Сто років втраченої пам’яті. Уривок з нового роману Тані Малярчук “Забуття”
"Забуття" – це мій роман про ХХ століття, мої сто років, але не самотності, а втраченої пам’яті, – каже Таня Малярчук. – Це спроба згадати забуте. А також об’єднати індивідуальне і колективне українське, історичну достовірність і художню вигадку, кохання і покликання, божевілля і здоровий глузд, якого, втім, у цьому романі, мабуть, найменше.
Його основою несподівано для мене самої стало життя політика-невдахи і пристрасного мислителя В’ячеслава Липинського. Українці дуже перед Липинським завинили. Але ще більше вони завинили перед самими собою, бо були надто слабкими, щоб не стати жертвою. З іншого боку, якраз слабкі і покірливі змогли вижити і народити тих, що пізніше народять нас.
Забуття було у цьому процесі відродження необхідним актом самозахисту. Я почуваюся тим крайнім поколінням, яке тепер змушене віддавати борги. Розрізати запалені рани, боротися зі страхом, брати відповідальність, визнавати вину і прощати. Цей роман – данина моєму корінню. Я мусила його написати".
Що таке час, як не кит, який поглинає все, зрівнюючи у бездонному череві геніїв і невдах, шляхетних добродіїв і політичних злочинців. Скільки людських життів непересічних українців стали тим заковтнутим планктоном. Їх неможливо дістати із забуття, хіба що хтось із живих відчує нагальну потребу згадувати.
У романі Тані Малярчук "Забуття", що виходить у "Видавництві Старого Лева", тим славетним забутим є В’ячеслав Липинський, український історик польського походження, філософ і невдалий політик, засновник українського монархізму. Його життя було суцільним рухом проти вітру, пожертвою заради ідеї. Але й ним поживився синій кит української пам’яті.
Авторка вкладає розповідь про цього чоловіка в уста молодої жінки, героїні роману, нашої сучасниці, яка досліджує старі газети, щоб віднайти власну ідентичність і доторкнутися до минулого, яке вирізали з її історії, як з кіноплівки.
УП.Культура пропонує вашій увазі уривок з роману, в якому йдеться про краківський період життя молодого Липинського.
1903: КРАКІВ
Дбайливо вдягнений, свіжо голений, нігті плекані, весь у чорному, навіть краватка чорна – таким професор україністики Яґеллонського університету в Кракові Богдан Лепкий вперше побачив його у себе на лекції.
– Ви з Росії? – запитав. Липинський підтвердив. З Волині. На лекцію з української мови забрів випадково, бо, власне, штудіює агрономію, але зовсім не шкодує, бо лекція виявилася дуже цікавою. Говорив українською краще за українців з походження. Зачудований професор Лепкий відразу запросив його з товаришем до себе додому на чай.
(...) Зазвичай українське товариство Кракова, в якому професор Лепкий неформально головував, збиралося в каварні Мрожинського на Ринку. Власник каварні щодня притримував для цієї нагоди столик – праворуч від входу біля вікна – і навіть погодився замовляти зі Львова україномовну газету "Діло". За столом велися все ті самі дискусії: про млявість української громади, безвихідність українського питання, неграмотність українського села і підлуватість української натури. Сам Мрожинський, непомітно підливаючи гостям кави в горнята чи в келихи вина, уважно запам’ятовував почуте, переписуючи потому все слово в слово на папір і щотижня передаючи маленькі симпатичні конвертики агентам таємної поліції. Його доноси, однак, рідко дочитувалися до кінця. Певна контрольована доза підпільної революційної роботи пасувала Кракову, як жодному іншому галицькому містечку. Не дивно, що саме тут, у, здавалося б, серці польського гонору, студент Ліпінський на очах у багатьох свідків перетворився на Липинського і добровільно вступив до лав українських громадських діячів. Ніхто його туди не кликав і особливо не вітав, прийшов сам. "Феномен", – повторював професор Лепкий.
У всьому завинив пам’ятник Іванові Котляревському.
Того вересня 1903 року його нарешті встановили на Протопопівському бульварі в Полтаві, і ця подія мала колосальний, досі нечуваний резонанс.
З такої знаменної нагоди професор Лепкий влаштував у себе наприкінці листопада святочну вечерю, на яку запросив найближчих друзів та деяких лояльних до українців місцевих поляків. Саме з ними вже після півночі, коли дружина професора давно спала, зав’язалася неприємна суперечка, яку розпочав раніше мовчазний і погідливий студент Липинський.
– Це дивовижний акт перемоги громади над деспотизмом, – пристрасно прокоментував він подію, на що хтось менш романтичний зауважив, що все це могло бути не закономірністю, а чистою випадковістю.
– Українська громада – стадо наївних овець, якими керують вовки. Вона слабка і безпомічна, бо не має своїх лідерів.
– Нові лідери підростають! Ми мусимо стати цими лідерами! – вигукнув Липинський.
– Не смішіть, пане Липинський. Вас, поляка, українська громада першого здасть вовкам. Або з’їсть сама. Українські вівці ще ті м’ясоїди.
Липинський замовк на деякий час, але коли в кімнаті знову притихло, сказав несподівано:
– Польська інтеліґенція України не має іншого виходу, аніж як підтримати неминуче становлення української держави.
Присутні поляки, чоловіки у віці, оторопіли. На подібні твердження братів-українців вони мовчки всміхалися б і кивали головами, але стерпіти таке з уст собі подібного їм не дозволяв гонор.
– Молодий чоловіче, – почав один із них, – які дурниці ви говорите. Нехай мені вибачить шановний господар цього дому, але щоб українська держава була, замало одного пам’ятника в провінційному містечку, ви не вважаєте?
Липинський немовби цього й чекав.
– Пам’ятник – це початок, українське відродження неминуче.
– Ви провидець?
– Не треба бути провидцем, щоб передбачити очевидні речі, вже давно підтверджені історією. Українці, розділені між кайзером і царем, опинилися в ситуації, коли мусять або здатися і загинути як народ, або повстати. В історії немає жодного прикладу того, щоб якийсь народ здався з власної волі. Український народ не виняток і здаватися без бою не буде. Він переживав подібне в середині сімнадцятого століття і спромігся на визвольну війну, яку, між іншим, очолив саме український поляк Богдан Хмельницький.
– Український поляк? Пхе! Не існує такого поняття.
– А ви гляньте на мене, – парирував Липинський. – Чи я існую? Бо я – український поляк. Моя мова польська, а віра – католицька. Ані від мови, ані від віри я не відмовився і не відмовлюся. Проте чую себе зобов’язаним у момент повстання українського народу стати на його бік. Це не романтичні переконання, як багато хто думає, це справа логіки та політичної доцільності.
– У Польщі таких, як ви, пане Липинський, називають ренеґатами.
Липинський спалахнув і скочив з місця.
– Ренеґат зраджує своїх, а я своїх не зраджую, і вам не вдасться мене в цьому переконати. Чи був ренеґатом Богдан Хмельницький, син польського старости, піднімаючи проти польської корони політичну революцію нечуваних масштабів? Чи був він ренеґатом, спричинившись до загибелі польської і до постання української козацької держави у 17 столітті? Хмельницький, як і я тепер, розумів її історичну необхідність. Свої – це ті, що живуть поруч із тобою. Спільна земля робить людей спільниками, а не мова чи релігія.
Обурені поляки не попрощавшись розійшлися по домівках. Гасу в світильниках залишалося на самому дні, знадвору через шпари у вікнах пробивався крижаний вітер.
– Ви мужній чоловік, – мовив професор, щоб розвести густу тишу. Липинський забився у фотель і не ворушився, ніби боявся, щоб світ, який він щойно з нічого для себе створив, не виявився мервонародженим. На якусь мить здалося, що він уже жалкує про кожне виголошене слово і тепер нічого не хотів би більше, аніж забратися з цієї тонкої ламкої криги геть. Так далеко він ще ніколи не заходив.
– Ви перший поляк, від якого я чую щось подібне, – Лепкий розлив у кришталеві чарки пахучу прозору рідину, – Marille, абрикосівка, друзі передали з Відня, зараз якраз те, що треба.
Липинський відсунув чарку.
– Велике спасибі, пане професоре, але я уникаю міцних напоїв. Після них мені цілу ніч бракує віддиху.
Він підвівся, даючи зрозуміти, що вже хоче йти. Миттєва слабкість минула. На обличчі Липинського тепер проступала жорстка холодність, відмежованість, як у добровольця, що вже за самим визначенням не має права на дезертирство. Вдягаючись, він сказав:
– Я вам дуже дякую за вечір, мабуть, ціле своє життя його пам’ятатиму.
– Не впадайте в крайнощі, дорогий мій товаришу, ось моя вам порада.
Лепкий теж підвівся. Вони стояли один навпроти одного, майже одного зросту, обійнялись.
– Знаєте, пане професоре, мені оце "не впадайте в крайнощі" завжди було якесь неприємне. Я не сумніваюся, що ви бажаєте мені самого тільки доброго, в жодному разі не хочу образити вас різкими словами. Але кажу, як думаю. В крайнощі не впадають тільки лукаві і боягузи. А людина гідна віддається ділу, заради якого живе, повністю, не шкодуючи ані себе, ані інших.
– Ваша рація, пане Липинський, я прошу вибачення і забираю свою пораду назад. Хотів зменшити напругу, але бачу, що з вами треба пильно слідкувати за язиком. Ви, як зачуєте фальш, вгризаєтесь у горло, ніби тигр.
Липинський одягнув каракулевий півшубок, попрощався і вийшов у морозну ніч. Рухався як приблуда, нічого навколо не помічаючи. Протягом трьох років навчання у Кракові він мешкав у готелі Polski поруч із міським арсеналом, що його родина Чарторийських нещодавно викупила для своїх бездонних архівів. Де б не був, Липинський завжди винаймав помешкання якомога ближче до джерел інформації.
Одну з трьох кімнат у готелі, невеликому, але пишному і доволі дорогому, на його прохання заставили етажерками, щоб було куди складати придбані книжки. Липинський сів за стіл, сподіваючись записати свої враження від вечора в нагрудній книжечці, але швидко відмовився від цієї затії, лише проставив дату і традиційне в таких випадках "почуваюся хворо". Фіксування думок було для нього чимось на кшталт необхідної щоденної гігієни духу, коли ж із якихось причин думки не приходили, він вносив до книжечки дату і ставив поруч чорний хрестик. У відсутності думок Липинський вбачав підступи невідомої науці хвороби. Ще однієї на його голову.
Важко зітхнув. Не роздягався. Не лягав. Краків уперше ошкірив Липинському свої зуби. Виштовхнув його в невідомість, де холодно і самотньо, і де самому треба вирішувати, що є добро, а що зло. Там ніхто не порадить і не підбадьорить, навпаки, висміють і залякають, лиш би завадити знайти себе справжнього. А який він справжній? Ренеґат. Зрадник. Свій. Чужий. Поляк. Українець. Вацлав. В’ячеслав. Хто він?
Відповідь ховалася в гущавинах розуму, але Липинський вже здогадувався, що вона не мала значення. Не мало значення, ким він був, мало значення – ким він хотів стати. Липинський мусив вибрати чиюсь сторону, але хоч би яку сторону він вибрав – однаково буде зрадником. Зрадник – його нове ім’я. І вся життєва сила відтепер піде на те, щоб носити це ім’я з гордістю.
Таня Малярчук, уривок із книги "Забуття" ("Видавництво Старого Лева", 2016)
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно