“Природа всіх речей”: прогулянка 19-м сторіччям
11.10.2016
Під час мого марафону з читання історичних романів книжки траплялися всякі: здебільшого концентровані на приватному, часто – з мелодраматичним акцентом і незрідко з помірним або не дуже ухилом в обговорення прав жінок. Тоді до переліку найяскравіших читацьких вражень потрапили “Компаньйонка” та “Інес моєї душі“. А тепер от я прочитала ще один роман-квінтесенцію “Все, що мені хотілося б прочитати в історичному романі”. Тут справді є все – доля жінки, сімейна драма, “тло епохи”, помірно-затишна нуднуватість, тихий сюжет для голосних думок і несподівані сплески яскравості. А це я всього лише подужала книжку, яку палко чекала українською – переклад The Signature of All Things Елізабет Ґілберт.
Однієї зимової днини 1800 року в містера та місіс Віттекер, що з Філадельфії, народилася донечка Алма. Дівчинка зростала високою, кремезною, негарною з лиця, страшенно впертою і надзвичайно розумною. А оскільки батьки в неї були непересічні: тато-селфемейдмен – торговець рідкісними та лікарськими рослинами, мама – шанований паросток династії голландських ботаніків – то дитинство в цієї дівчинки було також нестандартним. “Відколи існує людство, ще жодна розумна дівчина, яка добре їсть і гарно почувається, не вмерла від надмірної науки”, – свято впевнена Беатрікс Віттекер. І була б це повість про жінку, якій особливості виховання та майже необмежені ресурси дозволили зануритися в наукову діяльність з головою, якби однієї уже весняної днини до маєтку Віттекерів не завітав маловідомий, але неймовірно обдарований художник-ботаніст.
Ні, це не історія кохання, хоча і кохання також. “Природа всіх речей” – це натуральна ода людському розуму, готовому знищувати перешкоди, та лише тоді, коли на те стає сміливості.
Роман Елізабет Ґілберт приголомшує. Грубезний том на 700 сторінок дарує можливість прогулятися майже всім 19 сторіччям, а заразом ще й зазирнути у 18-те. Цікаво, але в цьому випадку ми маємо щиро цілісний текст, який можна майже без втрат розрізати на декілька творів – рівно за пунктиром “офіційних” частин. І в кожному випадку отримаємо дуже різні жанрово, але суголосні інтонаційно повісті/короткі романи. Частина перша – це чудовий авантюрний роман про юного зухвальця з бізнесовою клепкою в дивному місці. Знову закон парних книжок діє! Історія піднесення Генрі Віттекера багато в чому нагадує мені нещодавно читаний роман про схожу (але стріклі історичну) фігуру – також асистента сера Джозефа Бенкса. Частина друга – якісний повільний роман виховання із всіма притаманними йому жанровими особливостями. Частина третя – вже справжнісінька родинно-любовна драма про неможливе кохання. Частина четверта – реверс першої – перетравлює пригоди у меланхолійний колоніальний тревелог на мотив “Чи є на Землі десь рай, якщо навіть Таїті вже зіпсували?”. І нарешті п’ята частина – це вже чесний і дистильований роман ідей, побудований навколо роздумів та наукового піднесення. Що з них крутіше? Усе, бо це все ж таки один роман – щільний і прекрасний.
Для мене “Природа всіх речей” є просто якимось передчасним різдвяним подарунком – і то з багатьох причин. По-перше, я люблю читати про жінок-науковиць 19 століття. Хоча “вікторіанський” прогресистський ентузіазм – штука дуже… суперечлива, але спостерігати за науковими відкриттями того часу – часу формування багатьох нинішніх наук як таких – неймовірно захопливо. А роман Ґілберт дає можливість подивитися на механізм з середини і показує слайди: “Як працювали науковці?”, “Як працювали науковці, в яких була можливість присвяти себе науці?”, “Як працювали науковці, коли вони були жінками?”. Усе передбачуване: талант, сміливість, час, упертість та багато-багато-багато грошей або інших ресурсів – і вже є, про що говорити. І можна було б сказати, що письменниця змальовує “наукову жінку у вакуумі”, адже її Алма має небанальні можливості, але вакууму нема.
Бо, по-друге, “Природа” є майже ідеальним історичним романом, в якому історія однієї людини чудово вписана в історію людства.
Читаючи цю книжку, ніколи не забуваєш, який в тексті рік. І справа не лише в тому, що Алма зручно народилася, а Ґілберт дбайливо посилається на її вік (отоді – 16, тоді – 48…). Ні, романне полотно прошите дрібними й не дуже згадками про історичні події. І це не антураж, як в багатьох подібних текстах, а справжній контекст, адже – по-третє – “Природа всіх речей” спритно завойовує увагу тим, що це справжнісінька інтелектуальна біографія, де думки обумовлені умовами (перепрошую за тавтологію), серед яких з’явилися на світ.
Так уже повелося, що я люблю читати про те, як люди думають, набагато більше, аніж про те, як вони відчувають (хоча ці, інші, книжки є дуже помічними). Цього “Природа” відважує з запасом. Протягом майже всіх 700 сторінок можна спостерігати, як думає, як аналізує, як вибудовує уявлення про себе, про світ, про стосунки з іншими людьми одна незламна жінка. Цей роман загалом вирізняється тим, що в ньому справді живі центральні персонажі. Небагато є книжок, читаючи які можна передбачити реакцію персонажів на події не з огляду “Для сюжету треба!”, а виключно в межах “Їх такими написали, і вони такі ожили”. Та Алма тут – особливий випадок, бо лише в її голову авторка запрошує подивитися. Зате робить це переконливо. Кілька днів я засинала та прокидалася разом з Алмою Віттекер. Уболівала за неї, співчувала їй, сердилася на неї. Захотіла розкопати серед завалів речей акварелі та спробувати намалювати простеньку ботанічну ілюстрацію. Піти в ліс та пошукати мохове гніздечко. Повинитися, що кинула аспірантуру. Ні, не так, повинитися, що відпочатку робила не те, а могла ж вступити на якусь природничу спеціальність і ділом зайнятися… А так можу лише сказати: читайте про Алму, Алма – крута!
"Алма стала сама собі каменем, навколо якого побудувала Всесвіт. Допитливе дівчисько, уважна дівчина, стражденна немолода жінка, що вміє дослухатися навіть до того, що їй незрозуміле й неблизьке. Четверте й головне, що так підкорює в романі Елізабет Ґілберт, – це проста, як крапка на чистому аркуші, але переконлива ілюстрація ідеї: сила розуму безмежна, а як щось його стримує, то це точно не стать. “Природа всіх речей” повільно й підкреслено спокійно показує, що генії можуть ходити серед нас непоміченими. Що і найдивніший та наймізерніший предмет інтересу може привести до вершин. Що відома лише десятку вузьких спеціалістів дослідниця мохів, десятиліттями спостерігаючи за своїми непоказними улюбленцями, може дійти до таких саме висновків, як і знане світило, що об’їхало весь світ".
Мені завжди хотілося тільки одного – пізнати цей світ. І тепер, коли моє життя добігає кінця, я можу сказати, що знаю про нього набагато більше, ніж тоді, коли тільки в ньому з’явилась. Ба більше: моя частинка влилася до того моря знань, що утворилося за цілу історію людства – стала, так би мовити, ще однією книжкою у гігантський бібліотеці. А це вже неабищо, сер. Кожен, хто може про себе таке сказати, прожив щасливе життя.
І можу лише подякувати письменниці, що нагадала: таким щастя буває також.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно