Жанна Слоньовська: «Бути письменником у Польщі — це дещо маргінально, адже ти «пишеш неправду»
Анастасія Левкова, Тиждень.ua
Перший роман польської письменниці Жанни Слоньовської «Дім з вітражем» вийшов у 2015-му. У ньому йдеться про Львів різних періодів ХХ століття з перспективи кількох ідентичностей.
Того ж таки року книжку було перекладено в нас. Багато читачів сприймають цей текст як український, бо Жанна виросла у Львові, і в її романі наші співвітчизники знаходять своє місто, свою історію, свою ідентичність. Тиждень поспілкувався з письменницею про те, як це — бути там і тут водночас, про зміни у відчуванні власної українськості, про сучасний Львів, про найновіші хвилі українських емігрантів у Польщі, про сучасний польський літературний процес.
Останніми роками модно говорити про мультикультурність Львова. Утім, ці розмови зводяться хіба що до демонстрації історичних пам’яток (та організації екскурсій його єврейськими, польськими, радянськими місцями…) або ж до написання текстів із поверховим, часто стереотипним трактуванням кожної з націй, що була тут присутня. Ваш роман особливий: у ньому ви показуєте львів’ян із різними національними ідентичностями наче зсередини. Як вам це вдалося?
— Я типова людина пограниччя, що кожною ногою стоїть в іншому місці, кожною рукою торкається іншої культури, причому тих рук і ніг — як у такої собі богині Калі. Так склалося від самого народження. Частково моє коріння російське, причому не тих росіян-окупантів, котрих я описую в книжці, а тих, які сприйняли Львів як своє вікно в Європу, які відразу вивчили українську мову, сприйнявши її як свою. А ще є польське. При цьому я виросла у Львові серед українців плюс виховувалася з єврейськими дітьми. Усі чотири культури сприйняла як свої включно з переживаннями кожної з них. Національні наративи засвоювала зсередини, жоден не видавався мені екзотикою.
Біль Голокосту я відчувала не менш гостро за біль експатрійованих і репатрійованих поляків, а той — за біль депортованих у 1944 році українців. Тримовність для мене природна змалечку. Але потім виявилося, що все це дуже непросто поєднувати. Насправді такого патерну не існує, щоб бути там і тут водночас, — усе одно мусиш обирати. Самовизначення відбувалося болісно. У юності я казала, що моя ідентичність львівська, але потім треба було емігрувати, щоб шукати ширшої. У 1990-х дуже хотіла поїхати з України, бо здавалося, що тут усе сіре, нецікаве, безнадійне. Тож емігрувала до Польщі, орієнтуючись на своє польське коріння, при цьому болісно розбилась об відкриття: там не вважають поляками тих, хто є таким за походженням, але приїжджає з-за східного кордону. Україну я побачила тоді з іншої перспективи — еміграції. Тому ще раз поставила собі запитання: ким я є? У 2004 році, коли настав Майдан, почала відповідати на це дещо по-іншому, а Революція гідності 2014 року цілком змінила моє власне переживання українськості.
Можна сказати, що українська ідентичність прийшла до вас унаслідок Майданів?
— Вона прийшла до мене через Іншого. Я мусила опинитись в іншому середовищі, щоб запитати себе, хто я. А наступним кроком були Майдан і всі ці зміни, які відбуваються в Україні тепер.
Що означала для вас українськість у 1990-х, коли жили у Львові й хотіли емігрувати?
— Вона асоціювалася з вічним мучеництвом і сумом, із немодерністю, неєвропейськістю, незнанням іноземних мов, нечитанням книжок, які цікаві мені. Тепер я зовсім по-новому повертаюся до цієї ніші, і вона зовсім інакша. Це неймовірно цікаво, що країна й ідентичність змінилися протягом твого власного життя так радикально. Таке мало де буває, у Польщі ідентичність уже сформована, там у цьому сенсі стабільність, а тут творчий хаос, і тут, в Україні, ще можливо все. Креативність просто зашкалює на кожному кроці (за винятком офіційних установ, яким усе ще несила швидко впоратися з якимись практичними питаннями). Але загальна атмосфера дуже надихає.
«Дім з вітражем» вийшов у Польщі 2015-го, а через півроку з’явився український переклад. Уже можна порівняти сприймання роману читачами двох країн. Наскільки воно відрізняється?
— У Польщі аудиторія і критики більше звертають увагу на літературні характеристики тексту, хвалять їх, кажуть, що свою східну вразливість я відтворила польською мовою. Однак Львів, про який я розповідаю у книжці, — зовсім не їхня історія. Цю тему в моєму романі поляки оминають або ж часом переводять на міф «кресів», а мій Львів у нього не вписується аж ніяк. Натомість серед українців— дуже глибоке прочитання Львова, і мені це, звичайно, імпонує. Українські читачі, особливо львівські, миттю впізнають усі локації. Мене заскочило, що українці вважають мене українською письменницею, сприймають цей текст не як перекладний. Адже я пишу про їхній Львів, їхню історію, їхню ідентичність. Спочатку мене це страшенно збентежило, бо я вже сприймала себе як письменницю польську. А потім подумала, що це чудово. З одного боку, я чужа всюди, а з другого — якщо десь можу бути своєю, то хочу цього. Коли мою книжку номінували на центральноєвропейську премію «Анґелус», то випадково (чи невипадково-таки!) приписали мій, хай там як, а польськомовний твір до категорії «Україна»... Усе дуже перемішано, але в моїй свідомості все так само, тому це навіть логічно.
Ви розповідаєте про Львів, яким він був у 1990-ті. Тепер, коли ви в ньому не живете, але регулярно приїжджаєте сюди, які зміни впадають у вічі?
— З одного боку, руйнуються дорогі мені прекрасні кам’яниці, й це болить. Із другого — після Євро-2012 стався вибух туризму, який я не трактую негативно. Я пам’ятаю Львів пустим. Місто мало свій шарм, але нині видно, що воно живе й молоде.
Чи можна сказати, що останніми роками Львів уподібнюється до польської провінції?
— Відколи Польща ввійшла до ЄС, польська провінція чимдалі дужче нагадує німецьку. З одного боку, великі кошти йдуть на дороги, залізничні станції, і вся ця периферія стає доглянута, випещена, але пуста. У Львові такої онтологічної пустки немає. Польща не є пограниччям культур. Тут жили євреї, їхня історія достеменно вивчена, але ці дослідження провадили, вже коли вони зникли. Я не думаю, що Львів подібний до польської провінції. Як на мене, то це радше якийсь Стамбул.
Над якою книжкою працюєте зараз?
— Пишу про українців у Польщі (місце дії в романі переважно Краків, трохи Дрогобича), але це не нащадки тих, хто підпав під акцію «Вісла», які виросли там, а сучасні молоді люди, що переїхали 10–15 років тому.
Чим вони відрізняються від українців, що живуть у Польщі вже в третьому поколінні, й від тих, хто виїжджає ось тепер?
— Кожна із хвиль емігрантів дуже цікава. Я говоритиму узагальненнями, і маймо при цьому на увазі, що є купа винятків, особливих історій, але зараз ітиметься про тенденцію. Українців, які емігрують тепер, після Майдану, в Польщі поважають більше. А ось ті, хто виїхав 15–20 років тому, мали пройти через багато принизливих історій. Адже Україна — це було не знати що. Те, що пересічний поляк несвідомо хотів штурхнути як частину своєї півзабутої ідентичності, своєї пів’європейськості, плюс додайте сюди ще травму відрізаних «кресів». Отже, емігранти 15–20-річної давності пройшли складний шлях, це селф-мейд-люди, які з-за кордону спостерігали за змінами в Україні й українська ідентичність яких поволі змінювалась.
Мені як письменниці дуже цікаво спостерігати також за тим, наскільки українці в Польщі лишаються українцями, наскільки стають поляками, як на них дивиться місцеве населення, як вони трактують польську культуру, котра в якомусь сенсі є вже їхньою. Усі ці питання я зачіпаю в новій книжці. Здебільшого українці, які починають жити в Польщі, вдають, ніби вони поляки, і приховують свою справжню ідентичність або ж від неї відмовляються. Наведу приклад: маю знайомих у Кракові, які заснували фундацію і до своїх проектів хотіли залучити українців, але не знаходять їх! Вони чують відповідь: «А ми не українці й не виступатимемо в цій ролі. Ми тут собі студенти, але не українці». Іноді в Кракові, їдучи велосипедом, то тут то там я чую українську або українську російську, але коли звертаюся до мовців, вони відповідають польською. Цікаво порівнювати таку поведінку з польською, коли поляки їдуть до інших країн. Поляк, який мандрує на Схід, є передусім поляком (нагадую: зараз оперую узагальненнями), він переважно говорить польською і просто душиться цією своєю польськістю. Натомість, вирушаючи до Німеччини, він намагається вдавати із себе німця, говорити німецькою. Поляки в Німеччині грають роль українців у Польщі, їхня польськість там для приватного вжитку. І що далі на захід, то більше намагаються затерти свою східну ідентичність.
Мені цікаво й те, наскільки українці змінюють Польщу. Нагадаю, що внаслідок Другої світової війни вона втратила близько половини території, точніше загубила її на сході, а на заході отримала, тобто можна сказати, що держава переїхала на Захід. Але тепер Схід до неї повертається. Уявіть собі: щороку до Польщі їдуть сотні тисяч українців. Лише офіційно в 2015-му право на проживання там дістало понад 800 тис. громадян України! До того ж якась частина напевне перебуває нелегально. Поляки багато дискутують про те, чи приймуть вони 7 тис. сирійських біженців, і при цьому сотні тисяч українців тільки законно за один рік переїжджають до Польщі. Реакція щодо цього різна, настрої коливаються залежно від особистої ситуації співрозмовника: хтось (обов’язково пошепки!) зізнається мені, що в сина дівчина — українка, чиясь фірма тримається завдяки дешевій робочій силі з України, а ще хтось влаштовує скандал у трамваї через почуту українську мову, бо його бабцю вбили колись на Волині, а заодно він переконаний, що українці заберуть у поляків робочі місця.
Що відзначаєте в сучасному літпроцесі Польщі?
— Під час публікації своєї книжки я відкрила, скільки там літературних блогів. Поляки в школі вже не мусять писати твори. Коли таку практику скасовували, мені здавалося, що це велика втрата. Але вийшло на добре: ненаписані шкільні твори, так би мовити, перейшли в інші форми. Я мала десятки й десятки непрофесійних текстів про мій роман. Польські видавництва масово співпрацюють із блогерами: безплатно дають їм свої новинки, а ті мають написати про них тексти. Цінність останніх неабияка, бо вони є дуже щирими: дописувачі не зобов’язані нікого хвалити, просто діляться враженнями.
Що ще відмінного в українському й польському літпроцесах?
— Думаю, що в Польщі інше ставлення до літератури взагалі. Не знаю достеменно, із чим це пов’язано. Виростаючи я багато читала, мій світ був літературоцентричним, і йшлося про літературу художню. А Польща (знов узагальнюю) більше налаштована на нон-фікшн, ніж на фікшн. Серед її інтелігенції часто натрапляєш на людей, які кажуть, що взагалі не цікавляться белетристикою, лише нон-фікшн. Бути письменником у Польщі — це дещо маргінально, адже ти «пишеш неправду», можна навіть натрапити на освічених гуманітаріїв, які до художньої літератури ставляться зверхньо. Поняття «книжка» протягом останніх 20 років теж дуже змінилося, тепер літературою може бути все. Книжка має бути кольоровою, приємною на
дотик — і це вже книжка.
Я думаю, що в Україні ми йдемо в тому самому напрямку, це зворотний бік долучення мас до книжок. Коли хочуть, щоб більше людей читали, починають видавати щось таке, що загалом важко назвати культурою.
— У Польщі продається чимало видань із дуже кітчевими обкладинками, а гарно оформлені книжки, яких теж чимало, у книгарнях треба спеціально вишукувати. Прекрасна література «переховується» у страшних «голлівудських» палітурках, які можуть увести в оману. Великі поважні видавництва мають відділ маркетингу, який диктує: оце продаватиметься, а оце — ні. Якось я видавала дитячу казочку, дизайнерка зробила гарну темно-зелену обкладинку, але видавці нас риторично запитали: ви хіба не знаєте, що батьки купують дітям лише червоне й золотисте? Це безвихідна ситуація: купуємо золотисте, тож і видаємо золотисте. А той, хто купує, не може дізнатися, що буває інакше. Але це все безжальні закони вільного ринку. Важливо, що в Польщі є речі, які, безумовно, захоплюють. Наприклад, Інститут книги, який дуже допомагає письменникам, перекладачам і видавцям, прекрасно обладнані бібліотеки, що мають змогу купувати новинки, дискусійні книжкові клуби і світового рівня літературні фестивалі.
---------------------------------------------
Жанна Слоньовська народилася 1978 року у Львові, закінчила редакторський факультет Української академії друкарства, працювала журналісткою в газетах, на телебаченні та на радіо. Від 2002‑го живе в Кракові. Пише й перекладає. Виданий у 2015-му роман «Дім з вітражем» («Dom z witrazem») здобув нагороду видавництва Znak. У 2016-му номінований на найважливіші польські літературні нагороди «Анґелус» і «Ніке».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно