Війна надто інтимне переживання.

І таке ж нескінченне, як і людське життя…

Світлана Алексієвич

 

Герої нашої добірки — родом з хиткого воєнного світу. Їхні переживання схожі на наші, а в історіях можна провести чимало паралелей.  Старий Лев підготував для вас п’ять книг про те, як кохати, вірити та вчитися заново жити під час та після війни.

 

Ґоран Войнович, «Югославія, моя батьківщина»

Життя Владана закінчилося в 13 років, коли батько подарував йому іграшку та пішов на війну. Принаймні так він всім говоритиме у зрілому віці.  «Югославія, моя батьківщина» — це історія хлопчика, в життя якого увірвалася війна та ураганом знесла все дитинство. Підліток, а потім вже зрілий Владан намагатиметься знайти живого батька та бодай якось навчитися жити далі.  Ґоран Войнович розповідає історію становлення людини під час війни. Це роман не про бойові дії. Це роман про людей під час та після бойових дій.

Елізабет Ґілберт, «Місто дівчат»

Вівіан Моріс виганяють з коледжу через низьку успішність. Батьки відправляють її до тітки на Мангеттен. В самісінький осередок богемного передвоєнного життя з джазом, театральними виставами та сексуальною свободою.  Здається, що двадцятирічна Вівіан нарешті знайшла себе. Ось тут її місце: в барах, в обіймах тимчасових чоловіків, за лаштунками сцени та в оточенні вільних людей. Втім, Друга світова війна та реальність наздоганяє Вівіан.  «Місто дівчат» — це роман про дорослішання, про формування жінки та її поглядів на життя. А також це роман про те, як війна змінила Вівіан Моріс. Захопливо читати, з чого вона починала і куди все це врешті її завело.

Кадзуо Ішіґуро, «Художник хиткого світу»

Дружина Масудзі Оно померла наприкінці війни, а його син загинув на фронті. В минулому успішний художник-пропагандист став зрадником, який не може видати свою доньку заміж. Його критикують, відкидають та не приймають. Чи, можливо, це лише в його голові? Масудзі Оно згадує своє життя, переписує в голові можливі сценарії та обдумує свої помилки, які не дають йому жити.  «Художник хиткого світу» — роман про те, що помилки минулого залишаються шрамами на нашому тілі. Зрештою, їх можна приховувати все життя. Але іноді їх варто навчитись приймати.

Ернест Гемінґвей, «Прощавай, зброє»

Роман, де перетинається телеграфний стиль Гемінґвея з потоком свідомості. Архітектор Фредерік потрапляє добровольцем на Першу світову війну. Жахи бойових дій назавжди закарбовуються в пам’яті юнака. Він потрапляє у військовий шпиталь, де закохується у Кетрін. Їхні стосунки стали острівцем щастя та спокою для Фредеріка. Роман «Прощавай, зброє» — частково автобіографічний, адже Ернест також був на війні, а опісля потрапив у шпиталь, де й закохався у медсестру Агнес. Це історія про кохання та віру, про війну та мужність, про втрату та надію на майбутнє.

Світлана Алєксієвич, «У війни не жіноче обличчя»

Книга-сповідь, яка руйнує усталену думку про те, що війна — це чоловіча справа. Світлана Алєксієвич розшукала жінок, що взяли до рук зброю під час Другої світової війни й пішли захищати власну країну. Вони стали кулеметницями, танкістками, радистками та водійками. Ще вчора вони навчалися, ходили на побачення та будували плани на майбутнє. Але війна стала точкою зламу. «У війни не жіноче обличчя» — книга про побут, кохання, роботу та ставлення до жінок під час війни.  Опісля прочитання може здатися, що у війни взагалі немає обличчя, але є історії. Історії чоловіків та жінок, до яких варто дослухатись.

І попри те, що кожен та кожна із нас проживає свою власну історію повномасштабного вторгнення, ми й надалі маємо жити, працювати, кохати інших та закохуватися щодня в нашу країну. Бо що й тримає нас воєдино —  то це віра в майбутнє, безумовна любов  та хороша література.