Зів’ялі квіти викидають

У притулку для самотніх акторів — тиша, що пахне ліками, неспішними прогулянками серед осінніх дерев і спогадами. Тут мешкають дві колишні зірки радянського кіно. Їхні історії переплітаються між собою, як сухі стеб­ла зів’ялої трави. Раніше вони змагалися за любов одного чоловіка, ворогували запекло й гордо, жертвували собою заради примарного щастя. Та тепер, коли час стер грим і гордість, вони мовчки сидять поряд… і розуміють: можливо, не ворогами їм суджено бути — а сестрами по долі? Серед них — молода жінка, доглядальниця, що прийшла в притулок із власним болем, який старанно ховає за турботою про інших. Слухаючи історії стареньких актрис, які вчилися любові через втрати, вона відкриває найпрос­тіше й найважливіше: життя прекрасне не тоді, коли воно ідеальне, а тоді, коли ти його не боїшся прожити до кінця — зі сміхом, слізьми, без жалю.