Доволі часто для своїх текстів письменники вишуковують екстраординарні історії, у яких вельми специфічний герой потрапляє у незвичні обставини. Читач намагається приміряти до себе описане й ставить перед собою логічне запитання: ого, таке буває? Мабуть, трапляється всяке, але людині, яка проживає своє розмірене життя, важко знайти себе в тих сюжетах. Натомість кожен із нас може відшукати щось релятивне до власного тривання принаймні в одній із 35 новел Сергія Осоки, які ввійшли до збірки «Три лини для Марії». Вони вельми поетичні, плинні у своєму розгортанні. Виникає відчуття, що автор, наче художник, простими лініями накидає обриси персонажів, підхожими фарбами доповнює загальну композицію, створюючи насичені замальовки людських життів. При цьому на перший план у нього виходить люд, який часто затушовують, затінюють, а тут він повноголосий, наповнений, такий живий. У цих акварелях – стільки простору й повітря, світла, споминів, але й концентрованої ностальгії й навіть печалі. Протягом оповіді й під час підсумовування сказаного автор розставляє обов’язкові акценти – штрихові, ледь помітні, побіжні, але важливі.

Переважно на авансцені сюжетних перипетій – дитинство та юнацькі роки автора, інколи – ситуативні знайомі й незнайомці, про яких потрібно написати, аби забуття не забрало їхніх справжніх імен назавжди, як у новелі «Баба Охрім».

Сергієві Осоці важить розповісти про те, наскільки особливим відчувається момент, коли є змога «прокинутись морозним ранком, вийти з теплого ліжка й стати босими ногами на цементовану долівку ганку, вдихнути на повні груди морозне повітря, примружитись від сліпучого сяйва, яке йде від сонця» («Є в осені світло…»); повідати про те, як важко змінювати місця, кудись їхати, якщо найбільшу радість і задоволення приносить сільське привілля, можливість гуляти запашним лугом, збирати грузді в лісі, досхочу купитися в річці й ловити зеленобоких линів, прислухатися до бесід селян й усвідомлювати, що «увечері слова звучать інакше, ніж удень – так, мов і не знати, про що річ, зате звук настільки глибокий і чистий, що його можна пити, як воду» («Що я там забув», «Вечірня пісня»); закцентувати на тому, як шкода бабині безхитрісні айстри, що уступили першість красуватися на шкільній лінійці розкішним миргородським трояндам, купленим за гроші («Найперше вересня у світі»); поділитися особливим відчуттям, яке виникає від прослуховування однієї з композицій Баха («Erbarme dich…»); розказати історію маленького Андрійка, який любив «боятися» («Вона повернеться вранці»); з трепетом і ніжністю описати історію тремтливої й самовідданої дівочої любові («Опівнічний гість»); зазначити, що в людському спілкуванні на першому місці – аж ніяк не розмови, а ті різні речі, що виникають в полі зору під час співбуття й співтривання («Люблю тебе в пальтах»); нагадати про людську пам’ять і скороминучість («Поминальний день») тощо.

Кожна новела вартує особливої уваги. І читач зможе ними насолодитися самостійно.

Я ж, прочитавши всю збірку, чомусь не змогла викинути з голови історію, що має назву «Мило «Jean Patou».

Сергій Осока розповідає про свою матір, яка одного разу на полиці магазину випадково побачила коробочку французького мила, що чомусь не встигло потрапити на очі іншим покупцям. Вона, що вміла зауважувати красиве, бути елегантною в умовах радянської дійсності, не змогла собі його придбати, бо погляд опускався на куртку чи черевики дитини, яка ніяк не могла второпати, що ж матір знайшла в тій заморській речі, якщо вдома того мила є достатньо. У чім його особливість? Воно хоч розами пахне? Як можна було тоді пояснити дитині, яка навіть спробувала реалізувати материне бажання, що «88-й рік був якоюсь суцільною часткою «не»: немає, не вистачило, не достояв, не встиг, не купив, не наскладав»? І жінці доводилося душити в зародку таке просте бажання. Що говорити про більші прагнення? З позиції сьогодні, читаючи новелу, я відчувала сум і жаль до цієї невідомої мені жінки. І справа не в милі. Добре, що сучасні покоління не знають тих реалій (хіба з книг чи фільмів) і мають змогу фокусуватися на теперішньому й прийдешньому.

Аби не писати надмір (а до цього часто тяжію), зауважу, що «Три лини для Марії» – вельми вартісна книга. Переконана, що читач отримає естетичне задоволення від авторської стилістики письма. І 100% згадає тих людей і ті місця, які асоціюються із затишком, відчуттям безтурботності й захищеності.