У 2024 році світ побачив роман «Вроцлавіта» Анни Дьоміної — першу книгу письменниці, спрямовану на дорослу авдиторію. До цього Анна здобула популярність як авторка та співавторка дитячих видань. Її літературна карʼєра розпочалась у 2019 році у видавництві «Зелений пес». Далі були кілька збірок із колегами, перемога в конкурсі казок видавництва «Наш Формат» та конкурсі видавництва «Відкриття». 2022-го вийшла спільна з Яною-Марією Кушнєровою повість «Дорогою грози».

Рік по тому друком вийшла серія коміксів «Академія духів природи» про українських чарівних істот. У 2023 році Анна Дьоміна написала оповідання для збірок «Різдвяні казки», «Демони бажань», «Твоя Різдвяна історія», «Advent stories: в очікуванні Різдва».

Як і героїня її нового роману Віта, Анна Дьоміна виросла в Києві, а нині мешкає у Вроцлаві та працює у сфері програмного забезпечення. Між авторкою і головною персонажкою книги багато спільного, але є і помітні відмінності. Давайте поглянемо на них разом.

Хоча книга читається легко, місцями вона по-доброму наївна, зі щасливим кінцем, і, можливо, це саме те, чого нам зараз не вистачає, чогось доброго, що врешті закінчується щасливо.

Книга читалась, наче перегляд захопливого фільму: сцени легко поставали в уяві — красивий будинок у Львові, затишна, хоч і маленька квартира у Вроцлаві, «перешкода» на імʼя Дорота — усе це створювало відчуття добре зрежисованої драми, які ми так любимо дивитися перед Різдвом. Добрий фільм в українсько-польському контексті, які закінчується в чудовій віллі у Львові, де всі щасливі. Та повертаємось до тих елементів сюжету, які змушують задуматися про глибший контекст, про світ, у якому ми живемо.

Втеча

У Вроцлав Віта тікає (про що вона багато разів згадує) від свого життя в Києві. Вона дізнається, що вагітна, однак не зважується розповісти про це батькові дитини. Віта тікає від тієї незручності, яким було її життя, і хоче налагодити його деінде, тобто у Вроцлаві. З Вітою іде, звісно ж, її син Ромчик та дідусь. Щоби порвати зі своїм колишнім життям, у Вроцлаві Віталіна називає себе Вітою, проте під час зустрічі з колишнім у Львові, він до неї звертається, на імʼя Ліна. Деталь, але важлива.

Ми знайомимося з Вітою, яка вже адаптувалася до нового життя, квартири, мови, роботи. Вона успішна, має друзів та час, щоби якісно проводити його із сином. Однак від неї дізнаємося, що давалося це нелегко, зокрема і для сина та дідуся…

Самотнє материнство

Батько Ромчика не знає про його існування. Усе життя дитини Віта приховувала від колишнього хлопця цю подію (десь під кінець книги ми розуміємо, чому) і виховувала дитину самостійно. У книзі тема самотнього материнства є наскрізною, так само як і тема самотнього батьківства.

Одного разу на роботі в команду Віти переводять поляка Карола. Із цього моменту й розпочинається романтична історія, і нам стає зрозуміло, хто цей чоловік на обкладинці книги. Крізь переживання Віти, її страхи та сумніви, нам нарешті вдається разом із нею зрозуміти, що Карол розлучений та сам виховує 4-річного сина Ромека. Так, Ромчик та Ромек, цікавий збіг.

Віта з Каролем закохуються, починають зустрічатися та літати в хмарах, потім розлучаються, щоби знову зійтись, історія кохання, сповнена зовнішніх та внутрішніх викликів. Однак крізь призму цього сюжету авторка чудово розкриває важливу тему: чоловіки також залишаються наодинці та самостійно виховують дітей, руйнуючи стереотипи суспільства.

Батьки та діти

У книзі яскраво прописані стосунки мами із сином, виховання, страхи, відповідальність. Однак у цьому підрозділі йтиметься не про Віту та Ромчика, а про Віту та її батьків. У якийсь момент здається, що стосунки з мамою — це ще одне, від чого тікає Віта з Києва. Стосунки дорослої доньки та матері, яка намагається досі її контролювати. Не знаю, що хотіла сказати авторка, але якщо пофантазувати, то вимальовується картина, що говорить нам про розрив між поколіннями.

Віта — дитина 90-тих років минулого століття, і саме образ її стосунків із мамою є тим, що символізує дорослих дітей 90-тих та їхніх батьків, які через бідність, крихкість тих років були змушені думати більше про виживання, а не виховання.

Невміння розмовляти, ділитися емоціями та переживаннями — спадок минулого, який Віта несла із собою. Але Віта сильна, хіба не вона зважилася на переїзд в іншу країну з маленьким сином та дідусем? Цим вона доводить, що стосунки між дітьми та батьками можуть бути іншими, глибшими, теплішими — такий, як вона побудувала з Ромчиком.

Повернення

Настав час повертатися. Як і до себе, так і до місця, яке не відчувається, як чуже. І розвʼязкою книги стає саме повернення Віти до Львова. Можливо, розвʼязка, коли Карол приїжджає та переїжджає до Віти, але все ж це вже побічна дія (вибачте) того, що врешті Віта обрала себе, врешті припинила тікати, врешті може почуватися приналежною до чогось. Недаремно ж вона поселяється в будинок, який є сімейною спадщиною, у якому відчувається звʼязок із родиною. Далі ми тільки можемо фантазувати, яким буде життя Віти у Львові. Але сподіваємось, що теплим та затишним.