Цю книжку не можна «ковтати» як охололий  борщ у придорожній забігайлівці, поспішаючи і не відчуваючи смаку. Нею треба смакувати, повільно гортаючи цупкі сторінки, насолоджуючись кожним абзацом добірної цікавої інформації. Ти наче дивишся чорно-білу хроніку, що повертає тебе у давні часи, коли Галичині відносно добре жилося «за бабусі Австрії», а її кращі люди нічим не були гірші за будь-якого європейського аристократа та франта.

Добротна праця моїх товаришів історика Ігоря Лильо та гастродослідниці Мар’яни Душар нагадує вартісний креденс з червоного дерева, що немало коштує, але і функцію свою виконує якісно: зберігає надійно цінне кулінарне знання про високу гастрономію краю кінця ХІХ та початку ХХ століття. Через історію родини Любомирських руками авторів ми наче заглядаємо у різні шухляди цього добротного креденсу: тут заховані рецепти фазанів, а там – безкінечно багато борщів, а ось тут – бомби (не ті, що зараз падають на нашу землю від рашистів, а інші – з морозивом)…

Я уявляю роботу над томом «Шляхетна кухня Галичини» цього талановитого дуету неначе хазяйнування на кухні одразу двох шефів: у кожного свій стиль, своя спеціалізація, і дивовижно, як такі дві різні творчі особистості не посварилися і все ж таки «зварили» для нас такий міцний інтелектуальний смаколик.

Мені здається, що у роботі не обійшлося без суперечок і нарікань один одному. Адже Ігорю, мабуть, хотілося додати побільше історичних спецій-фактів, а Мар’яна горою стояла за точність і відповідність рецептур та назв кухонного начиння та продуктів, деяких з яких у сучасній Галичині вже й не знайти.

Географам і політологам цікаво буде дізнатися, що не так давно Галичиною вважалася земля від Тернополя до Кракова, тобто пів нинішньої Польщі була заселена етнічними українцями також. І хоча усі меню (а книга поділена на рубрики саме оригінальними меню з різних приймань родини Любомирських або інших шляхтичів того періоду) написані переважно польською мовою, ми маємо тішитися, що зараз ситуація змінилася, і в українській частині Галичини меню друкують винятково українською (або кількома мовами).

«Шляхетна кухня Галичини» викликає у мене подив, гордість, радість. Я бавлюся у назвах страв і рецептур, як дитина з мильними бульбашками: вони такі гарні, прозорі, і нехай лопаються, але ж тішать! При бажанні старі рецепти топ-кухарів галицьких панів можна повторити будь-кому.  Пані Стефа (блогерське псевдо Мар’яни Душар) про це попіклувалася – e книжці наведена точна розкладка до грамів. Також турагенціям можна організовувати нові маршрути Україною та Польщею по місцях «смачного життя» світу Любомирських та їхніх друзів. Напевно, Ігор Лильо не відмовить у консультації, а то й складанні подібних мандрівок.

Окремий комплімент «Видавництву Старого Лева». Здається, вони підготували ще один свій поліграфічний шедевр. Дизайн обкладинки та макет Дмитра Подолянчука, художня редактура Івана Шкоропада, загальне редагування Оксани Антонів та Мар’яни Савки подарували нам майбутнього лауреата міжнародних книжкових виставок.

Ціна фоліанту висока – 1200 грн. Але він, цей фоліант, і цінний! Автори слушно зазначили у передмові:  «Ця книга про смаки шляхетної Галичини має трохи більше значення, ніж просто реконструкція старих переписів та портретів причетних до них людей. Вона повертає нас до розмови про місце Галичини у загальній європейській кулінарній спадщині».

Придбайте собі унікальний паперовий креденс. Він вас зігріє у похмуру днину, надихне до особистих шляхетних відкриттів на власній кухні. І нехай вона буде навіть у звичайній міській квартирі ХХІ століття.