«Аркан вовків» Павла Дерев'янка: уривок з книги

Темні ліси, вовчі стежки, криваві обітниці. Попереду — посвята, таїнства й боротьба між двома світами. Історія, що пахне димом, степом і стародавньою магією.

Передпродаж роману Павла Дерев’янка «Аркан вовків» у художньому оформленні Оксани Сіненко триває. Це перша частина фентезійної трилогії «Літопис Сірого Ордену», де юний Северин Чорнововк ступає на шлях характерника — воїна, що носить у собі силу прадавніх звичаїв і вовчу суть. До 19 травня передзамовляйте книгу на сайті Видавництва Старого Лева та отримуйте ексклюзивну листівку з підписом автора.

20 грн від продажу кожного примірника цієї книжки Видавництво Старого Лева буде перераховувати на рахунок благодійного фонду ГО «Азов.ONE» — офіційного фонду 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України.

А поки книга ще на підході — пропонуємо уривок із прологу, у якому починається шлях Северина — шлях крізь тіні, кров і внутрішню боротьбу.

  

* * *

Нічний ліс завмер, уповитий тенетами потойбічної німоти.

Хащею сунули двоє чоловіків. Тихі кроки і зрідка промовлені слова, підхоплені луною, розтинали загусле повітря, летіли над чагарниками, бриніли між стовбурами, тріпотіли на листі, аж поки не згасали ген за кронами — і поверталася моторошна тиша.

— Ти йтимеш дорогою болю та крові. Чи бажаєш іти далі? — пролунало перше питання.

Він може відмовитися.

— Так.

— То йди.

Северин рушив уперед, ступаючи виважено й обережно, щоб не перечепитися об лапате гілля чи підступний корінь. Крокував, допоки Захар, який ішов слідом, не зупинив другим питанням:

— Ти житимеш чужинцем серед людей. Чи бажаєш іти далі?

Вороття не буде.

— Так.

— То йди.

Відповідь мусила прозвучати твердо, гордовито і впевнено, але юначий голос здригнувся. Нічний холод пік шкіру, глидав м’язи, в’їдався аж до кісток, а Северин мав на собі самі тільки штани, підперезані чересом із чорної шкіри. Черес був із трьома пряжками: дві оздоблені простими залізними застібками, а третя, найвища, мала литу бронзову клямру з випуклим тризубом посередині.

Минув час — хвилини, години, роки сліпого походу через принишклий ліс, — допоки не пролунало третє питання:

— Ти проклятим залишишся навіки. Чи бажаєш іти далі?

Усе можна завершити просто зараз. Але як він подивиться батькові у вічі?

— Так.

— То йди.

Він погодився тричі: скоро почнеться ритуал.

Від пов’язки на очах решта відчуттів загострилася. Джура чув найслабший хрускіт хмизу під ногами, відчував найменшу крижану травинку між пальцями, розрізняв найтонший аромат із букета свіжого лісового зілля. Невдовзі запахло димом, почулося тихе потріскування вогню — вони прийшли. Северин завмер біля ватри, вмиваючись хвилями живого тепла.

Найважливіша ніч у його житті. Ніч, якої він чекав із дитинства. Ніч, яка змінить його назавжди.

Захар обережно прибрав пов’язку з очей. Коли зір пристосувався, Северин розгледів навколо багаття інших: ліворуч Соломія тримала велику срібну чашу, а праворуч невідомий православний священник міряв її похмурим поглядом. Відьма на зирки не зважала, стояла гордовито й урочисто, вбрана у зґарди та чорну сукню, а місячне сяйво гралося темним водоспадом її волосся. Соломія підморгнула Северину і ледь помітно всміхнулася.

Вигляд Захара в повному лицарському строї був незвичний: чорний жупан, кунтуш, характерницький черес із трьома клямрами — бронзовою, срібною і золотою. Він зайняв місце навпроти Северина й проголосив:

— Тричі ти дав згоду і прийшов до останнього роздоріжжя. Якщо плекаєш бодай найменший сумнів — іди геть! Або… Стань на вовчу стежку — і гідно прийми обрану тобою долю!

Голос учителя, зазвичай тихий і м’який, лунав хоодно й безпристрасно. Темні очі дивилися відчужено. Відблиски вогню переливалися на золотому обрисі Мамая, вигаптуваному на чорному кунтуші біля серця.

Останній шанс зупинитися.

Але він не розчарує батька. Не зрадить пам’яті мами. І продовжить їхню справу.

Северин не ворухнувся, сподіваючись, що жоден нерв на обличчі не видав його хвилювання.

— Ти лишаєшся, — сказав учитель. — Хай буде так.

Джура голосно видихнув крізь зуби: він тільки-но спалив останній міст.

Захар кивнув священнику. Той був невисокий, нижчий за Северина, з рідким волоссям і такою ж рідкою

борідкою. Помітно нервував.

— Ти хрещений, сину мій? — спитав, наблизившись.

— Так.

— У православному храмі чи у папістів?

— У православному.

Піп схвально кивнув і придивився до грудей Северина.

— Проте не носиш хрестика… Гм. Бажаєш сповідатися?

— Ні.

Северин мало не розсміявся. Сама навіть думка про каяття серед нічного лісу в товаристві відьми і характерника видавалася блюзнірством.

— Ти вирішив пожертвувати своєю безсмертною душею заради захисту інших, — урочистий початок промови зіпсував дим, який раптом повалив священнику просто в обличчя. — Це… кхе-кхе, воістину самопожертва, гідна доброго християнина. Але я не можу відпустити гріхи, кхе-кхе, без сповіді, а якщо їх не звільнити, вони лишаться тягарем на твоєму серці. Чи ти певен, сину мій?

— Певен.

Священник зітхнув, протер сльозаві від диму очі, перехрестив юнака тричі, простягнув розп’яття. Северин торкнувся губами холодного образу закатованого чоловіка. Піп не витримав, ступив кілька кроків убік, проте дим негайно посунув за ним, що було дивно з огляду на повне безвітря.

— Благословенний будь, кхе-кхе, рабе божий Северине. Нехай що трапиться з тобою далі… Лишишся ти рідним дитям в очах Його. Амінь.

Із цим напуттям святий отець ще тричі перехрестив юнака і, не оглядаючись, поспішив геть із галявини, бурмочучи молитву. Дим одразу вирівнявся і потік, як і слід, угору.

Зачулося кінське іржання і стукіт копит — священник поїхав.

— Чинити так було зовсім не обов’язково, Соломіє, — буркнув Захар, підкинувши хмизу до багаття. — Продовжуємо.

Її обличчя, лукаве ще мить тому, стало серйозним, погляд зосередився на джурі. Відьма наблизилася до Северина, мовчки простягнула широку чашу з тьмяного срібла. Чаша була важкою, древньою, холодною, а невідомий трунок — густим, солодкавим і пряним. Северин пив неквапно, поволі, з насолодою тамуючи жагу. Соломія обійшла його за спиною і обережно накинула на голі плечі пошматоване вовче хутро. Коли джура віддав їй спорожнілу чашу, жінка повернулася на своє місце біля багаття.

Захар тим часом скинув кунтуш, засукав рукави жупана і витягнув із піхов на чересі ніж зі срібним лезом.

— Підходь.

Швидким помахом він розтяв ліву долоню і передав ножа Северинові. Той повторив за вчителем, після чого вони взялися порізаними руками — долоня до долоні, кров до крові — й завмерли так над високим полум’ям. Юнак стискав скривавлений ніж у правиці. Серце тріпотіло й билося, наче полонений дикий птах, тіло здавалося чужою домівкою, де Северин був небажаним гостем.

Захар урочисто промовив перший рядок клятви. Северин набрав побільше повітря і повторив якомога голосніше:

— Най вогонь і кров стануть свідками моїм словам.

Краплі змішаної крові зірвалися в полум’я, ватра зашипіла і сколихнулася, почувши заклик.

— У ніч я ступаю на вовчу стежку. Тіло моє готове.

Від хвилювання Северинові перехоплювало подих.

— В імлі я бачу тіні, їхні очі вдивляються в мене. Воля моя непорушна.

Навколо виросли тіні, протягнули до них довгі тонкі мацаки.

— У проклятті я не знайду спокою ніколи. Серце моє чекає.

Серце у відповідь взяло такий шалений темп, що, здавалося, от‑от розірветься.

— Най стежка веде мене між війною та миром…

Він на мить поглянув на Соломію. Її тонкі пальці побіліли, стиснувшись на старому сріблі порожньої чаші.

— …між підлотами та чеснотами…

За плечима Захара, у мороку хащі, загорілися кілька пар хижих багряних очей, наблизились, уперлись поглядами.

— …між пеклом та раєм…

Тіні множилися, густішали, стрибали навколо ватри у химерному танку. Руку пекло сильніше.

— Я не зверну з неї ані в житті, ані в смерті.

Уперше з лісової мовчанки озвався пугач — ніби свідок, що підтверджував почуте.

— Не похилившись…

Жовтогарячі язики вогню піднялися криваво-червоним гребенем, зашипіли голосно, із тріскотом бризнули віялом іскор.

— Не оглядаючись…

За спиною чується холодний подих і тихе зітхання.

— Не опускаючи погляду…

Голос Захара бринить. Довге волосся із просіддю спадає на обличчя. Він схожий на князя-чаклуна легенд Русі.

— Я йду!

Мамо, тату… Я йду.

Клятву промовлено. Характерник відпускає його руку і джура проводить розпеченою долонею по обличчю — кров на чолі, носі, губах.

Удалині чутно вовче виття.

Северин подумки рахує до трьох, як його вчив Захар. Один!

Тіні танцюють. Ніж у правиці наливається вагою дворучного меча. Два!

Очі спостерігають. Учитель підбадьорливо всміхається йому — вперше за ніч. Три!

І Северин рішучим ударом скеровує ніж до власного серця.

  

* * *

Цей світ згорів — саме тільки румовище лишилося від нього.

Жарина червоного місяця тліла на закопченому небі. Темну галявину, вкриту попелястою ламкою травою, облямовували покручені дерева. Поміж обвуглених стовбурів, що дерлися вгору гострим гіллям, незмигно вирячилися сотні багряних очей. Ані звуку, ані холоду, ані запаху.

Він знає, куди потрапив: Потойбіччя.

Але хто він? І що тут робить?

Він роззирнувся і серед чорних решток дерев розгледів широку просіку. Чи тут його домівка? Чи треба кудись іти? Чи він мусить сидіти тут?

Багряні очі вселяли тривогу і неспокій. Хто ці потвори? Чому пронизують поглядами? Чого їм треба?

Колись він знав відповіді, але забув. Потрібно згадати… Щось дуже важливе.

Він роззирнувся вдруге і помітив тендітну постать, якої мить тому не було: дівчина в сліпучо-білому завмерла між стовбурів, наче лілея посеред вугілля, а коли помітила, що він дивиться на неї, махнула рукою.

Попри те, що він бачив мавку лише раз у житті, а зустріч тривала не більше кількох хвилин, він одразу впізнав її. Мавка розвернулася, поплила ледь помітною стежкою поміж хащі — тендітний світлий маяк серед чорно-багряної імли. У повітрі лишився аромат м’яти і конвалії, запах, який він запам’ятав на все життя… Її запах.

І він усе згадав.

Северин Чорнововк, син Ігоря та Ольги, вихованець Соломії, джура Захара. Прийшов до Потойбіччя знайти Ґаада і поставити кривавий підпис на його сувої, щоб стати лицарем Сірого Ордену. Як тато. Як мама.

М’ята і конвалія. Коли він жив у Соломії, то щодня навідувався до лісу — шукав численні трави-корінці за відьомським наказом, по ягоди-гриби ходив собі на поживу, чи просто погратися: змайстрував лук зі стрілами і гасав галявинами, полюючи на пташок, яких запікав у глині. У лісі Северин почувався як удома, щодня забрідаючи дедалі глибше у хащі.

В одну із таких літніх мандрівок його заскочила сильна злива. Северин довго і марно шукав сховку, промокнув до останньої нитки, а коли небесний плач скінчився, то з’ясувалося, що він безнадійно заблукав. Стежки немов корови злизали, навколо стояла непролазна темна хаща, а жодні вказівники не допомагали — ні довге гілля, ні мох на стовбурах, ні звірячий послід — він тільки кружляв і заплутувався дедалі гірше.

Вечоріло. Северин зжував кілька ягід і корінець, сів на мокру траву і заплакав. Він чимало чув про дітей, які заблукали в лісі, але ніколи не думав, що таке може рапитися з ним. У розпачі Северин щодуху гукав на допомогу, допоки не захрип, але хаща тільки байдуже ковтнула його лемент. Розчавлений відчаєм, він вирішив влаштувати сухе гніздечко для ночівлі, аж тут заспиною почулися легкі кроки. Він обернувся і остовпів.

Її білосніжна сорочка сягала землі. Довге світле волосся прикрашав вінок лісових квітів. Тонкі губи ласкаво всміхалися, над високими вилицями горіли блакитні райдужки очей без зіниць.

«Вона гарніша за Соломію… Гарніша за будь-кого», — встиг подумати Северин, коли дівчина обережно взяла його руку і повела за собою. Шкіра її була біла й шовкова, доторк холодний і м’який, а запах, що навіки врізався в пам’ять, укутав листям м’яти і квітом конвалії. Хлопець зачудовано милувався стрункою постаттю і каскадами світлого волосся, бажаючи, щоб ця подорож не закінчувалася ніколи.

Незнайомка вивела Северина з лісу просто до відьминої хатини. На межі дерев мавка обернулася, нахилилася до його обличчя. Він задивився у нелюдські очі, що нагадували сяючі блакитні озера, причарований, щасливий, збентежений водночас, а вона легко поцілувала його в губи — немов метелик торкнувся крилами. Від незнайомого почуття, яке вибухнуло під серцем і в животі, Северин отетерів, заплющив очі, несвідомо потягнувся вперед, прагнучи ще… але вона зникла, лишивши по собі аромат м’яти і конвалії.

За ту пригоду Соломія відправила вихованця на місяць під домашній арешт і змусила напам’ять вивчити написаний кирилицею талмуд «Про створінь з-за порогу», нудність якого перевершували тільки його обсяги.

Северин після того багато мандрував лісом, виглядаючи й закликаючи, інколи з удаваним розпачем гукаючи на допомогу, але біла панна так і не з’явилася. 

Лише кілька років по тому, коли юнак геть забув про неї, мавка повернулася — знову вказати шлях.

Однак тепер вона не тримала його за руку, а пливла далеко попереду, наче сонце на землекраї.

— Зачекай! — гукнув Северин.

Він прагнув наблизитися до прекрасного обличчя, знову торкнутися шовку шкіри, відчути смак тонких вуст, розчинитися у блакитних глибинах очей…

Заклик розплескався лунким мороком хащі, збудив темряву — і звідти прорізалися нові багряні очі. Северину закортіло кинутися назад до безпечної галявини, але запах м’яти та конвалії, єдиний аромат у цій пустці, кликав за собою.

Бозна-скільки часу вони простували мертвою землею. Сірий порох здіймався під його ногами, випалені покручі чорних стовбурів перетворилися на гостре каміння, а з нього повстали скелі та гори.

Біля пащеки темної печери мавка нарешті завмерла.

Серце радісно тьохнуло. Северин кинувся до неї, але не встиг наблизитися, як провідниця розчинилася серед темряви.

Усередині печери було холодно й вогко, а ще він ніби пірнув у чорнило первісної темряви, що ніколи не знала світла. Далеко попереду ледь чутно дзюркотіло джерельце. Юнак, витягнувши руки, обережно рушив уперед.

Її аромат розтанув. Мавка зникла без слів, без цілунку на прощання, і Северинові від того стало гірко. Колись він знайде, обов’язково знайде її… У майбутньому.

А зараз потрібно знайти Ґаада.

Джура просувався навпомацки. Хід виявився вузьким, із багатьма поворотами. Тут було глухо, наче в могилі, а єдине, що чув, — власне дихання.

Затим посеред атраментової пустки народилися шепоти. Невидимі примари вилізли зі стін, сплелися навколо голови, заговорили, забурмотіли, загомоніли у вуха: прохали, благали, переконували, вмовляли, більше за все на світі хотіли, щоб Северин зупинився і повернувся, адже тут йому не місце, навіщо людині ходити в суцільному мороці, де очі нічого не бачать, тут порожньо й сумно, така подорож не має сенсу, ти все одно нічого не знайдеш, чужина навколо, холод і темрява, це не твій світ, ніхто не прийде по тебе, допомоги не буде, не варто мучитися, навіщо кудись іти, марно витрачати сили, хіба ти не втомився, попереду невідомість, не треба ризикувати, смуток та біль, просто сядь, відпочинь, заплющ очі, тут спокійно і тихо…

Северин загарчав, махнув руками навколо обличчя, ніби відганяв комарів, і чимшвидше рушив на звуки води.

Голоси не замовкали, теревенили наввипередки, перебиваючи одне одного, шепотіли без зупину, з кожним кроком ставали голоснішими, а потім кричали й верещали, і Северин перелякався, що вони залишаться в його вухах назавжди.

Чи він уже знавіснів, а жодних голосів насправді не існує?

Джура, забувши обережність, побіг, подерся о каміння, але голоси не відставали, летіли поруч, шмагали криками, завивали, наказували, плакали, вищали, глузували й знущалися з нього, дедалі гучніше, аж відлуння наповнило печеру, змішалося разом у нестерпну какофонію, від якої хотілося розірвати барабанні перетинки чи розкроїти собі череп, аби воно тільки замовкло. Северин закричав, завив, виштовхуючи все повітря, що мав у легенях, проте з рота вилітало лише безпорадне хрипіння, а вони іржали і свистіли, насміхалися і белькотіли, назавжди оселяючись у шпаринах його голови.

Крижана вода обпекла ступні. Голоси миттю відсікло, у вухах задзвеніла тиша, а груди пронизало болем, наче від удару ножем. Джура перетнув джерельце, зупинився, спершись руками об стіну, стояв так декілька хвилин, допоки не пересвідчився: голоси лишилися на тому березі.

— Я не збожеволів, — промовив Северин.

Ніколи раніше він не радів звукам власного голосу.

Далеко попереду зажевріло світло. Юнак дістався довгого земляного тунелю, що навскоси підіймався до діри, звідки лилося світло — не чахлий відбиток червоного місяця, а справжнє денне сяйво! Світло виповнило його відчайдушним прагненням вирватись із проклятої печери, і джура подерся по тунелю вгору.

Мокрі ноги ковзали на вогкій землі, грудки зривалися під пальцями, але він повз, немов відважний хробак, сповнений рішучості. Коли до виходу лишалося декілька рухів, хід звузився, міцно стиснув його зусібіч, навалився на груди, зчавив голову. Забракло духу. Северин судомно ковтнув повітря. Відчув, як тріщать кістки, німіють м’язи, сковує кінцівки, як земля забивається в ніздрі, а денне сяйво — таке близьке, тепле, рідне, лише за руку від нього — тьмяніє від пилу в очах. Він закричав і рвонув уперед, здираючи шкіру й волосся, немов змій, що полишає стару оболонку, й вивалився на поверхню.

Засліпило. Біль зник, страх розтав, стало тепло і затишно. Сонце спалило всі жахіття, запах дерев повернув до життя. Северин розплющив очі — перед ним височів дуб.

Той дуб був утричі більший за інші старі дуби: лапате листя налите темно-зеленим кольором із золотими прожилками, яке восени горить усіма відтінками червоного, а зі снігом опадає сірим попелом. Жолуді на тому дубі ніколи не родили. Птахи полюбляли вити гнізда серед химерного гілля, ведмеді приходили почухати спину об жорстку кору, вовки навідувалися відпочити у густій тіні, а люди оминали дуб десятою дорогою, насмілюючись ховатися під його крону лише під час грози, бо блискавиці завжди минали зачароване дерево. Поряд із дубом, навіть узимку, завжди струменіло джерельце.

Знахарі з околиць приходили до того дуба зібрати оберемок листя чи зрізати кори для відварів, настоянок і мазей, обов’язково сплачуючи за те краплинами власної крові. Ніхто й ніколи не підіймав на дуба сокири — навіть діти знали, що страшне прокляття зійде на безумця, який зважиться рубати це дерево.

Такі дуби росли скрізь на землях Українського Гетьманату від Карпат до Слобожанщини, по всіх полках і паланках, біля сіл і міст, обабіч трактів і гостинців, серед лісів і степів, а звалися вони характерницькими дубами, бо сходили лише на тім місці, де впало мертве тіло сіроманця — поховане за звичаями чи покинуте природі на поталу. «То їхні прокляті душі, прикуті до землі», — казали люди і хрестилися, хто за православним, а хто за католицьким звичаєм.

Северин усміхнувся, підбіг до дерева, провів рукою по стовбуру. Кора була шерехата і тепла.

— Здрастуй, мамо.

Гілля ледь гойднулося на вітрі.

Северин притулився спиною до дуба і заплющив очі.

Він не бачив її похорону. Вовча війна була у самому розпалі, батько хвилювався через можливу засідку, в якій малий син стане заручником або жертвою.

Впродовж п’яти років у Соломії малий Северин сподівався, що дорослі помилилися, а мама насправді жива, і він її обов’язково побачить. Впродовж п’яти років не хотів вірити, що мама пішла назавжди, і він більше не почує її голосу. Впродовж п’яти років плекав крихітну надію — і його дитинство скінчилося, коли він уперше побачив цей дуб.

— Навчайся старанно. Колись ми помстимося за маму разом, — промовив батько, передаючи Северина у джури Захару, і син запам’ятав ті слова.

Він приїздив до неї щороку на Великдень, коли дзвони сільської церкви радісно співали — воскрес, воістину воскрес…

Але дзвонів не чутно. Нині не Великдень, і він узагалі не на кладовищі; сьогодні ніч срібної клямри, і він прийшов шукати Ґаада… Потойбіччя!

Джура прожогом підхопився на ноги і обернувся: дуб зник. Замість нього гадючилася стежина, що вела до мальовничої хатинки з пишним садом. Северин протер очі: хатинка не зникла.

Він пішов обережно, щомиті очікуючи на нові підступи — безплотні голоси, чергову мару чи якусь іншу химеру, — але вітерець грайливо тріпав волосся, хмарини інколи затуляли сонце, свіжа зелень хрумтіла під ногами, а пахощі різнотрав’я мішалися з духом теплої землі.

Северин наблизився до подвір’я, уважно розглядаючись. Під вишневим квітом стояв накритий стіл, за яким могли всістися не менше сорока людей. Від наповнених мисок, тарелів, таць, баняків, дзбанів, глеків і барилець не розгледіти вишивку на скатертині. Джура ковтнув слину.

На чолі стола сидів чоловік у чорному.

— Та заходь уже, — гукнув він.

Господар розмовляв густим басом. Голова досконало виголена, шкіра засмагла. Вбраний у чорну сорочку, вишиту примхливим червоним візерунком, що змінювався щоразу, як Северин кліпав очима чи відводив погляд. У його вухах блищали масивні золоті кільця, над жорсткою лінією рота звисали довгі вуса.

Найстрашнішими були очі — суцільні багряні склери без зіниць.

Ґаад...