Олена Стяжкіна: Україна навіть у колаборантів асоціюється зі свободою
У четвертий день 28 Book Forum у Львові відбулося відкрите інтерв'ю з письменницею Оленою Стяжкіною! Про книгу «Смерть лева Сесіла мала сенс», про рани, які досі болять, про нашу війну, мовне питання, Донбас, людські життя з Оленою Стяжкіною говорив письменник і перекладач Андрій Бондар.
Кілька думок із розмови занотували для вас:
Про травму у центрі книги «Смерть лева Сесіла мала сенс»
Андрій Бондар: Ця книжка мене вразила. Я досі перебуваю під впливом. Якби мене попросили коротко розповісти про що вона, то я би сказав, що це спроба подолання травми. Це спроба описати травму, знайти її джерело і художньо її осмислити.
Олена Стяжкіна: Якби мені йшлося сказати про що ця книга, то так: це історія про прописування, намагання подолати, говоріння про травму. Це спроба обмежити її. Оскільки біль не має кордонів, не має вербаліки. А якщо поставити знак, то це створює певні межі. Тоді щось з цим вже можна робити, якось працювати.
Але якщо говорити не в компанії однодумців, то я би рекламувала цю книгу як історію сімей, мелодраму, історію людей, які з нічого постають масштабними героями, або навпаки зменшуються до чогось дрібного. Між тим вони закохуються, грають в казино, водять тролейбуси… Вони всі різні. Але так, це книга про травму.
Про героїв книги «Смерть лева Сесіла мала сенс» та їхні імена
Олена Стяжкіна: Це історія про те, як батькам запропонували за якусь винагороду назвати дітей на честь німецького комуніста Ернеста Тельмана, і батьки на це погоджуються, а це 1986 рік, тобто система вже хитається, а люди ще називають дітей на честь когось із системи. Це найкращий спосіб сказати, що було цінним для цієї системи.
Але ця історія реальна. Я її списала: коли у містечко Чистякове було перейменовано на Торез, туди мала приїхати французька делегація. І на честь Моріса Тореза одній жінці запропонували назвати двійню. Врешті мама погодилася: дівчинку назвали Тереза, а хлопця Моріс. Я цю історія знала давно, вона мене так вражала постійно. Зрештою родині дали телевізор і якийсь килим. І коли французька делегація мала їхати, то ці килим і телевізор стали забирати, а породілля бігла за автобусом і кричала: Поверніть! І оскільки це було на очах французів, то їй ці речі таки повернули.
Люди у моїй книзі були іншими. Один з тих, хто погодився назвати дитину на честь комуніста, переживав трагедію: його дружина померла при пологах, і він мабуть і не чув, що йому запропонували. Інша дівчина не мала чоловіка – її позиція була вкрай прагматична. Тож свою доньку вона назвала Тельмою. Тобто вони не погані люди.
Про мову в книзі
Андрій Бондар: Текст написаний двома мовами. З другої частини книги українська займає все більше місця. Але обидві мовні стихії відповідають за якісь свої певні настроєві, ідеологічні речі. Українська з’являється там, де є тема України. Хтось залишається українцем, хтось залишається з «совком», хтось – ні там, ні там.
Про війну на Донбасі
Андрій Бондар: Олена показує складні перипетії радянської ідентичності, які гостро проявлені на тлі війни, що почалася на Донбасі. Війна в структурі роману посідає важливе місце, вона має свою функцію. Війна – це завжди порушення порядку, але вона також оголює таку цікаву річ: підводить людину до риски, за якою людина мусить собі сказати, хто вона є. І оця безжальність в романі мені подобається. Тут речі названі своїми іменами, Олена дає розуміння читачеві, хто ворог. І зараз в часі гібридної війни важливо повторювати людям, хто є ворог. З одного боку ця книжка безжальна, з іншого – милосердна. Бо тільки через любов і ненависть можна дійти до справжньої суті людини. За цією книжкою зокрема можна вивчати антропологію людини радянської.
