дерева на тлі, не­зграбні рухи, випадкових перехожих, складку на сукні, від­блиск в окулярах. Світлини не мають чіткої хронології: тут є й початок ХХ століття, і відчинене назустріч двохтисячним рокам вікно нашої із братом дитячої кімнати.

Маленьких будиночків, городиків довкола більше нема: їх знесли заради багатоповерхівок. На першій фотографії си­дить двоюрідна прабабуся Катя, тітка мого дідуся. Вона втра­тила єдину дитину, пережила війну, була неграмотна, але вміла любити, як зараз, напевно, ніхто не вміє. Вона сидить на ґанку чужого дому, склавши руки на колінах, і цей жест смиренності каже про неї більше, ніж її погляд. Тоді в об’єк­тиви дивилися з неспокоєм, із тривогою та здивуванням. Це була інша історія, інше ставлення до пам’яті.

Ви побачите тут багато рук, тому що руки говорять біль­ше за слова. Руки лікаря, руки шахтаря, майстра-підривни­ка, руки дитини, яка займається музикою. Побачите волосся, частини одягу, випадкові віддзеркалення.

Але ви не побачите жодного обличчя, окрім мого.

Ви можете його не помітити, навіть якщо будете уважні. Воно загубилося на тлі інших фотографій, і ви можете не розпізнати, що відбувається на цій світлині (до того ж вона єдина, що сфотографована не з видруку, а з екрана).

Якщо ви таки цю світлину знайдете і розглянете, то поба­чите обличчя підлітки, яка тягнеться, щоб поцілувати у що­ку дорослого чоловіка. Руки, що тримають фотоапарат, — це його руки. Їх можна сплутати з руками старшого друга, близького родича. Але насправді, коли ви дивитиметеся на цю фотографію, ви будете свідками насилля. Я запитую са­ма себе і кожного, хто це читає: на скількох підлітків сус­пільство може так подивитися — та вчасно не розпізнати небезпеки?

У цих фотографіях — моя пам’ять після початку війни рф проти України. Я зшиваю її по фрагментах, щоб знайти сло­ва для говоріння. Я збираю близьких і себе по клаптиках ре­альності: лікоть бабусі, коліна брата, листя, дворовий собака Дружок (бачите, сльозяться його добрі серйозні очі). Пам’ять розпливчаста й незручна. Але, поки ми вдивляємося в дерева минулих століть, вона жива на цих, часто випадкових і за­свічених, світлинах.

Живі та здивовані. Нечіткі. Незручні.

Ви маєте вибір: дізнатися, що там, поза межами кадру, або не дізнатися.

Фото – Валентин Кузан