Для звичайного читача, що не є літературним дослідником чи студентом філології, письменники, про яких піде мова, навряд чи були чимось більшим за імена зі шкільних підручників чи програмні твори. Вони вбачалися нам такими далекими, майже динозаврами. Аж допоки Олександр і Павло не видали книгу, що оживила письменників і допомогла їх зрозуміти, — «Живі. Зрозуміти українську літературу».

Зрозуміти диво Тютюнникової деталі і глибини, які, здавалося б, не знайдеш ані у Щотовському вагонному депо, ані на службі у Владивостоці. 

Зрозуміти такого непослідовного і заплутаного Прохаська, який прагне до сходу сонця «охопити все». І головний закон поезії Теліги, що не мала різнитися з життям – бути ним. І жорсткість есеїстики Багряного, і роздвоєність Михайла Коцюбинського, і Хвильового що помер від того, у що найбільше вірив… 

З перших сторінок цей твір виходить далеко за межі своєї назви. Окрім літератури, він про життя села, жахи голодомору, переосмислення християнства, становище жінки, неочікувані переваги армії, підходи до сприйняття мистецтва… Чому непросто жити у Римі? Що символізує розквіт чогось червоного? І багато-багато іншого. 

Матиму сміливість припустити, що книга виросла із питань, на які Олександр і Павло прагнули знайти відповіді. Якісь із них віднайшлися в ході збору й опрацювання матеріалів, а якісь були настільки філософськими, що приречені лишитися без відповідей і оселитися в кінці розділів. 

Це величезне дослідження, пропущене через чутливі душі авторів. Це бездоганний стиль і барвиста мова. Це книга, яка однозначно має бути на вашій книжковій полиці, адже, читаючи, ви робитимете стільки підкреслень, що жодна бібліотека не прийме її назад!) 

Бувають такі розмови, які аж ніяк не хочеться забувати. Аби цього не сталося, вирішуємо час від часу прокручувати їх у голові. Аж раптом пазлу починає бракувати частинок… Із кожним прокручуванням тьмянішає голос того, хто говорив до нас, втрачають точність такі важливі слова. Так от, книга Олександра і Павла Михедів  «Живі. Зрозуміти українську літературу» — це безліч глибоких розмов, які назавжди з нами.

Анна Іщейкіна