Рецензія на книгу Рейчел Кларк «Любе моє життя»

 

Ми потрібні одне одному,

разом ми можемо долати біди

Рейчел Кларк

 

В нашому суспільстві не говорять про смерть. Її бояться, шанують, заперечують та уникають. Але ніхто відверто не наважується сказати, що смерть — це невіддільна частина нашого існування. Втім про це говорить Рейчел Кларк у книзі «Любе моє  життя». Авторка розповідає про те, як працюють госпіси, як проводять свої останні дні смертельно хворі, і чому усвідомлення смертності може стати поштовхом до щасливого життя «тут і тепер».

«Як і все навколо нас, вмирання є частиною життя. Тому що, вмираючи, ми все одно ще живемо цим прекрасним, гірко-солодким, таким крихким життям — ось для чого існують госпіси. Ви будете вражені, коли дізнаєтесь, чим ми там займаємось».

 

Хто авторка?

Рейчел Кларк — лікарка паліативної медицини та тележурналістка в минулому. Її пацієнти — невиліковно хворі, яким залишилося жити лічені дні або ж місяці. Рейчел допомагає їм зменшити біль, послабити наслідки невиліковної хвороби та з легкістю померти.

Авторка ділиться своїм поглядом на паліативну медицину. Рейчел наголошує на гуманному підході до кожного пацієнта та пацієнтки. У своїй роботі вона старається надати хворим комфорт, підтримку та позитивні емоції, попри їхній стан.

Рейчел Кларк ділиться також і своєю особистою історією: у 2017 році в її батька діагностували невиліковну стадію раку. Вона на власному досвіді переконалась, що відчувають рідні невиліковно хворих пацієнтів і як важко впоратись із болем втрати.

Чому саме «Любе моє життя»?

Це збірник роздумів лікарки про життя, смерть те медицину. У сприйнятті читачів одразу може виникнути дисонанс: книжка про паліативну медицину та смерть, а отже це щось сумне та болюче.

Втім, Рейчел Кларк каже, що у госпісах якомога більше життя, аніж деінде. Люди, яким залишилось жити лічені тижні, намагаються надолужити все. Вони прагнуть прожити останні моменти у спокої, радості та щасті. Вони зізнаються в коханні, сміються, спостерігають за природою, починають малювати та прощають рідних. Хіба це не найбільше зізнання в любові до життя? Коли людина знає, що помирає, але продовжує посміхатись та насолоджуватись своїми останніми днями.

«У самому кінці, коли смерть стоїть на порозі, з нами завжди лишається любов ближніх. більша за обставини, сильніша за природу, важливіша за чуттєву насолоду — міцність людських стосунків».

 

Кожен читач знайде щось особисте

Відчуття втрати, пустки та безпорадності знайоме чи не усім. В кожної людини є власна та дуже особиста історія смерті. «Любе моє життя» може стати терапевтичною книгою на шляху до зцілення та прийняття втрати.

Виявляється, що невиліковні люди влаштовують в госпісі вечірки, церемонії розпису, дитячі дні народження та сімейні вечори. І те, як про це пише Рейчел Кларк, змушує посміхатись, хоч і на кутиках ваших очей можуть бриніти сльози.

«Навіщо зосереджуватися на хворобливих думках про можливий власний кінець, якщо нема найменшої можливості його попередити. Так можна впасти у відчай, перетворитись на невротика, але наскільки краще просто насолоджуватись життям, кожною його миттю, мудро використовуючи відпущений час. Ніхто ж не знає насправді, скільки йому відведено».