Елізабет Гілберт: Успіх, невдача і привід продовжувати творити
31.07.2014
Багатьом з нас здається, що варто лише досягти своєї мети, і ти будеш найщасливішою людиною у світі. Але життя складається із злетів і падінь, наш шлях загортається у спіраль, де рано чи пізно повторюються вже пройдені уроки. Авторка бестселера «Їсти. Молитися. Кохати» Елізабет Ґілберт неймовірно проникливо говорить про те, що успіх може так само збити зі шляху, як і невдача, і ділиться своїм досвідом, як не здаватися не зважаючи ні на що. Натхненна та щира промова, яка змусить замислитись кожного з нас…
***
Кілька років тому я чекала на свій рейс в аеропорту Кеннеді. До мене підійшли дві жінки, сподіваюся, що вони не образяться, якщо я їх опишу, як маленьких язикатих бабенцій італійського походження. Вища з них рішуче підходить до мене і каже: «Люба, мені треба в тебе дещо запитати. Оце нашуміле «Їсти. Молитися. Кохати» - твоє творіння?».
Я відповідаю: «Так».
Тоді вона торкнула твою подругу і каже: «Бачиш, я ж казала, це та дівчина. Це вона написала оту книгу, засновану на сюжеті того фільму».
Ось, виявляється, хто я. Повірте, я безмежно вдячна бути цією людиною. Бо уся ця історія з «Їсти. Молитися. Кохати» стала для мене величезним проривом. Водночас я опинилася у непростій ситуації: як мені далі розвиватися як автору? Я намагалася зрозуміти, як мені взагалі вдасться написати ще книгу, яка б сподобалась хоч комусь. Бо я заздалегідь добре знала, що усі, хто обожнює «Їсти. Молитися. Кохати», будуть вкрай розчаровані будь-якою моєю іншою книгою, бо ця вже не буде їх улюбленою. Всі ті, хто зненавидів «Їсти. Молитися. Кохати», теж будуть неймовірно розчаровані у моїх наступних творах, бо вони б нагадували їм про моє існування.
Отож я знала, що мені у будь-якому випадку не догодити усім і, усвідомлюючи це, я вже серйозно замислювалася над тим, щоб вийти з гри, виїхати за місто і просто розводити цуциків. Та якби я так вчинила, якби припинила писати, я б втратила своє покликання. Я зрозуміла, що мені потрібно віднайти спосіб пробудити своє натхнення для написання наступної книги, незважаючи на її неминуче негативне сприйняття аудиторією. Іншими словами, мені треба, щоб мій творчий потенціал не став заручником мого успіху.
Зрештою, я знайшла це натхнення, але там, де я на нього не чекала, у найменш імовірному місці. Відповідь прийшла з мого досвіду: як продовжувати творити, незважаючи на невдачі.
Отже я підсумую і поясню: усе своє життя я хотіла бути лише письменницею. Я писала з дитинства, продовжуючи цю справу у дорослому віці. Ще підлітком я відправляла свої нескінченні оповідання у «New Yorker», сподіваючись, що мій талант оцінять. Після коледжу я отримала роботу офіціантки у забігайлівці, але я продовжувала писати. Я дуже старалася, щоб мої твори опублікували, але мені не вдавалося. Майже шість років поспіль мої твори не друкували. Кожного дня протягом шести років у моїй поштовій скриньці на мене чекали лише листи з відмовами. Щоразу мене це спустошувало, я питала себе: може варто кинути це все, якщо мені не щастить, звільнитися від цього болю. Але потім у мені прокидалася рішучість, і я говорила собі: «Я не кину, я продовжуватиму, я вертаюся до своїх коренів». Ви повинні зрозуміти, що для мене повернутися до своїх коренів, не означало повернення на сімейну ферму. Для це значить повернутися до письменництва, бо це і є моє коріння. Я любила писати більше, ніж ненавиділа свої невдачі. Тобто, я любила писати більше, ніж власне еґо. Врешті-решт, можна сказати, що я люблю писати більше, ніж себе. Це й допомогло мені досягнути успіху.
Дивно, що за 20 років, коли навколо «Їсти. Молитися. Кохати» здійнявся увесь цей галас, я знову почала асоціювати себе з тією молодою невизначеною офіціанткою, якою я колись була. Я постійно думаю про неї і знову почуваюся, як вона. Для цього не було жодних раціональних підстав, бо наші життя зовсім різні. Вона постійно зазнавала невдач. А я досягла успіху, якого не уявляла у своїх найсміливіших мріях. Між нами нічого спільного. Чого це раптом я знову відчуваю себе нею? Тільки коли я почала аналізувати ситуацію, я нарешті збагнула дивний і неймовірний психологічний зв'язок між нашою реакцією на великі невдачі і реакцію на великий успіх.
Ось до чого я дійшла, подумайте: більшу частину життя ми проживаємо десь у середині ланцюга людського досвіду, де все нормально, спокійно, розмірено, але невдача вибиває вас з колії у пітьму розчарувань. Успіх так само раптово вибиває вас з колії у сліпучий блиск слави, визнання і похвали. Один із цих прикладів сприймається світом як негативний, а інший сприймається позитивно. Але ваша підсвідомість не в змозі розрізняти негативне і позитивне. Єдине, що ви підсвідомо відчуваєте – це абсолютну величину цього емоційного рівняння, точну відстань, на яку вас відкинуло від вашого справжнього «я».
Обидві ситуації однаково небезпечні, бо вони заблукали і заплуталися у закутках ваших душ. Проте в обох випадках, виявляється, допоможе один і той же спосіб самовідновлення. Вам треба знову якомога швидше віднайти шлях до своїх коренів. Якщо ви вагаєтеся, що саме можна назвати своїми коренями, я підкажу вам: ваше коріння - це те, що ви любите понад усе, більше, ніж себе. Можливо, це творчість, може – родина, винаходи, пригоди, віра, служіння людям, розведення цуциків абощо. Ваше коріння – це те, на що ви спрямовуєте свою енергію з такою вражаючою відданістю, що кінцеві результати вже не мають великого значення. Для мене цим корінням завжди була робота письменниці.
Отже після неймовірного успіху «Їсти. Молитися. Кохати» я збагнула, що наразі маю те саме, що завжди доводилося робити, коли я була невдахою з таким самим хаосом у думках. Я мала змусити себе повернутися до роботи, що я і зробила. І у 2010 році мені вдалося опублікувати страхітливу наступницю «Їсти. Молитися. Кохати». Знаєте, що чекало на цю книгу? Повний провал, як я і очікувала. Знаєте, і мене це не зачепило, бо я вже знала, що зняла закляття і віднайшла шлях до своїх коренів – до письменництва лише заради абсолютної відданості йому. І після цього я завжди у контакті зі своїм корінням, я написала ще одну книгу, яка вийшла в минулому році. Вона отримала чимало схвальних відгуків, це дуже приємно, але я не про це. Я про те, що зараз пишу ще одну книгу, після неї буду писати іншу; потім ще, і ще, і ще. Багато з них не стануть бестселерами, деякі - стануть, але на мене не впливатимуть випадкові буревії кінцевих результатів, доки я пам’ятатиму, де моє коріння.
Я не знаю, де ваше коріння, але у цьому світі є те, що ви любите більше, ніж себе. До речі, щось корисне, тож відкинемо наркотики і сліпу одержимість. Ми ж усі розуміємо, що вони до добра не доведуть. Правда ж? Найскладніше, що доведеться зробити – це визначити найкориснішу і найулюбленішу справу, навколо неї пустити своє коріння, та ніколи від цього не відмовлятися.
Якщо колись, якось велика невдача чи великий успіх розірвуть ваш зв'язок з вашим корінням, тоді ваш обов’язок – знову знайти шлях до свого коріння. Єдиний спосіб відновити цей зв'язок: засукати рукави і робити свою справу старанно і віддано, з повагою і шаною. Не важливо, що саме ви робите, нехай вами керує любов. Просто робіть так знов і знов, і я обіцяю вам зі свого багатого життєвого досвіду, що ви впораєтесь.
Дякую!
Photo: Ben Baker
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно