Історія однієї бабусі та однієї книжки: Ірина Ковбаса про книгу «Ходи до бабці, обійму»

Я не могла й подумати, що напишу книжку. За освітою я філолог, у Могилянці за час навчання ми прочитали сотні книг різних авторів, різних епох, різних країн. Зокрема, українських — і це було дуже сильне «вав». Сковорода, Українка, Винниченко, Хвильовий, Йогансен, Підмогильний, поезія Семенка, Шкурупія, Стуса, Вінграновського, «Бу-Ба-Бу», сучасна проза Прохаська, Андруховича, Забужко — ось лише дрібка авторів з величезної мережі української літератури. І ця мережа не тільки з’єднує нас поміж собою сьогодні, а й під’єднує до традиції нашої літератури на щонайменше 10 століть вглиб! Уявляєте, який у нас, українців, фундамент під ногами? І ми далі його будуємо новими текстами та їх читанням. Безумовно, завдячуючи нині Збройним Силам України за таку можливість. І-от з цих двох досвідів — писання і читання — я ніколи не думала про себе, як про авторку книжки. Тому коли до мене нагло вдерлася ідея з історією і наказовим тоном — пиши!, я трохи отетеріла. Це сталось десь на кухні, поки я помішувала борщ і пригадувала, скільки ложок солі і цукру моя бабуся туди кладе. Думаю, цей момент зрезонував. Вагалась я недовго. Може, кілька годин. Врешті, спогад і цікавість перемогли — я відкрила вордівський файл і пірнула в цю пригоду. Бо коли приходить твоя ідея — тебе вже нічого не зупиняє.

* * *

Писати книжку — це динамічний досвід. Він може бути іншим кожного дня. Навіть коли пишеш дуже добрі і світлі тексти, для автора — це трохи трилер: ніколи не знаєш, куди ти завтра вляпаєшся в тексті і чим це все закінчиться. Але найскладнішим для мене в цьому процесі було викроїти час. Я писала книжку у декреті, буквально з дитиною на руках чи біля рук. Бо в якийсь момент чітко усвідомила: чекати ідеальних та хоча б кращих умов для писання — утопічна справа. Час треба вихоплювати тут і зараз. І це, трясця, непросто. Допоки не стає звичкою. Тому я хапала цей час всюди — на вулиці, поки донька спала. Вдома, поки вона гралася і я одним оком позирала на неї, а іншим на текст. А найчастіше  — пізно ввечері, коли все і всі засинали. Та й мені пора б було уже спати. Але я починала писати. Для цього мені потрібна була тільки одна річ: телефон і додаток «Нотатки». Майже всю книжку я написала у «Нотатках», а на комп’ютері лише форматувала і редагувала. Місце для писання теж було неважливим: на вуличній лавочці, під деревом з воронами, на кухонному стільці в позі зю, в кімнаті, маскуючись серед іграшок, на ліжку з підтерплою шиєю. Будь-яке місце працює з тобою і над твоїм текстом, якщо йому це дозволити. І другий важливий момент — системність. Я вирішила для себе  — щодня писати хоч речення. Звісно, заносило на більше, ніж одне речення. І, звісно, виходило далеко не щодня. Тому книжку я писала втричі довше, ніж планувала на початку. Але коли щось не виходить, як хотілося, — це не привід зупинятися. Це привід рухатися далі, щоб виходило краще. І врешті ви дійдете туди, куди планували. Просто іншою дорогою. Ну, як дорогою  — болотами, хабазами, лісом. Бо до своїх цілей ми протоптуємо свою стежку самі.

* * *

«Ходи до бабці, обійму» присвячена моїй бабусі, її любові, які лишились зі мною, та килимові на стіні, який, на щастя, лишився в дитинстві. Водночас, вона присвячена всім бабусям. Бо мені здається, їхня любов не вміщається у час і простір, в яких вони живуть. Тому вона так легко досягає онуків, проростає в них і відповідає їм далі по життю. Моя бабуся дала мені важливий урок — урок обіймів. Щоб не трапилося, навіть коли вона готова була вимести мене з-під ліжка віником, все закінчувалося обіймами. І другий урок:бабуся була першою дорослою, від якої я, дитина, почула — вибач. Це щонайменше дві сили, які вона мені показала. І вони, разом з її незабутніми борщем та мініатюрними варениками, підштовхнули до написання книжки. Це також моя вдячність їй за щасливе дитинство і за внутрішні опори, які зі мною назавжди. Ну, і звісно за килим, який вона дуже любила, а я недолюблювала. Бо він вічно зривався зі стіни. А тоді, важкезний, прибивав мене зверху. І не давав гонити по хаті далі (за версією бабусі — валити її). Зате створював мені незабутні пригоди. Ми з братом ніяк не могли вмовити бабцю зняти його нарешті зі стіни. А потім, коли нам помогли його зняти, напевно, святі сили і точно сусід Роман, не могли вмовити її винести той килим на смітник. Навіть коли міль перетворила його на свій процвітаючий мегаполіс. А далі… Уже не буду розповідати:) Книжка розкаже все-все. І найголовніше: сподіваюсь, що кожен читач і читачка пригадають разом з цією історією своїх бабусь, ті суперсили, які вони отримали від них у спадок, і те класне, що завдяки цим суперсилам було зроблене, а може твориться зараз, чи стане можливими завтра.