«Твоє, моє, нічиє та інше»: Совок у спадок, або як радянські привиди досі переслідують нас

Коли починаєш читати книгу Ольги Карі «Твоє, моє, нічиє та інше», то десь подумки полегшено зітхаєш, що твоє народження припало вже на кінець 1990-тих, а дитинство й дорослішання минуло у 2000-их. Ольга Карі дорослішала саме під кінець існування совка й у 90-их. Крізь жіночий погляд авторка говорить про ті закапелки радянського союзу, що отруювали й досі отруюють побут, дитинство, особисте життя, самоцінність українців, зокрема, українок.

У книзі чи не найбільше на мене справило враження есе «Лялька, якої в мене не було», і я наполегливо радила його прочитати своїм подругам, а заразом і переказувала його (спойлерила). В есе авторка описує все сіре, чим був совок. І сірість його отруює не тільки побут дорослих (від чого теж стає погано), а й дитинство — те, що чи не найбільше асоціюється зі всім яскравим та кольоровим. А тут у тебе ніби забирають кольори, замість красивої ляльки дають у руки безстатевого сірого пупса й кажуть грайся. Обурливо й боляче стає за дівчат, у яких не було Барбі, про яку вони так мріяли. Хоча, чесно кажучи, я і сама не знаю, чи була в мене Барбі. Нас (мене, принаймні, та моїх подруг) дівчаток, які росли в ранніх 2000-их, не сильно хвилювало, чи лялька моя оригінальна Барбі, чи ні, їх було море, і всіх їх ми називали Барбі. Ми із сестрою більше мріяли про Бейбі Борн, яка пила й пісялась, але, підозрюю, так на нас діяла реклама. У нас не було цієї ляльки, але схожу мені купили з коляскою, і я про Бейбі Борн я забула. Мрії дітей ранніх 2000-их здійснювалися легше. Так мені здається, хоча б.

Ольга Карі в кожній буденній справі, дитячій грі чи вислові того часу розкриває справжнє значення, надане совким режимом. І коли на початку книги ти полегшено зітхаєш, що ти дитина пізніх 90-их, і тебе не змушували бавитися безіменними пупсами чи їсти глевку розбавлену водою кашу, то потім усе більше розумієш, що фрази, закладені совком у голови твої батьків чи їхніх батьків, не вивітрилися так просто, і люди, які тебе виховують свідомо чи несвідомо, зі страху чи з думкою, що так правильно, транслювали на тебе всі ці фрази, установки та «цінності». Бо звідки взявся вислів «Посуда любить чистоту», або в україномовні родини «когда я єм, я глух і нєм».

Совкові щупальця досягали будь-кого не тільки територіально, але й поза часово. Добре було б, якби все відбулося по годиннику — совок впав і ми стали собою, зник страх і упередження. Але ж ні, на жаль, дива не сталось і нам досі доводиться боротися проти цього ефемерного совка, зокрема, коли ти жінка. Бо така жіноча доля?

Ох, про цю жіночу долю можна говорити вічно. Абʼюзер чоловік — така жіноча доля, приниження — така жіноча доля. «Бракує часу? Ну то прокидайся раніше. Втомилась? Задовбалась із тими стрілками? Ну що ж тепер бідкатися, то така жіноча доля, терпи!..», — каже в книжці Ольга Карі. Терпіти, постійно терпіти, терпіти, бо ти страшна, розумніша, бо ти дівчинка. Така твоя доля. А все інше не вписується в радянські «цінності». Совок твоїм дідусям і бабусям розповів, якою тобі бути, потім тобі це розповідають твої батьки, вчителі в школі, викладачі й сусіди. Усі знають краще, хто ти є і якою маєш бути: слухняна, невидима, усміхнена, ввічлива, привітна, господиня, відмінниця. І ти давно не в совку, але чуєш звідусіль, що до тебе особливі вимоги, бо ти дівчинка. А потім виростаєш, і тебе легку й невидиму, як пірʼїнка, зі всієї дурі кидає в ті моделі й упередження, яким будували «безпечний» замок твого дитинства. Але терпи, бо, бачиш, така твоя доля, жіноча.

«Слухняність була важливим інструментом контролю дітей, які природно в підліткуванні починали бунтувати, шукати способу самовираження, прояву своєї особистості. Держава руками батьків не могла допустити, щоби підліткова схильність до бунтарства розрослась аж до юнацького запалу, прагнення волі, пошуку справедливості й ламання системи, тому найменші спроби наражалися на шалений спротив батьків», — каже нам Ольга Карі.

У книзі багато того, що може вразити, відгукнутися, книга як добрий психолог, що розповість про твої травми, можливо, вони не так швидко зникнуть, але є можливість не передавати їх далі. Стати останнім поколінням, до якого дістають совкові щупальця і невидимо вплітаються в життя.