«Югославія, моя батьківщина» — роман словенського прозаїка, поета, сценариста і кінокритика Ґорана Войновича. Цей твір розповідає про події Югославської війни та її наслідки вустами підлітка, а згодом — дорослого чоловіка.

У часі історичних потрясінь і політичних конфліктів буває нелегко визначити, де батьківщина, а де чужа територія, хто друг, а хто ворог. Особливо складно осмислити ці речі підліткові. Надто коли батька, якого вважав захисником і героєм, оголошено воєнним злочинцем і в одну мить руйнується звичний, такий теплий і затишний світ, коли втрачаєш одразу все: друзів, сім’ю, батьківщину.

Публікуємо для вас уривок із книги:

 

4

Того дня, коли я вперше в житті почув слово «перекомандирування», моя мати — теж уперше в житті — відключилася. Не знаю, що достеменно сказав їй батько, бо після того, як ми повернулися з ринку, він не дозволив мені йти додому, а наказав гратися на подвір’ї, аж поки не покличе обідати. То був перший і єдиний наказ, який я отримав від полковника Неделька Бороєвича, а спосіб, у який його було висловлено, не залишав сумнівів щодо військової природи. Тому я й підкорився без жодних заперечень.

Отож, я безцільно блукав довкола, поки мій батько переказував матері страшну звістку про те, що ми цього ж вечора переїжджаємо в Белґрад. Коли я повернувся додому, там уже панувала тиша, якої дотепер не можу здихатися,через яку відтоді, опиняючись у порожній квартирі, я першим ділом вмикаю телевізор або радіо, щоб випадково не почути гуркотіння холодильника і не згадати картину: моя мати з великої шафи в передпокої байдуже викидає свій одяг і носить його на ліжко у спальню. На столі була єдина тарілка спагеті з м’ясним фаршем, трохи притрушених пармезаном. Це дало мені чітко зрозуміти, що я маю їсти і нічого не питати. Батько лише мимоходом сказав мені, що через його роботу ми на якийсь час їдемо в Белґрад і що мама складе мої речі. Коли наступного разу він проходив повз — додав, що після обіду я знову можу піти надвір або подивитися телевізор, але не валандатися квартирою, бо перед від’їздом треба все добре поприбирати.

Увечері задзвонив телефон, і батько голосом телевізійного диктора сповістив, що армійська вантажівка буде перед магазином за десять хвилин і що ми можемо винести речі. Мама тієї миті заплакала, а тато спробував її обійняти і схилити її голову собі на груди, як тоді, коли стало відомо, що в автомобільній аварії загинув її кузен Ґрґур. Але цього разу вона його відштовхнула, схопила найбільшу валізу в передпокої й почала сама тягнути її до дверей. Батько спробував перехопити валізу в неї з рук, повторюючи, що вона заважка, і щоб мама не була впертою, але вона все-таки в єдиному пориві відволокла її до магазину, де, помітно змучена, поставила так, що та з гучним тріском вдарилася об землю. Потім сіла на валізу й заплакала, поки помітно знічений батько сам виносив решту речей із квартири, а мені сказав бути біля мами, якщо їй щось знадобиться.

Зненацька перед магазином показалася наша сусідка Еніса, яка, без огляду на час доби, завжди знала, що відбувається перед її домом, і яка буквально прибігла попрощатися з нами, недбало загорнута в купальний рушник і взута в чоловікові шльопанці. Батько намагався пояснити, що ми швидко повернемося, а Еніса тільки кивала і повторювала: «Щасливої дороги, і будьте мені живі та здорові, хоч б де жили!» Потім поцілувала мене в щоку і чоло, примовляючи, що я мушу бути хорошим хлопцем, слухатися маму і тата, щоб вони за такої ситуації не мали проблем іще й зі мною. Я насправді не особливо чітко розумів, яка це ситуація, а вона замість того, щоб пояснити, міцно пригорнула мене до себе і сказала: «Народила ж тебе тітка Еніса, дитинко!» — і почала плакати голосніше за маму.

Вантажівка нарешті прибула, і водій Шкелькім нам усім разом віддав честь, а тоді почав складати наші валізи і коробки в кузов. Мама врешті підвелася зі своєї валізи і притиснулася до Еніси, і вони обидві, заплакані, спостерігали, як Шкелькім і батько один одному злагоджено передають, одиницю за одиницею, наш багаж. Коли батько передав Шкелькіму останній рюкзак, і водій почав затягувати брезент над кузовом, у мене стиснулося серце. Я відчув, що хочеться плакати. Мене пронизала чорна думка, що моє літо закінчилося, перш ніж взагалі почалося, і що батько більше ніколи не поведе мене на Золоті Скелі після обіду, щоб я з високих каменів міг пострибати у воду.

Коли з вулиці Вітезича ми звернули на Омладинську, Шкелькім сказав, що немає потреби нам не спати через нього, краще поспати, бо дорога в його «Спід Гонсалесі» буде тривала і втомлива. Він був веселий молодик, багато говорив і ще більше сміявся, а ми замовкли й дивилися, як востаннє проїжджаємо біля театру, біля Золотих Воріт і Арени. Невдовзі мій рідний край став лише купою віддалених світел, розсіяних по темному видноколу, про які мені так радо розповідала мама, яка тієї ночі навмисне відвернулася вбік, щоб їх не бачити.

* * *

Коли за багато років до того «Арена», Зелений поїзд, який сполучав Любляну і Пулу, перед десятою вечора наближався до своєї кінцевої станції, із темряви прорізувалися тисячі світел — моя мама, молода люблянська студентка педагогічного, припадала головою до вікна, схвильована, спостерігаючи, як вони повільно наближаються, збільшуються і набувають різних форм. Вона знала, що десь між тими світлами є пульський залізничний вокзал і другий перон, де на неї чекає поручник Бороєвич у своїй незмінній уніформі, з червоною трояндою, яку він завжди нервово перекидав з руки в руку, аж долоні в нього потім були вкриті дрібними слідами трояндових колючок. Вона знала, що було б краще, якби він їй не купував троянду щоразу, їхня любов і так задорого коштувала йому: він мусив підносити капітану Музіровичу літр лозовачі* щоразу перед побаченням, щоб уникнути чергування й лишитися з нею до четвертої ранку, коли «Арена» поверталася в Любляну. Але кавалеру Бороєвичу все-таки здавалося, що офіцеру Югославської народної армії свою «словенку» годиться зустрічати з трояндою, вести до Маджара на торт і лимонад, тримати за руку, поки вони прогулюються Первомайською й далі до Форуму, а потім, о пів на четверту ранку, цілувати її в щічку на другому пероні й бажати щасливої дороги.

Хтозна, скільки лозовачі випив капітан Музірович, скільки разів «словенка» Душа Подлоґар крізь вікно Зеленого поїзда схвильовано виглядала світла, які потроху збільшувалися, і скільки трояндових колючок вп’ялися в долоні нервового поручника доти, доки він уперше зібрав усю відвагу і на лавці в парку поцілував її в губи. Можливо, тремтячою рукою розстебнув ліфчик і навіть доторкнувся її набряклих сосків? Хтозна, чи поручник хоч якийсь раз замість ружі зустрів її з вовняною солдатською ковдрою під пахвою, і чи замість Маджара відвів у темне усамітнене місце. Чи колись товаришка Душа спізнилася на поїзд до Любляни, неспроможна звільнитися з його сильних і пожадливих обіймів?

Мама про це, звісно, не говорила, тільки розповідала про те, як вона й сама невдовзі почала купувати Айді з Віпави коробки «Баядерки» від кондитерської фабрики «Краш», аби та не казала шефові Томажу, що її товаришка часто засинає на маленькому складі магазину взуття від фабрики «Борово» на Тітовій вулиці, бо майже кожного дня після роботи біжить на поїзд, а вранці відразу зі станції квапиться на роботу. Мама розповідала й про те, як Айда жартома підколювала її, мовляв, усе це триває вже достатньо довго, і той офіцер, замість чекати з трояндою, міг б вже й зустріти її з перснем. А вона відповідала, що просто добре розважається, й тому їй не хочеться квапити події. Крім того, радо додавала вона, кожна дівчина насправді боїться одружуватися з тим, хто має такий гарний вигляд в уніформі, бо ніколи не можна бути впевненою, подобається тобі уніформа чи чоловік у ній.

Але перш ніж Душа встигла розв’язати ту невирішувану задачку, Айді набрид подвійний обсяг роботи, як набридли й «Баядерки» кондфабрики «Краш», і тому шеф Томаж одного прекрасного пообіддя знайшов свою другу продавчиню скрученою калачиком між коробками зі взуттям на підлозі складу. То, безперечно, був останній день під покровительством фірми «Борово», а на додачу вона поставила хрест на кондфабриці «Краш» і більше ніколи в житті не з’їла жодної «Баядерки», не кажучи вже про те, що більше нікому не подарувала жодної коробки цукерок.

Та оскільки біда ніколи не приходить сама, товариш Подлоґар, знаменитий винюхувач-поліціянт із Врхніки, якраз тоді нанюшив, що його донечку Душу, яка тяжкою працею в магазині взуття сама заробляла собі на хліб, а у вільний час старанно вчилася, щоб стати вчителькою, вже давно не бачили в педагогічному університеті. Душин батько Душан був чоловік особливого сорту, який дуже рідко висувався зі своєї скромно обставленої домівки у Ваньських Ґорицях, куди забився після першого інфаркту і вимушеної пенсії за інвалідністю, що нею завершилася його багаторічна кар’єра незворушного поліційного командира у Врхніці. А коли товаришка Марія Подлоґар, колишня завучка в основній школі в Боровиці, яка з чистої насолоди стежила за керівництвом, одного дня сказала, мовляв, не годиться батькам не знати, що відбувається з їхньою дитиною, Душан змушений був діяти. Звісно, трохи остерігаючись та попри це украй професійно.

Ось так Душа на початку березня 1978 року залишилася не тільки без роботи: колишній командир Подлоґар своїми методами подбав про те, щоб вона лишилася ще й без квартири, тобто без тієї крижаної, холоднючої напівпідвальної халупи, яку вона у Шишці щойно винайняла, насправді тільки для того, щоб мати змогу утекти від батьків. Поки Душа в Любляні сумлінно і за розкладом навчалася, ображений батько мовчки приймав її утечу з дому, і навіть перед сусідами регулярно вдавав, що пишається нею й підтримує її в цьому. «Студент повинен мати повний спокій і мусить перебувати якомога ближче до університету» — командир Подлоґар досить самобутньо тлумачив закони студентського життя, які були йому абсолютно незнайомі, але його співбесідники, на жаль чи на щастя, про університети і навчання знали ще менше за нього. Душан Подлоґар, власне кажучи, всупереч тому факту, що Душа змогла вислизнути з-під його нагляду, самого себе переконав, що доччині студії — це частина його великого плану, розробленого для неї, який рано чи пізно реалізується.

Та коли поручник Бороєвич після цілого вечора попередніх приготувань все-таки зібрав відвагу і за кілька хвилин після опівночі заговорив до туристки, яка танцювала на готельній терасі, і невдовзі після того в оркестру «Блакитне море» замовив пісню «Ром-пом-пом, ще не йдемо додому»**, єдину словенську пісню, яку довговолосі хлопці в барвистих сорочках і ковбойських чоботях змогли заспівати, Подлоґарів картковий будиночок почав руйнуватися, й він сам уже більше не вірив у свої плани. Тому охоплений відчаєм батько єдине рішення бачив у тому, щоб по вуха закохану доньку якнайшвидше повернути додому, та ще й, у покару, влаштувати на роботу в шкіряну індустрію у Врхніці.

Його до деталей продуманий план перевиховання очевидним чином свідчив тільки про те, що товариш Подлоґар взагалі не знав своєї єдиної доньки, яку тривалий час був схильний вважати улюбленицею. Врхніцький винухювач із поганою репутацією, якого колись цілком виправдано боялися всі пройдисвіти в околиці, взагалі не зрозумів того простого факту, що Душа саме від нього успадкувала ту подлоґарську впертість, про яку в Боровиці та її околицях кружляли легенди ще від часів Марії-Терезії.

Спочатку Душа — можливо, і справді глибоко нещасна, — сиділа на вулиці перед своєю колишньою кімнаткою в Шишці, щодо якої товариш Подлоґар був справедливо переконаний, що власник, Свєтозар Новак, здає її нелегально — тому й погроза повідомити куди слід швидко досягла мети. Але потім, замість поїхати у Ваньські Ґо-риці, вона попрямувала прямісінько на залізничний вокзал, де стала чекати Зеленого поїзда і вирішила, що це буде її остання поїздка в напрямку Пули. Із двома малими валізами, вперта, як і завше, вона постановила раз і назавжди, що більше ніколи не повернеться до товаришки й товариша Подлоґарів — навіть на недільний обід. Душа поїхала назустріч своїм світлам, переконана, що того вечора на другому пероні її востаннє чекатиме поручник із трояндою в руці.

Випадок хотів, щоб Неделько саме того вечора, який був найважливіший у його молодому житті, забув той, на перший погляд, неважливий факт, що надворі був четвер. У четвер увечері в казармі «Карло Роїч» розгортався дуже своєрідний ритуал. Щоразу близько сьомої вечора полковник Невен Барач, ще свіжий після душу і напахчений контрабандним італійським одеколоном, ішов вечеряти в «Рибальську колибу» зі своєю коханкою Сніжаною. Пульські вояки добре знали, що полковник по четвергах офіційно чергує в казармі, а неофіційно зраджує своїй дружині Івані в номері 132 готелю «Бріоні» на Веруделі, попередньо заправившись кальмарами на грилі, овочевим салатом і літром червоного вина. Проте берегли цю таємницю так, ніби йшлося про державну. Тому в разі рідкісних Іваниних телефонних дзвінків вояки служили державі й без жодного докору сумління пояснювали дружині, що полковник Барач «зараз при виконанні обов’язків і не має змоги відповісти по телефону». Одного разу якийсь албанський молодик навіть сказав Івані, що полковник у казармі, але не дуже в казармі. Але Барачу вдалося їй це пояснити тим, що парубійко взагалі-то добре говорить сербською, але зовсім не розуміє, що каже. Отже, таємниця лишилася таємницею.

Завдання щедро винагороджуваного чергування у четвер полягало радше в тому, щоб «не зводити очей із капітана Музіровича, і ціною власного життя не випускати його з казарми», ніж у відповідях на телефонні дзвінки обдуреної дружини. Сніжана Невена Барача колись була і Сніжаною Еміра Музіровича, аж поки той виявив, що він не єдиний офіцер у її житті, сповненому офіцерів, і тоді в нападі люті добровільно відмовився від Сніжаниних послуг зі словами: «На курву жаль і часу, і члена». Емір, звісно, своєї курви Сніжани так ніколи до кінця й не зміг переболіти, але попри це відважно жив із тим фактом, що вона й далі потайки зустрічається з його приятелем Невеном. Той, на відміну від закоханого капітана Музіровича, на неї справді витрачав тільки робочий час та репродуктивний орган, і не особливо переймався тим, чим Сніжана переймалася в ті робочі дні, що не були четвергами.

А Еміра четверги убивали. Дивлячись на свого приятеля, який, насвистуючи пісню Міші Ковача «Це наша ніч», готувався до злучки, від тамованого болю він найперше щедро наливався літром Бороєвичевої лозовачі, а тоді, на вершині делірію, починав вагатися між тим, щоб перепросити Сніжану на колінах за жорстокі слова і перед Невеном, готельним персоналом та випадковими німецькими туристами зробити їй пропозицію — та між тим, щоб її разом із «йобарем-офіцером» викинути просто в море безпосередньо крізь зачинене вікно «Рибальської колиби». З невеличкою допомогою чергових солдатів замість тієї масакри він щочетверга увечері після короткої ламентації просто засинав у своєму кабінеті, а важке рішення відкладав на наступний тиждень.

Того четверга, коли Душа втекла з Любляни, тієї малої допомоги, на жаль, забракло, бо черговому прапорщикові Філіповському хтось забув сказати, що насправді означає кодова фраза «чергування в четвер». Неделько вже був на виході з казарми, аж зауважив, що з кабінету капітана Музіровича не чути його голосного хропіння. Коли ще за мить Філіповський пояснив, що абсолютно п’яний Емір іще пів години тому покинув казарму зі словами: «Іду їбати рибальських курвів і їхніх курвацьких риб!», він одразу зрозумів, котра тепер година. Тож замість того, щоб піти на залізничний вокзал, стрімголов кинувся до «Рибальської колиби», щоб запобігти катастрофі з великими соціальними наслідками, а Душу Подлоґар після її останньої поїздки Зеленим поїздом вперше не чекала троянда, ба більше — зі своїми двома малими валізами, як загублена дівчинка, вона просто сиділа того вечора на другому пероні.

Хтозна — чи тому, що вона не мала куди йти, чи просто тому, що Душа Подлоґар була саме така, яка була, після годинного чекання Неделькова «словенка» попрямувала простісінько в казарму. Коли за якихось пів години, рішуче, як на військовому параді двадцять дев’ятого листопада***, вона промарширувала повз сторожу, то у дверях практично налетіла на поручника Бороєвича і полковника Барача, які спільними силами підтримували п’яного капітана Музіровича, який при цьому ще й хропів. Побачивши Душу, Неделько від розгублення на мить відпустив капітана, якийвисів на ньому, аж той звалився на землю і прокинувся, тимчасом як Барач, гадаючи, що йдеться про туристку, яка заблукала, жестами намагався показати, в якому напрямку розташований найближчий готель.

Душа тільки й сказала: «Неделько, оженися зі мною, богом тебе прошу!» І поки п’яний капітан Музірович із долівки волав, щоб вона не згадувала про бога в казармі і перед поважними людьми, і що вони всі оженяться з нею, якщо вона так каже, і що він Неделькові наказує одружитися з цією хороброю товаришкою, і врешті-решт — що Барача він любить як брата, якого в нього не має, але «одного дня виїбе за Сніжану», поручник Бороєвич після кількахвилинної болісної боротьби з шийними м’язами спромігся лише кивнути. Душа таки нарешті могла випустити з рук свої валізи й скочити йому, геть спантеличеному, в обійми.

Моя мама зробила пропозицію моєму батькові в четвер, 9 березня 1978 року, а побралися вони за два дні потому, в суботу, 11 березня, за маленького посередництва їхнього весільного кума, капітана Еміра Музіровича. Той на весіллі все ще потерпав від найгіршого головного болю у своєму житті, тож, цілуючи молодого і наречену, самому собі поклявся більше ніколи в житті навіть не нюхати лозовачі, і відтоді пив тільки сливовицю з Плетер’я.

* * *

Водій Шкелькім Ідрізі посеред однієї з найдовших ночей у моєму житті помітив, що я не можу заснути, і почав пошепки пояснювати, що світло з лівого боку — це Угорщина, світло з правого боку — це Боснія, а перед нами, там, де, як я бачу, немає жодного світла, простягається Сербія і Воєводина. Якщо їхати з Белґрада ще далі по тій дорозі, та проїхати Ніш і Тітово-Ужице, доїдеш до Косова і до Шкелькімового села, в якому народився також батько Фаділа Вокррі, шептав Шкелькім — і був украй розчарований тим, що я не знав про найкращого косовського футболіста усіх часів.

Під його спортивно-географічний шепіт я врешті навіть спромігся заснути, а коли прокинувся — вже займався день, і вантажівка саме зупинялася перед готелем «Бристоль» у Белґраді.

 

* Лозовача — тип ракії, отриманий шляхом дистиляції продуктів бродіння виноградного сусла.

** «Ром-пом-пом, ще не йдемо додому» («Rompompom še ne gremo domov») — народна пісня, особливо популярна серед словенських спортивних уболівальників.

*** 29 листопада 1943 року було проголошено державу Демократична Федеративна Югославія, а 29 листопада 1945 року — перейменовано на Федеративну Народну Республіку Югославія.