Нещодавно полички книжкових магазинів поповнила книга «Ми з України. Історії про людей, якими захоплюється світ», що є перевиданням в оновленому дизайні книги журналістки Уляни Скицької «#Наші на карті світу». На її сторінках зібрано майже 80 історій про непересічних людей, чиє життя було пов'язане з Україною: хтось тут народився і виріс, чиїсь батьки були українцями та певний час мешкали на її території. Але усі вони змінювали історію й дивували світ своєю творчістю та відкриттями.

Серед героїв книжки є добре відомі особистості, так і люди, чиї досягнення стануть для вас відкриттям. І сьогодні розкажемо вам про одну з героїв книжки –  мисткиню Марію Примаченко. Читаймо уривок з книжки ;)

***

 

Вона підкорила Європу своїми квітами та фантастичними тваринами. Ватман, найдешевша гуаш і фантазія — цього вистачило, щоб мати персональні виставки у Парижі, Монреалі та Празі. На одній з них побував і Пабло Пікассо, — той зачаровано зізнавався, що це прекрасні роботи геніальної жінки.

Перші дитячі малюнки з’являлися на піску біля річки, а знайшовши у полях синій глей, дівчинка принесла його у фартуху додому та розмалювала хату. Тоді все село збіглося подивитись на ці квіткові візерунки. Від матері Марія перейняла хист до вишивання, її рушники експонувалися на районних та обласних виставках. Саме це привело до неї Тетяну Флору — знану ткалю та вишивальницю. Оглянувши роботи, та запропонувала переїхати до Києва й приєднатися до майстерень народно-го мистецтва на території Києво-Печерської Лаври. Здавалось би неймовірний шанс, але була одна проблема — дівчина змалку хворіла поліомієлітом: одна нога була коротшою на 30 сантиметрів і пересуватись вона могла тільки за допомогою милиць. Марія попросила брата довезти її кіньми до столиці й щодня долала сходи на другий поверх. Талант Примаченко вразив навіть іменитих викладачів — провчилась лише рік, а її картини вже виставляються у галереях Києва та Москви. 1937 року їх обрали для Всесвітньої виставки у Парижі. Ба більше, 28-річна дів-чина отримала там золоту медаль. Після такого успіху чиновники запропонували Марії квартиру в Києві з ванною і телефоном. Художниця відмовилася і після трьох років навчання повернулася додому. У столиці Марії зробили 7 операцій на нозі, і милиці вдалося змінити на палицю.

До рідного села Болотня поверталась уже знаною мисткинею, про яку навіть розповідали на радіо, не менше вражали односельців й грамофон, швейна машинка та металеве ліжко, придбані за премію з паризької виставки. У цей період вона зустріла своє кохання, от тільки війна все змінила — наречений загинув на фронті, а художниця залишилася сама з малюком та літніми батьками. Накульгуючи, Марія самотужки вела господарство, а виставки, нагороди, майстерні — все це було немов у іншому житті. У селі Примаченко знали більше як швачку, що могла без жодних викрійок пошити найкращу сорочку або сукню за останніми київськими фасонами. Для себе незмінно шила довгі спідниці, аби приховати ноги.

Післявоєнний період був складним, але жінка поступово поверталась до малювання, — воно стало для неї прихистком з яскравими кольорами та чудернацькими тваринами. Спочатку простим олівцем наносила малюнок, далі повністю зафарбовувала ватман одним кольором, а вже потім переходила до персонажів.

Напівтонів уникала, натомість підбирала виразні відтінки. Пензлики часто робила сама — з котячої шерсті, або не переймалась і брала звичайні фабричні.

1960-ті роки були найбільш плідними у її творчості, адже син підріс й міг взяти на себе частину домашніх справ. У Марії Примаченко з’явилися перші учні. Вона незмінно закликала їх придивлятись до природи. У простій хаті все частіше збиралися представники мистецької еліти: Микола Вінграновський, Микола Бажан, Сергій Параджанов. Михайло Стельмах, наприклад, попросив проілюструвати свою дитячу книжку. Через ці візити до села на-віть проклали дорогу. Попри усі почесті вона залишалася простою сільською жінкою. Якось до мисткині приїхала делегація Спілки художників України вручати чергову відзнаку й застала художницю з відром вапна — вона саме білила стіни, спираючись однією рукою на милицю.

Після вибуху реактора на Чорнобильській АЕС її сім’я залишилась жити у тому ж селі, хоч воно і розташоване за якихось 40 кілометрів від місця трагедії. Цього разу квартиру не пропонували, лише прислали брошуру з рекомендаціями, як вберегтися від радіації. Зрештою, вона й не боялась. Казала, що їй приснився сон, що все буде добре. В останні роки хвороба оста-точно прикувала жінку до ліжка, але Марія й тоді продовжувала малювати. Художній хист та любов до тварин перейшли і до сина — Федір працював лісником, постійно підгодовував лосів та оленів, тому ті не боялися до нього підходити.

У доробку Марії понад 2 тисячі картин. Протягом життя художницю постійно запитували, чому вона не любить реалістично зображувати тварин. На це у неї завжди була відповідь: «Навіщо малювати їх такими, як є — вони й так красиві. А я малюю на радість людям».