Анна Грувер, авторка з Донецька, писала свій дебютний роман «Її порожні місця» 6 років. Текст недостатньо читати, його треба проживати з персонажами, відчути кожною клітинкою тіла. Візуальний супровід, де старі фотографії сусідствують з голосами героїв, підсилює враження від книжки. Літературна редакторка Катерина Щадило поділилася враженнями від щойно прочитаної історії.

Порожні місця насправді не порожні

«Її порожні місця» – книжка, у якій, на мій погляд, немає порожніх місць. Це багатотемний і цілісний текст. Головну героїню звуть так само, як авторку, і від цього роман стає ще ближчим, відвертішим, іноді – болючішим, але цьому болю і цій правді однозначно віриш. Дві сюжетні лінії, що спершу розвиваються незалежно одна від одної, затягують, а згодом розумієш, що вони починають переплітатися на різних рівнях – і на сюжетному, і на емоційному. Анна – сучасна підлітка, яку виховує дідусь, що насправді не так уже й багато знає про її життя; Сара – єврейка, яка має ваду слуху, робить дивовижні колажі й веде щоденник, останній запис у якому датований 1941 роком, а згодом виданий. Анні наснився цей щоденник, і вона починає шукати його у книгарнях. Дівчина хоче знайти більше, ніж просто щоденник – її цікавить оприявнення прихованої правди. Врешті між двома дівчатами значно більше спільного, ніж спершу здається, і що ближче за розвитком подій Анна наближається до Сари, то сильнішою вона стає, набуває самості.

Коли ілюстрації – більше, ніж ілюстрації, і до чого тут інстаграм

У романі немає ілюстрацій, проте візуальний ряд є невіддільною частиною тексту. Я б сказала, дуже важливою частиною тексту. Це стає зрозуміло з першого абзаца: «Слова на сходах, мигтять ретроспективні кадри. Можливість бачити себе зверху, камера під стелею. Це правда? Ні, й не може бути правдою, – кут зору, зміщений кадр, – завжди щось лишається поза межами». Важливий отой вихід поза межі, коли можеш слідкувати за сюжетом, можеш глибше занурюватися у пласти тексту, а можеш відкрити інстаграм – у романі є посилання – і бачити фотографії і цитати з роману. Тобто обираєш спосіб читання, який тобі відгукується найбільше.

Зшити фрагменти, пам’ять, дім, життя…

Під час прочитання роману мене не полишало відчуття цілісності, яку зшивають із фрагментів, частин, елементів. Сара складає дивовижні колажі, що стають творами мистецтва, але використовує для цього деталі предметів, які важливі для неї. Навіть камінці з кожного подвір’я у єврейському кварталі. Цей колаж – як символ дому, від якого можеш опинитися далеко. Хоч де б ми були, ми носимо у собі фрагменти свого дому і того, що будить нашу пам’ять. Сарі «саме форма колажу дозволяла передати всю ту розірваність часу та простору, брехню пропаганди та незручні, іноді навіть брудні вкраплення правди». І вона творить композицію «Дім», навіть якщо потім дому може уже й не бути. Анна опиняється в домі, що розділений на дві половини, і в якийсь момент йде через увесь будинок, ніби з’єднуючи його собою, «зшиваючи» докупи. І важливо уміти збирати із фрагментів в єдине ціле й своє життя.

…і вирости

Так, дівчата виростають. Стають сильними, попри зраненість. Вміють забувати і пам’ятати. Вміють жити і творити. І найбільше у цьому контексті важливі слова: «– Ти виростеш, – тихо відповідає у слухавці Наташа, – і зрозумієш, які мудаки тебе оточували. І тоді, можливо, теж допоможеш іншій дівчинці, яку ледь не зґвалтував вонючий покидьок, бо впевнений, що все йому зійде з рук. У місті, де однаково боїшся ментів і насильників. Ти навчишся їм протистояти.

Так, виросту, думаю я. Тому що є така дитина, дівчина, жінка, Анна Дерман – це я. Я є. Я плачу. Можу плакати. Я музикантка. Він не зламав мене».