У «Видавництві Старого Лева» вийшов дебютний роман авторки з Донецька Анни Грувер «Її порожні місця». На сторінках розгортаються історії двох підліток з різних часів: Анни, переселенки з Донецька, що має взаємини із набагато старшим одруженим чоловіком, і Сари, єврейської дівчинки, яка нічого не чує через ваду слуху, веде щоденник упродовж 1938–1941 рр. і робить колажі. Що їх пов’язує? Як розгледіти у світлинах і досвідах те, що відбувалося за кадром? Як зберегти пам’ять? Анна Грувер і її героїні дошуковуються суті та намагаються скласти пазл свого світу з частинок,  розгублених у порожніх місцях. Над дизайном обкладинки працювала Ілона Сільваші, одна з перших читачок роману. Текст доповнюється візуальними фрагментами у форматі світлин.

Ця книжка – про важливість помічати тих, хто поруч, про дорослішання та набуття самості й власного голосу, про правду, стійкість, про дім, який завжди з нами, хай би де ми були. Коли втрачаєш опору, що дозволяла тримати рівновагу, розумієш, що треба триматися лише за себе. Якщо ж на маршруті хтось візьме за руку і розкаже про свій досвід, наприклад, через книгу, то голоси, які важливо почути, зазвучать голосніше.

Анна Грувер розповідає: «Біль не дає дізнатися, що насправді відбувається всередині. Позбавляє відчуття тіла і відчуття права на спротив. Всі звуки, всі запахи стискаються в одну крапку: в крапку болю, як чорнильну пляму на папері. Всі слова б’ють в цю крапку. Особливо якщо біль пов’язаний з війною і втратою дому.

Мені знадобилися шість років, видалені двісті сторінок однієї із чернеток і зрозуміння: якщо не відійти на маленьку дистанцію від власного досвіду, текст не зможе бути чесним, а я прагнула саме такої чесності – інакше сенсу не було б ані в самому романі «Її порожні місця», ані в новому переживанні болю. В пам’яті.

І я відійшла на дистанцію, однак таку, щоб завжди залишатися близько, в кількох кроках.

Я дізналася, що таке справжнє «відчуження», коли побачила ззовні підлітку, яка втратила все – музику, дім, вулиці міста, мир, ілюзію співчуття, диво дитинства, довіру до світу і довіру світу – і ще не зустріла нікого і нічого. Людину, якій більше нічого не страшно, окрім несправедливості».

«Образ обкладинки ніби вже був у мене всередині, залишалось лише його виявити. Дерево, хмара в небі і туманна дівчинка з таємничим порожнім об’єктом в руках стали поступово проявлятися, як на випадковій старій фотоплівці. Мені здавалося, що сам роман так унаочнює себе, обережно формує власне обличчя. В ньому багато музики і такого світу, до котрого можна прислухатися, як до розбитої платівки, втрачену мелодію якої ми намагаємося реконструювати і відновити всередині себе», – ділиться враженнями про роботу над оформленням Ілона Сільваші.

Василь Махно додає: «Так склалося, що роман Анни Грувер я прочитав ще в рукописі. Моя перша реакція: круто! Письмо захоплювало, сюжет міцно збудовано, сучасне уживалося з минулим, Україна була Донецьком. По суті, це історія молодої людини, розказана з граничною відвертістю, в якої гіркі досвіди, розчарування і страхи співпали із початком руйнування її країни і рідного міста. Це вельми сучасний текст, в якому мова відіграє ключову роль, бо вона з нашого українського сьогодення і його музики. З одного боку – це ліричний роман, така своєрідна соната для юного голосу і камерної оркестри. З іншого – через щоденники Сари Берг – ще однієї героїні роману, Анна Грувер розвиває авторський об’єктивізм розповіді, творячи романне римування. Саме на цих паралелях і внутрішніх римах й будується поетика тексту.

Що цим романом нам сказала письменниця? Найперше, що світ людини вельми крихкий, а внутрішні травми супроводжують нас ціле життя. І що порожні місця можна заповнити словами, але без упевненості, що вони не відлунюватимуть спопелілою пам’яттю».

«В підлітковому віці мене оточували дорослі. Деякі з них дійсно не помічали (так само, як не помічає найближчий дорослий Анни з роману – її дідусь), деякі з них не хотіли помічати (ви зустрінете не одного такого персонажа). Виправдовували, заплющували очі, удавали, що вважають нормою геть ненормальне побачене, звинувачували мене. Головними моїми супутниками були: провина, відчуття бруду, темрява, бажання пірнути ще глибше. І мовчання.

Я відійшла на кілька кроків, зробила глибокі вдих і видих і стала дорослою. Тепер я – ця доросла і робитиму вибір: мовчати або говорити.

Я зробила вибір не мовчати – за кожну і кожного, хто ще не знайшов сили на голос, на визнання болю: хрипко, затинаючись, сумно, незручно, тривожно.

І якщо ви читаєте ці слова, ви теж можете зробити цей вибір», – додає Анна.

Анна Грувер — поетка, письменниця, есеїстка, перекладачка. Народилася 1996 року в Донецьку, де жила до 17 років. Тексти перекладалися англійською, французькою, німецькою, польською, чеською, естонською, литовською, румунською мовами, івритом. Перекладає з польської і на польську есеї і сучасну поезію, з англійської переклала збірку оповідань Кеті Ферріс «хлопцідівчатка /boysgirls/» (2021). Авторка поетичної книжки «За вашим запитом нічого не знайдено» (2019). Лауреатка літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» у поетичній номінації (III премія). Співредакторка поетичного журналу Paradigma (2019- 2021).  Навчалася в Літературному інституті ім. Горького, звідки пішла за власним бажанням через російсько-українську війну. Зараз вивчає юдаїку в Яґеллонському університеті (Краків, Польща). На початку повномасштабного вторгнення 2022 жила у Харкові, зараз – у Львові.