Розмова довкола книг Вітольда Шабловського «Кухня терору. Як збудувати імперію ножем, ополоником та виделкою» й Олени Стяжкіної «Смак радянського. Їжа та їдці в мистецтві життя й мистецтві кіно (середина 1960-х – середина 1980-х років)» відбулась на цьогорічному фестивалі «Книжковий Арсенал». Спікери: Вітольд Шабловський, Олена Стяжкіна та перекладач Андрій Бондар. Модератор: Олександр Михед. Як диктатори та диктаторські режими використовують їжу для маніпуляцій суспільством? Чому їжа – це також політика? Які меседжі транслювала радянська влада щодо питання кухні? Про це та багато іншого – у фрагментах розмови.


Андрій Бондар, перекладач книги «Кухня терору. Як збудувати імперію ножем, ополоником та виделкою»: 
Я перекладав цю книжку в дуже непростий для нас всіх час – у перші місяці війни. І тому робота над нею була дуже складною. Це неможливо було витримувати: у книзі – дибіли. На нас напали дибіли. І цьому немає кінця і краю. З кожною сторінкою ти поглинаєш цю радянську дійсність, якою вона є. Вона є правдивою, вона описана майстерно. Але неможливо було позбутися цього стереоефекту – на відміну від всіх інших книжок, навіть від попередньої «Як нагодувати диктатора» про кухарів диктаторів Фіделя Кастро, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Саддама Хусейна і Пол Пота, ця книжка перекладалась втричі важче, бо ми на всіх рівнях зіткнулися з цією реальністю. Вона не просто перебуває десь там за вітриною, або ти маєш цю комфортну дистанцію до описуваного в цій книжці. Тому мені робота йшла дуже важко. Після таких книжок буває нелегко відходити. І всі теми: їжа, влада – це безперечно те, шо стоїть в центрі кожної цієї архітектурної споруди, кожного тоталітаризму. Їжа є інструментом, їжа є інструменталізованою і їжа є засобом контролю. Система, яка розподіляє їжу, визначає правила гри в країні: є їжа нижчого рівня, верховного рівня – це все дуже цікаво. І автор це все показує – як формувались ці зв'язки.  Особливо гарний репортаж про кухаря Сталіна. Там гарно показано як у нього змінювався підхід до їжі: спочатку він в запалі революційної боротьби взагалі не звертав уваги на їжу. І десь наприкінці 1920-х років змінилось ставлення до їжі – до нього повернувся смак до життя, смак до гарної їжі, до гарних вин, які мають  неодмінно привезти звідти, звідки він походить. 

Вітольд Шабловський, автор книг «Кухня терору. Як збудувати імперію ножем, ополоником та виделкою» та «Як нагодувати диктатора»:
Ідея написати таку книгу виникла, коли я перебував на одній літніх дач Сталіна. Було бажання показати, що радянська влада будує свою міць ножем, ополоником, виделкою. І сучасна росія, Путін теж мають це. Порівнюючи його з іншими диктаторами, що я досліджував, він виглядає досить жалюгідним, адже всю його їжу ретельно перевіряють, кожен шматок має перевіряти комісія з кількох людей та видавати відповідну довідку. Документ. Він як герой трагікомедії, що здобув величезну владу.

Олена Стяжкіна про колонізаторство в радянській кухні:
Пишучи книгу я дивилась як називались гастрономи в різних регіонах. В західних вони часто називались «Темп», «Прогрес» чи просто «Центральний». Якщо в частині країні колонізація іде через імперську географію, то в західній частині України пропонується колонізація через імперський час. Це такий натяк на те, що радянська система колонізації приносить новий час, пропонуючи темп, прогрес. Але якщо говорити в цілому про таку радянську політику, то вона з одного боку пропонувала всім в принципі однаковий набір їжі. Який оглядати його ієрархічно, він  різнився лише обсягами, якістю, можливістю швидко все отримати. Скажімо, радянські дипломати їздили по світу, щось вони там їли – те, що їли ті люди, в країнах які вони перебували. Чому вони ніколи не привезли з собою нічого смачненького? Чому повертаючись додому вони продовжували їсти і вважати престижним ковбасу «Докторську»? Чому вони не привезли нічого, що легко зготувати з тих продуктів, які в них були? Тому що їжа – це така інструкція правильної поведінки. Чи мозок не працював на те, що їм взагалі щось можна? Чому зрештою не паста? Чому вони не привезли простий рецепт пасти, яку можна легко готувати вдома? Ні. Ковбаса, відбивні, і все. Вони їли одне й те саме – від верхівки до низу. Просто це відрізнялось якістю, кількістю, легкістю доступу. З іншого оку – радянська кухня проголошувала себе найвищою формою кухонь всіх світів і народів. Як правильно пишуть деякі дослідники, що усі ці розмови про неполітичне в Росії чи СРСР – це завжди про політичне. Оці всі роздуми, що інтернаціоналізація радянської кухні зробила добру справу з підкореними народами – це сльози колоніалізму. Хіба узбеки не зберегли б свій плов, якби не радянська влада? Чи киримли – свої чебуреки? Це така істерика, яку вони повторюють навіть тепер. Бо справжні сльози їжі – це коли наш херсонський фермер плаче над своїми кавунами. Оце – про любов. А коли ти кажеш, що це все твоє, але ради дати тому ти не можеш – то це про колонізацію, імперіалізм і намагання всмоктати, але не перетравити. Бо мертве, воно втягує в себе, потім зригує, а потім розпадеться, бо лопне.