Олена Стяжкіна: Я думаю, що війни на Донбасі не можна було уникнути. Якщо подивитися на ХХ століття, то тут вимальовується картина нерозривності Першої і Другої світової воєн і тих подій, які відбуваються зараз. Впродовж ХХ – на початку ХХІ століття іде світова війна, у підґрунті якої – руйнація імперій. І оскільки цей процес проходить не швидко, не одночасно, то він не закінчується. У Першій світовій була повна руйнація Австро-Угорської імперії і напів руйнація Російської імперії. І у Другій світовій війні знову була руйнація імперій. Після цього в інший спосіб руйнується Британська імперій. Далі так званий соціалістичний табір. І тут залишаємось ми. Ми – останні в цьому соціалістичному таборі, у цій імперській пастці. І ми намагаємося поставити в цьому крапку. Така наша місія. І допоки не буде зруйновано Кремль, що як зомбі іде по вулицях і його завдання наїстися кров’ю та зробити це якомога більше, допоки не буде зруйнований цей Карфаген сучасної епохи, уникнути цієї війни не можна.
Про життя у ДНР та вільну Україну
Олена Стяжкіна: Зараз у ДНР немає життя, і що далі, то менше там можна жити. Зараз там такі умови, в яких можна тільки вмирати. Там страшна епідемія ковіду, яку не визнають як епідемію і як ковід. Лікувати нема кому, немає вакцини. Прекрасна Леся Літвінова передає на територію Донецька і Луганська кисневі концентратори, щоб рятувати життя українських патріотів. Але навіть не в ковіді справа. На цій території, як і в будь-якій окупації, взагалі нема майбутнього. Ні прописаного Кремлем чи місцевими колаборантами. Є один день, який може завершитися бомбою, шо прилетіла тобі в будинок. Чи вечір, у який тебе після комендантської години забрали – і ти зник. Шахти вмирають. Заводи випилються на метал. Є діти… Найбільш оплачуваний репетитор там зараз – з української мови. Українську мову витиснули. Але чому вчителі з української мови досі не опинилися десь в підвалах? Бо навіть діти колаборантів мають вивчити українську мову, щоб жити у вільній Україні, а не опинитися в Росії. Тому вчителі вчать і патріотів, і тих, хто хоче просто втекти з тієї території.
Зараз Україна навіть у колаборантів асоціюється зі свободою, з вільним життям. І цей пошук свободи все ж штовхає людей на зміни. Пошук кисневого концентратора, і в метафоричному значенні теж, штовхає на зміни.
Про час у книзі «Смерть лева Сесіла мала сенс»
Олена Стяжкіна: У цій книзі немає лінійної історії, тут час перебивається. Але це такий задум. Бо будь-яка травма порушує лінійність. Ти ніби живеш в очікуванні чогось. І цей перерваний час розбиває життя. Наче я розбила посуд об землю, а потім намагалася зібрати з нього щось інше. Тому кожний та кожна з читачів побачить там свій шматочок порцеляни. Той, який буде найгострішим чи найтупішим. Тому книжка така. Щоб захотілося її дочитати, зібрати ці фрагменти, зробити зі мною з них якусь красиву брошку чи щось інше. Мені хотілося б зробити так званий ремонт золотом цієї війни: склеїти цей посуд, може навіть не по стиках фрагментів, а з різних шматків, але щоб ці рани бути видимим. Нехай ці шрами склеєного посуду будуть золоті, а не криваві. Аби дивитися на них як на виріб мистецтва, але пам’ятати, з чого він створений.
Про проговорення минулого
Олена Стяжкіна: Ми взялися до роботи з минулим. Пропрацьовуємо травми Голодомору, Голокосту, винищення культури... З цим минулим ми працюємо, а з пізнорадянським – ні. Ми за замовчуванням погодилася на думку, що пізнорадянське порівняно з Голодомором – це добре. Але коли ми так порівнюємо, то це як вибір між поганим і гіршим. Ми порівнюємо свій час не з подібним у Франції, Німеччині чи США, а з Другою світовою і Голодомором. Звісно, ложка борщу ліпша, ніж її відсутність. Умовно: у Союзі нам давали квартири. Але не платили зарплату, за яку ви могли обирати, як хочете жити. Оце порівняння і робота з минулим – це величезний борг істориків і борг нас, сучасників. Ми не хочемо згадувати ці страшні черги, цю ковбасу невідомо з чого, бо нас це травмувало. Легше забути, замовчати, але все воно існувало і продовжує впливати на наше сприйняття життя та життя наступних поколінь. І нічого не вийде змінити, поки ми не почнемо проговорювати і пізнорадянське минуле теж.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно