«Під скляним ковпаком» — єдиний роман американської письменниці Сильвії Плат. Українською книга побачила світ у перекладі Ольги Любарської та в художньому оформленні Анастасії Стефурак. А поки на цей довгоочікуваний додрук триває передпродаж, ми ділимося уривком з твору.

Я не помічала, що помешкання Ленні кондиціоноване, аж доки вишкандибала на бруківку. Застигла тропічна спека, яку тротуари всотували протягом дня, вдарила мені в обличчя останньою хвилею принижень. Я не уявляла, де я, на якому світі.

Якусь хвилину я зважувала, чи варто брати таксі й усе-таки їхати на вечірку, але передумала, бо танці вже, певно, закінчилися, а я була не в гуморі опинитися наодинці в порожньому ангарі бенкетної зали, засміченої конфетті, недопалкамита серветками.

Я обережно дійшла до найближчого рогу, ведучи кінчиком пальця по стіні ліворуч, аби втримати рівновагу. Подивилася на адресну табличку. Потім витягла з сумочки карту Нью-Йорка. Між мною та готелем було сорок три квартали прямо і п’ять убік.

Ходити пішки мені ніколи не набридало. Я просто пішла в потрібному напрямку, бубонячи під ніс номери вулиць, а коли врешті дійшла до готелю, була криштально тверезою й ноги набрякли лише трішки — то була моя помилка, не подбати хоч про якісь панчохи.

У вестибюлі було порожньо, тільки нічний портьє дрімав у своїй освітленій кабінці поміж ключів і мовчазних телефонів. Я прослизнула в ліфт самообслуговування й натиснула кнопку свого поверху. Двері зачинилися, мов міхи безшумного акордеона. У вухах загуло, і я побачила просто перед собою велике бруднооке обличчя китаянки, яка по-дурному на мене витріщалася. Звісно, то було моє обличчя. Зморшкувате й зношене, відразливе.

У коридорі теж нікого не було. Я відчинила двері номера. Там було накурено. Спершу мені здалося, що той дим матеріалізувався в повітрі, наче якась кара, але потім пригадалося, що це накурила Дорін, і я натиснула кнопку, яка відчиняла віконну вентиляцію. Самі вікна не відчинялися, щоб не можна було з них висовуватися, і чомусь думка про це мене страшенно розлютила.

Стоячи з лівого боку вікна й притиснувшись щокою до рами, я могла розгледіти центр міста аж до штабу ООН, що виднів у темряві, подібний на фантастичні зеленкуваті марсіанські стільники. Було видно білі й червоні вогні автомобілів, що рухалися вулицями, й вогні мостів із невідомими мені назвами.

Німа тиша мене пригнічувала. Не німота самої тиші. Моя німота. Я чудово знала, що автомобілі шумлять, що люди в них і за освітленими вікнами будинків шумлять, і що ріка шумить, але я не чула того шуму, хоч як старалася. Місто висіло за моїм вікном, пласке, наче фотоплакат, воно мигтіло й блимало, однак для мене нічого не змінилося б, якби його там не було.

Порцеляново-білий телефон біля ліжка міг би долучити мене до чогось, але він стояв німий і безглуздий, мов мертва голова. Я спробувала пригадати, кому давала свій номер, щоб скласти уявний перелік тих, хто взагалі міг мені зателефонувати, однак пригадала лише, що дала свій номер матері Бадді Вілларда, щоб вона передала його якомусь знайомому синхронному перекладачеві з ООН.

Я коротко, тихо й сухо реготнула.

Можна собі уявити, що то за синхронний перекладач, із яким місіс Віллард могла мене познайомити, зважаючи, що вона тільки й мріяла поженити нас із Бадді, який саме лікувався від туберкульозу в санаторії на півночі штату Нью-Йорк. Вона навіть домовилася, щоб того літа мене влаштували офіціанткою в туберкульозний санаторій, аби Бадді не почувався самотнім. Ані вона, ані Бадді не розуміли, чому я натомість поїхала у Нью-Йорк.

Дзеркало над бюро було трохи кривим і аж надто сріблястим. Обличчя в ньому нагадувало відображення на краплині ртуті в кабінеті стоматолога. Я хотіла заповзти в ліжко й спробувати заснути, але це було б те саме, що вкладати засмальцьований і покреслений лист у чистий білосніжний конверт. Я вирішила прийняти гарячу ванну.

Мабуть, у світі є чимало штук, від яких не зцілить гаряча ванна, та особисто я можу назвати їх не так і багато. Коли я журюся, що колись помру, або коли надто знервована, щоб заснути, або закохана в когось, із ким не побачуся ще тиждень, то провалююся в безнадію зовсім ненадовго, а тоді кажу: «Піду прийму гарячу ванну».

У ванні я медитую. Вода має бути дуже гарячою — щоб аж мало не обпікатися, коли опускаєш ноги. Потім я поволі занурююся, сантиметр за сантиметром, доки вода дійде до шиї. Я пам’ятаю стелі над усіма ваннами, в яких відлежувалась. Я пам’ятаю текстуру кожної стелі, усі тріщини й відтінки, усі плями й люстри. Пам’ятаю й самі ванни: антикварні з різьбленими ніжками-грифонами; новомодні, схожі на труни; вигадливі ванни з рожевого мармуру біля вікон із виглядом наставки з лататтям; я пам’ятаю всі форми й розміри кранівь і розмаїті конструкції мильниць.

Ніде у світі я не почуваюся собою так, як у гарячій ванні. Я лежала у ванні на сімнадцятому поверсі суто жіночого готелю, високо над гамором і поспіхом Нью-Йорка, лежала з годину й відчула, як відновлюються мої чистота й непорочність. Я не вірю в хрещення, святі води Йордану абощо, однак, припускаю, гаряча ванна діє на мене приблизно так, як свята вода — на релігійних людей.

Я казала собі: Дорін розчиняється, Ленні Шеперд розчиняється, Френкі розчиняється, Нью-Йорк розчиняється, усі вони розчиняються назовсім і вже не мають жодного значення. Я не знаю їх, я ніколи не знала їх, я чиста й непорочна. Весь той алкоголь і липкі цілунки, які я бачила, весь той бруд, що осів на мені дорогою назад, обертаються на чистоту й непорочність. Що довше я лежала в чистій гарячій воді, то непорочнішою та чистішою почувалася, а коли вийшла і закуталася у величезний, м’який і білий готельний рушник, то відчула себе непорочною, мов новонароджена дитина.

 

Не знаю, скільки я проспала, перш ніж почула стукіт у двері. Спершу я не звернула уваги, адже людина, яка стукала, вперто торочила: «Еллі, Еллі, Еллі, пусти», — а я не знала ніякої Еллі. Потім до першого, тихого й слабкого стукоту додався другий, різкий і сильний, і новий голос, набагато чіткіший, промовив: «Міс Ґрінвуд, до вас прийшла подруга», — і я зрозуміла, що це Дорін.

Я з розмаху зіпнулася на ноги і якийсь час запаморочено шукала рівновагу посеред темної кімнати. Я сердилася на Дорін, що розбудила мене. Єдиним способом добре закінчити ту печальну ніч для мене був здоровий сон, та їй забаглося розбудити мене й усе зіпсувати. Я подумала, що треба далі вдавати, наче сплю, й тоді вони підуть і дадуть мені спокій, але я вичекала, а вони не пішли. «Еллі, Еллі, Еллі», — бурмотів перший голос, а другий настирливо шипів: «Міс Ґрінвуд, міс Ґрінвуд, міс Ґрінвуд», — наче в мене було роздвоєння особистості чи щось таке.

Я відчинила двері й замружилася від яскравого світла. Таке враження, ніби була не ніч, не день, а якась третя страшна пора, що врізалася між них і триватиме довіку. Дорін усією вагою спиралася на одвірок. Коли я вийшла, вона впала на мене. Її обличчя я бачити не могла, бо вона звісила голову вперед, і жорстке біляве волосся бахромою теліпалося на темному корінні.

Я впізнала приземкувату вусату жіночку в чорній уніформі — нічну покоївку, яка прасувала нам повсякденні й вечірні сукні в тісній комірчині на поверсі. Я не розуміла, звідки вона знає Дорін, або чому вона затялася допомогти Дорін розбудити мене, а не відвела тихенько до її номера. Побачивши, що Дорін у мене на руках і мовчить — коли не зважати на гикавку, — покоївка пішла коридором до своєї комірчини, де стояли старезна швейна машинка «Зінґер» і біла прасувальна дошка. Мені хотілося побігти за нею та пояснити, що я не маю жодного стосунку до Дорін, бо покоївка мала вигляд невблаганний, працьовитий і моральний, як усі підстаркуваті емігранти з Європи, а ще була схожою на мою австрійську бабусю.

— Дай я ляжу, дай ляжу, — бурмотіла Дорін, — дай я ляжу, дай я ляжу.

Я передчувала, що коли перенесу Дорін через поріг свого номера й допоможу їй вкластися у своєму ліжку, то вже ніколи її не спекаюся. Частини тіла, якими вона на мене спиралася, були м’якими й теплими, мов гора подушок, а ноги, взуті в туфлі на шпильках, безвольно волочилися. Вона була заважкою, і я не донесла б її коридором.

Я вирішила, що найрозважливішим буде лишити її зовні, зачинити двері, замкнутися й повернутися в ліжко. Дорін, коли прокинеться, не пам’ятатиме, що сталося, і подумає, що знепритомніла в коридорі під моїми дверима, коли я спала, тож підведеться самотужки й піде до себе, як і належить.

Я почала обережно опускати Дорін на зелений коридорний килим, аж тут вона басовито застогнала й рвонула з моїх рук уперед. Струмінь коричневого блювотиння вирвався з її рота й розтікся великою калюжею біля моїх ніг.

Раптом Дорін зробилася ще важчою. Її голова впала в калюжу, й цівки білявого волосся розпливлися в ній, наче корені дерева в болоті. Я зрозуміла, що вона спить. Я здалася. Я сама напівспала. Тієї ночі я дещо вирішила для себе стосовно Дорін. Я вирішила спостерігати за нею й слухати, що вона казатиме, але глибоко всередині не мати з нею нічого спільного. Глибоко всередині я лишатимуся на боці Бетсі та її безневинних подружок. Бо глибоко всередині я була схожою саме на Бетсі.

Я тихенько переступила поріг і зачинила двері. Трохи подумавши, вирішила їх не замикати. Просто не зважилася на це. Прокинувшись у млявій захмареній спеці наступного ранку, я вдягнулася, вмила обличчя холодною водою, злегка нафарбувала губи й повільно відчинила двері. Певно, я готувалася побачити там тіло Дорін у калюжі блювотиння — правдиве свідчення моєї власної нечистої природи.

У коридорі нікого не було. Килим тягнувся з кінця в кінець, чистий і вічнозелений, за винятком нерівної темнуватої плями перед моїми дверима: наче хтось випадково розлив там склянку води, але витер майже досуха.