0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
«То є Львів»: приватні історії відомих людей
Random
У кожного, хто хоча б раз був у Львові, знайдуться власні особливі замальовки-спогади про це місто. Це той випадок, коли запевняння, що Львів нікого не залишає байдужим, більш ніж правда. Можливо, спочатку ви закохається, потім розчаруєтеся чи, і так у житті буває, навіть зненавидите його… Але це місто, зі своїми вузькими вуличками, вишуканими будинками, бруківкою, ароматами кави, шоколаду й кардамону, назавжди вималюється на мапі вашого життя. У цьому місті не можна не перейнятися літературою, театральним чи кіномистецтвом і, звісно, музикою, яка лунає відусюди. Тут хочеться жити, творити, надихатися й надихати. Ті ж мотиви звучать і в збірці міських історій «То є Львів», яка нещодавно вийшла у «Видавництві Старого Лева».
 
«Бо міста насправді – це не так вулиці й кам’яниці, як голоси і лиця» – ці слова Костянтина Москальця з оповідання «Кімната» цілком могли би стати епіграфом до книжки «То є Львів: колекція міських історій», чергового видавничого проекту Мар’яни Савки. У збірці лунають голоси 23 українських діячів: письменників, музикантів, художників, громадських діячів – представників різних поколінь й різних кіл, для яких і Львів постає різним. Однак кожне оповідання наче невидимою ниткою поєднане з рештою, а герої вільно мандрують з однієї історії до іншої, творячи унікальну львівську мапу спогадів. Направду важко уявити більш «львівську» книжку. Ну, рахуйте самі: на обкладинці видання красується картина львів’янина Леся Панчишина, яку можна побачити на одній зі львівських стін, – раз; книжка вийшла у львівському видавництві – два; більшість авторів – львів’яни і точно кожен – особливий перехожий на вуличках Львова – три; кожне оповідання – приватна історія, один з головних героїв якої так чи інакше Львів, – чотири; особливу роль у книзі відіграє ілюстративний ряд – фотографії тих самих львівських будинків і вуличок, про які пишуть автори, – п’ять.
 
 
Кожен з авторів збірки «То є Львів» промовляє про нетиповий, нетуристичний Львів зсередини, який можна пізнати й відчути, лише затримавшись тут на певний час. Кожна історія сповнена передусім людських голосів й обрисів – тих, хто давно пішов, і тих, хто й досі творить обличчя Львова. Окремими героями постають самі вулиці й кам’яниці. Так, героєм оповідання «Дерево бажання, або Справжнє кіно» Юрія Андруховича стає Будинок культури працівників зв'язку, що на вулиці Японській, 9, колишній Хасанській. Саме там діяв такий собі клуб «Кіно на Хасанській», де у 70-80-х роках вдавалося піти проти цензури й подивитися фільми, які більше ніде не показували.
 
Герой оповідання Костянтина Москальця – та сама кімната з культової пісні «Вона» («Завтра прийде до кімнати…»), що в старому австрійському будинку на вулиці Сковороди. Ярина Якуб’як, бек-вокалістка гурту «Мертвий Півень», повертається спогадами не в таке далеке минуле – 2005 рік, святкування Великодня на Сьомому Небі – на даху, що знаходився недалеко від дитячого магазину «Лис Микита» на вулиці Галицькій, або у «богемному парнасі», як називає його сама авторка. Небесну тему одразу ж підхоплює Марко Андрейчик, американський дослідник української літератури. У центрі його оповіді – «хмарка над Львовом», квартира, що загубилася в двориках і поверхах будинків по вулиці Саксаганського та стала прихистком на шість місяців для «філадельфійця, котрий приїхав до Львова досліджувати сучасну українську культуру».
 
Президент «Форум видавців» й організатор однойменного книжкового ярмарку Олександра Коваль розповідає про своє насичене й таке неочікувано «пацаняче» дитинство. Читаючи її «дворові замальовки», мимоволі переносишся у власне дитинство, де приходив додому лише під вечір, голодний і з розбитими колінками, переживши за день стільки пригод! Композитор та перекладач Віктор Морозов згадує про тих, хто відійшов у небуття, кому більше не подзвониш і не почуєш по той бік: «Забігай швиденько, тут у мене є...». Його мінорний настрій вже на наступній сторінці підхоплює письменниця Галина Вдовиченко, згадуючи останні роки життя львівського композитора Миколи Колесси.
 
 
А когось Львів постійно проганяв й обдаровував усілякими негараздами, як, наприклад, Оксану Забужко, що, однак, не завадило їй повертатися сюди знову і знову та говорити про нього з такими почуттями: «І от те, що за кожним своїм сюди приїздом, іно вдихнувши, як приклавши до лиця, отого вогкого й липкого, наче радянська залізнична постіль, повітря, я валилася з ніг із якоюсь "надутою вітром" лихоманкою, мене ані крихотки не зупиняло, – як не зупиняє закохану жінку думка про хворобу коханого». Взаємини письменниці зі Львовом стають хорошою притчею про те, що, якщо довго й наполегливо стукати в зачинені двері, так чи інакше одні з них нарешті відчиняться.
 
Особливо причаровують два оповідання – кінематографічне «Новорічна ніч у магічному театрі» співачки Юлії Міщенко про містично-філологічну вечірку у Театрі Леся Курбаса з атмосферою 90-х та, як завжди, лаконічне й філософське від художників Романи Романишин та Андрія Лесіва оповідання «Крапки та лінії», наприкінці якого на читача чекає послання азбукою Морзе.
 
 
На диво, жоден автор не пасе задніх, не поступається іншим за стилем чи сюжетом. Кожна історія виважена й струнка за оповіддю, кожне наступне оповідання (чи радше нарис) – органічне продовження попереднього, де герої переходять зі сторінки на сторінку, з історії в історію, і кожне витворює особливу атмосферу міста. Загалом створюється враження, нібито автори причиняють читачеві двері до кімнати, де ввімкнено діапроектор – а на біле полотно транслюються уривки спогадів й деталі минулого. Читаючи, з головою поринаєш в кожну історію (хоча вона й займає всього-на-всього кілька сторінок), бачиш усе очима автора – а довкола тебе вже не твоя кімната, а те особливе місто, яке пробуджує в усіх небайдужих до нього жагу до пригод, азарт і настрій романтика одночасно.
 
І завершити хочеться словами Мар’яни Савки, авторки 23-го нарису, яка власне й зібрала на сторінках книжки «То є Львів» всіх цих різних, але однаково небайдужих до Львова творчих людей: «Місто Лева тче собі неймовірно складний і кольоровий килим із безконечних ниточок-сюжетів – смішних, драматичних, трагічних. Його оспівують, увічнюють у картинах, піснях, романах, поезіях, світлинах, фільмах. У нього закохуються, його ревнують, зраджують, кидають, намагаються забути, до Львова повертаються чи утікають з нього назавжди. Когось місто ковтає, когось виштовхує, як корок. Для декого це місто красивої старовини, кави і джазу, а для мене Львів – місто моїх людей».
 
 
 
Вам може бути цікаво
Чаротворці
Декаданс Гемінґвея, або Переможець не має шансів виграти
Маленька книжка про маленького хлопчика і його тата
Однакові чи різні? Геноміка
Вальдес Марія Елена
Берґна Моніка
stary_lev Стежити
1634 дописів 37492 читачів