Книги про жіноче щастя для захопливого осіннього читання
Крисюк Тетяна
09.10.2019
Що читати восени? Змістовні книги, наповнені світлом і любов’ю. Якщо ви теж так думаєте, ця добірка – саме те, що вам потрібно.
Елізабет Ґілберт «Місто дівчат»
Це захопливий роман про Нью-Йорк у період із 30-х по 80-ті роки, написаний у формі листа. Його авторство належить головній героїні та оповідачці – Вівіан Морріс. У ньому вона звертається до таємничої Анджели (під кінець роману ви усе зрозумієте), бо має їй пояснити, ким для неї був батько дівчини. Однак історію Вівіан розпочинає не із розв’язки, а із експозиції, повертаючись у роки своєї сповненої пригод юності. Відтак читач опиняється за лаштунками життя Вівіан Морріс та театру «Лілея», де буде весело, гамірно, яскраво та досить відверто.
Спочатку вам може здатися, що «Місто дівчат» – бульварний жіночий романчик, але це зовсім не так. Детально описуючи трансформацію недосвідченої юнки у жінку, Елізабет Ґілберт запитує читача: чи має жінка право бути вільною все життя, чи може вона народжувати дітей без штампу у паспорті або навпаки ніколи не народжувати, чи зобов’язаний чоловік бути сміливими і рватися у бій (у контексті Другої світової війни), чи нормально пробачати зраду або втікати від відповідальності тощо.
Головна особливість роману – театральність, вдале поєднання дотепних жартів із цілковитою відсутністю моральних повчань. Хоча дійсно мудрих порад у книзі не бракує.
«Вчися ставитися до життя простіше, пташко. Світ постійно змінюється. Вчися давати собі з цим раду. Хтось щось тобі обіцяє, а потім порушує свою обіцянку. Спочатку всі говорять про спектакль, а потім його згортають. Шлюб здається міцним, а потім люди розлучаються. Нема-нема війни, а потім є. Якщо всім перейматися, станеш дурною і нещасною – що в цьому доброго?».
Тираж закінчився
Давід Фоенкінос «Ніжність»
Головна героїня роману Наталі втрачає коханого чоловіка. Чоловіка, із яким вона планувала прожити все життя. Його смерть розбиває їй серце. Тож її подальше існування наповнюється болісним смутком. Вийшовши із депресії, вона на «на автоматі» ходить на роботу, п’є каву, дивиться у вікно. Та якось у ній щось перемикається, і вона цілує свого колегу. Наталі робить це не зумисно і одразу забуває про спонтанний романтичний інцидент. Але не Маркус. Хлопцеві зносить дах – і він починає залицятися до зануреної у спогади жінки. Та все даремно – Наталі дивиться повз нього. Вона ще не розуміє, що її ніжність рветься на волю.
Однак кохання – це така непередбачувана штука. Ніколи не знаєш, коли воно увірветься у твоє серце і наведе там порядок на свій лад.
Завершується цей зворушливий роман хеппі-ендом, Наталі зцілюється – і її серце наповнюється ніжною любов’ю. Та чи ж до Маркуса?
«Існують чудові люди, яких ми зустрічаємо невчасно. І люди, які стають чудовими, бо ми зустріли їх вдалої миті».
Галина Вдовиченко «Пів’яблука» та «Інші пів’яблука»
Яблучні історії Галини Вдовиченко – це дві книги про життя-буття чотирьох львівських коліжанок. Кожна із них має свої плани на життя та цілі, які прагне реалізувати. Та є щось таке, що їх об’єднує – дерев’яне яблуко Іоана Пінзеля, випадково знайдене на секонд-хенді.
У першому романі дівчата лише знаходять яблуко, а у другому вже активного його досліджують. Вони намагаються зрозуміти, чи дійсно воно може бути творінням відомого галицького скульптура. Збираючи інформацію про Пінзеля, панянки надихаються його творчістю, а яблуко дивним чином впливає на їхні життя. Звісно ж, без доброї магії тут не обійшлося.
Однак життя – це життя, і воно непередбачуване, а магія має здатність вивітрюватися. Тож на якомусь етапі і особисте щастя, і міцна дружба чотирьох подруг опиняться під загрозою.
Читаючи яблучні історії, ви познайомитися із життєвим та творчим шляхом Іоана Пінзеля, якого називають «невідомим Мікеланджело». Зануритеся в атмосферу Львова та навіть відправитеся у віртуальні мандри. А закінчиться яблучна історія добре, як і годиться.
«Людині не треба багато, іноді – майже нічого, крім сенсу життя».
Колін Гувер «Покинь, якщо кохаєш»
Є чоловік і жінка. Вони закохані одне в одного, тож чому б їм за спільною згодою не одружитися? Неновий сюжет у літературі, погодьтеся. Але раптом з’ясовується, що Райлі – обранець головної героїні Лілі – домашній тиран. Його зриви неконтрольовані та непередбачувані. Вони виникають нізвідки, змушуючи жінку страждати як і від фізичного, так і від душевного болю.
Батько Ліліан знущався над її мамою, а та терпіла, поки він не помер. Тож дівчина пообіцяла собі, що ніколи не дозволить, аби цей сценарій повторився у її житті. Та чи зможе вона відмовитися від чоловіка, якого кохає? Чи, можливо, дасть йому другий шанс?
Забігаючи наперед, скажу, що закінчується роман неочікувано і щасливо. Письменниця розв’яже складний конфлікт дуже просто – дозволить своїй героїні бути щасливою.
Попри біль і розчарування, які будуть «зринати» на сторінках книги, вона сповнена любові, що здатна лікувати найглибші рани. А ще ця історія нагадує всім жінкам, що не можна добровільно перетворювати себе на боксерську грушу. Якщо чоловікові кортить помахати кулаками, нехай виходить на ринг.
«Не існує такого поняття, як погані люди. Усі ми просто люди, що інколи скоюють погані вчинки».
Люсі-Мод Монтгомері «Ейвонлійські хроніки»
Жінки бувають різними. Суворими, стриманими, трішки дивакуватими. Приміром, героїня оповідання «Як побратися з Люсіндою» не розмовляла із коханим чоловіком впродовж п’ятнадцяти років, перебуваючи при цьому у статусі його нареченої. Бо нічого перечити жінці, навіть якщо вона в чомусь і винувата!
Жарти жартами, але витрачати п’ятнадцять років на виношування образи – невдячна справа. Добре, що все вирішив щасливий випадок, і розгнівана Люсінда нарешті заговорила із Ромні. А порушити обітницю мовчання її змусила – нізащо не вгадаєте – зіпсована нова сукня.
Герої оповідань «Ейвонлійські хроніки» - люди, які намагаються жити за певними правилами і уперто відстоюють свої принципи. Вони не піддаються на вмовляння або відмовляються бачити очевидне. І лише любов «ламає» їх, змушуючи жертвувати, піклуватися, пробачати, кохати. І тоді священик нашвидкуруч вінчає закохану пару у вікні, зубожіла пані продає найдорожчу сімейну цінність, а дружина таточка Слоуна приймає осиротілого хлопчика за рідного.
«… щастя потрібно брати тоді, коли бачиш його, і не варто чекати сприятливішої нагоди, бо вона може так і не настати».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно