Бурхливі часи вимагають сильних, відданих особистих стосунків, уважає автор книжок «Сім звичок високоефективних людей» та «12 важелів успіху» Стівен Річардз Кові. А здорове подружжя і родина – підвалини цивілізації, та цегла, з якої будується суспільство. Міцні стосунки не можуть просто відбуватися, вони потребують сукупної енергії, таланту і бажання усіх членів родини.

Два подружжя родини Кові (Стівен та Сандра Кові, Джон та Джейн Кові) діляться у книжці своїм досвідом подружнього життя, наголошуючи на 7-ми основних звичках високоефективного шлюбу, які допоможуть визначити пріоритети у стосунках, будувати щасливе й ефективне подружнє партнерство, об’єднатися довкола спільної мети та мрій, бачити місію шлюбу і правильно розподіляти час між роботою та родиною.

Публікуємо для вас фрагмент із книги «7 звичок високоефективного шлюбу» – розповідь самих авторів про їхній шлюб, родинні традицій та різні цікаві випадки із життя.

***

САНДРА: Що ж, буде весело, адже ми говоримо про стосунки пари, двох дорослих партнерів у родині. Для багатьох родина — це законний шлюб, але так буває не завжди: іноді це домовленість між двома дорослими, які обирають жити як родина, з дітьми чи без них. Як подумати, це диво, що є стільки вдалих партнерств, адже в цих людей геть різні родини, різне походження, вони мають різні звички, по-різному дивляться на світ, розв’язують проблеми, спілкуються, поводяться з грошима і виховують дітей. І це прекрасно!

Скажу щиро: мені ніколи не було нудно у шлюбі зі Стівеном, бо він завжди чимось захоплювався. Пам’ятаю, як мої мама й тато разом ходили до магазину «Фернвуд», купували собі по морозиву, потім верталися й сиділи на ґанку, теревенили зі сусідами тощо. Наше зі Стівеном життя було геть іншим. Я постійно питала його: «Куди поділися старі добрі часи, коли ти мав вільний час і міг розслабитися?».

Але все одно наше життя чудове. Дивовижно вчитися одне в одного, бачити, як наші діти ростуть, стають особистостями й проживають власні чудові життя. Тож, на мою думку, шлюб — це добре. І ще я вважаю, що кожен у ньому має виконувати свою частку роботи, учитися. Завдяки цьому ми позбуваємося самолюбства, натомість навчаємося віддавати й любити. Це добрий план розвитку.

Різні родини — різні звички

Коли ми тільки побралися, найскладнішим для мене було перестати вважати, що я зраджую свою родину, коли думаю, що ми щось робимо неправильно. Тільки через кілька років я зрозуміла, що кожна родина робить усе по-своєму. Тож можна вчитися, рости, вирішувати, що і як має бути у вашій парі, а не просто повторювати все за своїми батьками.

Після одруження ми переїхали до Бостона, бо Стівен там учився в університеті. У Бостоні в нас народилася дитина, а десь через рік ми повернулися додому. У перший же тиждень після нашого переїзду мені подзвонила мама Стівена і сказала:

— Сандро, я така рада, що ви повернулися. Я лишень хотіла сказати, що Стівен у дитинстві пив тільки молоко «Арден», ми тільки його й купували, а ще, ти ж знаєш, ми читаємо газету «Дезерет ньюз».

— О, дякую, що розповіли, — відповіла я.

А потім подзвонила моя мама і сказала:

— Сандро, я тебе виростила на молоці «Вайндер дейрі», і ми завжди читаємо «Тріб’юн», ну, ти знаєш.

Словом, довелося йти на компроміс: купувати молоко «Кловер ліф» і читати «Дейлі гералд».

Я завжди казала одруженим дітям: «Виберіть найкращі звички з обох своїх родин і дотримуйтеся їх. Ви не мусите повторювати все за нами: змінюйте, що забажаєте, так, як вам подобається».

Моя родина була дуже відкрита. Ми багато спілкувалися і виявляли свої почуття, цілувалися та обіймалися з усіма. Ніхто не мав секретів, всі знали все про всіх родичів. Якщо хтось на тебе злився, ти це знав. Родина Стівена була більш закрита. Часом неможливо було дізнатися, що хтось на тебе сердиться, бо вони приховували подібне. Тож у нас вийшов цікавий контраст: Стівен завжди хотів, щоб я була стриманішою, а я — щоб він більше спілкувався.

Використовуйте чужі позитивні риси

Стівен був відчайдух. Полював, плавав на човні, катався на водних лижах, стрибав серед ночі в озеро, їздив на всюдиходах чи мотоциклах — завжди займався чимось подібним. У перші роки нашого шлюбу, та й зараз теж, я старалася не дослухатися до внутрішнього голосу, що звучав як мамин: «Сядеш у цей човен — потонеш, видряпаєшся на це дерево — впадеш!». Щоб залишитись особистостями, але бути заодно, ми мали домовитися. Мусите вирішити: ви обоє хочете найкращого для своїх дітей і підтримуватимете пропозиції свого партнера/партнерки.

Я люблю мистецтво, театр, балет, оперу й подібні розваги, тож ми купували на них квитки. А Стівен любить баскетбольні, футбольні матчі, та й узагалі спорт, і хотів, щоб усі брали в цьому участь. Але все можливо примирити. Саме так вийшло з нашими хлопцями, коли вони стали підлітками. Коли хлопці були малі, мені доводилося тягнути їх на концерти, але коли вони стали підлітками й почали ходити на побачення, то вирішили, що це круто, адже запрошення на балет чи в театр дівчата вважають дуже вишуканими. Відтоді хлопці ледь не билися за квитки, і це було чудово.

Як я і казала, різні родини — різні звички. Слід усвідомлювати, що ми можемо робити свій вибір і не мусимо діяти так само, як наші батьки. Можемо обирати, підлаштовуватися одне під одного й учитися розуміти, що для кого важливе.

Ключ до всього — чуйне спілкування

Ми навчилися спілкуватись одне з одним. Стівен, хай де він перебуває, дзвонить мені кілька разів на день. Нещодавно він відвідував Китай, Сінгапур та Гонконг. Телефонує мені, я підіймаю слухавку, а він: «Привіт, що робиш?». А я відповідаю, що в мене, взагалі-то, третя ночі.

Є дещо, що ми насправді любимо — щодня їздити кудись на нашому маленькому мотоциклі «Хонда». Так ми віддаляємося від телефонів і дітей, залишаємося удвох і розмовляємо одне з одним.

Ми катаємося своїм районом, а взимку можемо замість мотоцикла взяти снігохід абощо. Але цей час разом у поїздках — дивовижний.

Коли ми жили на Гаваях, то ходили на пляж і годинами просто розмовляли. Байдуже, які саме у вас неприємності. Якщо зможете поговорити зі своїм партнером/партнеркою про те, що вас тривожить і непокоїть, то вам покращає. Складно стає, коли не говориш про якісь речі. Стівен часто повторює мені, що невисловлені почуття нікуди не зникають, а просто вилазять потворнішим боком. У шлюбі та в родині це справді так. Подружжю слід навчитися ділитися тривогами у безпечний спосіб.

Стівен так багато подорожує і стільки всього пропускає, що дзвонить по кілька разів на день. Коли наші діти росли, він дзвонив щовечора й розмовляв із кожним з них: «То як у тебе справи? Як минув день? Розкажи, що відбувається у твоєму житті». Зазвичай такі розмови тривали по 5–10 хвилин. Тому якщо телефон дзвонив, а ми дивилися кіно, то казали:

— О ні, це тато. Поговори з ним ти.

— Не хочу, я з ним уже вчора говорив. Твоя черга.

Але це все одно було спілкування, і як мама я вже не почувалася самотньою, мені не здавалося, що я сама виховую наших дітей.

Пам’ятаю історію про відомого лідера й учителя Девіда О. Маккея. Вони з дружиною прожили в шлюбі шістдесят років, і якось журналіст запитав у нього: «У вас такий чудовий шлюб: ви досі кохаєте одне одного, тримаєтеся за руки. Чи ви замислювалися колись про розлучення?». Містер Маккей відповів: «Про розлучення — ні, а от про вбивство — так».

Такі думки, певно, бувають у всіх. Вони з’являються, коли ми в розпачі чи втомлені, а ще тоді, коли не спілкуємося так часто, як потребуємо.

Цінуйте відмінності

Одружитися з кимось, дуже не схожим на тебе, чудово, тому що завдяки відмінностям ви розвиваєтеся й навчаєтеся одне в одного. Ми часто домовляємось у певний, дуже дієвий спосіб. Наприклад, я хочу піти на балет, а він — у кіно чи на якийсь матч. Тоді ми домовляємося: «Нумо чесно. Як сильно ти хочеш піти — від 1 до 10?». У нас є правило не брехати, тому ми оцінюємо, для кого його захід важливіший.

— Я хочу на 5.

— Що ж, а я на 1, — каже тоді Стівен, — тож, здається, ми йдемо на балет.

Це надзвичайно простий спосіб спілкування, який дуже допомагає нам. Зокрема, вчить бути щирими. У моїй ванній висить табличка, на якій написано: «Сьогодні я люблю тебе більше, ніж учора. Вчора ти реально мене вибісив».

Відкрийте серце

Робіть одне одному компліменти. Ви, певно, знаєте, що діти в цьому не мастаки. Від них рідко почуєш: «Ти така чудова мати! Прибираєш дім, переш наш одяг, а ще неймовірно смачно готуєш». Але щоразу, коли в нас дуже смачна чи незвична, особлива страва на вечерю, Стівен каже: «Ну ж бо, поаплодуймо мамі!». Тоді вони встають і плескають у долоні. Або він каже: «Ця вечеря — точно тачдаун». Коли вони повторюють жест судді при тачдауні, це найвища похвала. А ще наші діти звикли кричати: «Гіп-гіп, ура!» — коли хтось робить щось особливе. Дуже люблю цю нашу традицію.

Говоріть одне з одним. Жінки зазвичай багатослівніші, бо нам завжди хочеться, щоб чоловіки говорили саме те, що ми хочемо почути. Ми маємо чудових друзів, Трумана й Енн Мадсен. Одного разу Енн розповіла мені таке:

— Якось я сказала Труману: «Ти чудовий, найкращий чоловік, я така щаслива, що вийшла за тебе. Не знаю нікого кращого, чуйнішого за тебе». Я справді так думаю, але хотіла б почути щось подібне і від нього, а він відповів: «Ага, ти теж».

Іноді ми чуємо подібні відповіді. Треба навчитися помічати не лише словесні зізнання.

Кохайте й даруйте радощі

Ми маємо ще одну звичку: коли хтось приходить або йде, ми метушимося довкола. Коли дорога людина повертається додому, ми все кидаємо й ідемо до неї. Байдуже, це партнер чи дитина, ми обов’язково показуємо, як любимо їх, які щасливі, що вони тут. Кажемо: «О, ти вдома! Розкажи, як минув день!». Наші рідні мають знати, що ми щиро раді їх бачити, тож ми демонструємо це. А коли вони йдуть, ми робимо те саме: цілуємо їх міцно, обіймаємо, кажемо: «Швидше повертайся». Думаю, така метушня корисна. Завдяки їй вашому партнерові хочеться додому. Завдяки цьому всі почуваються особливими й коханими.

Згадую, як колись одягалася моя мама, перш ніж тато повертався додому. У ті часи жінки носили домашні сукні, тож вона перевдягалася у гарну домашню сукню, фарбувалася, вкладала волосся. Якось я спитала, навіщо вона це робить, а мама відповіла: «Як це навіщо? Твій батько повертається додому». Це звучить дуже старомодно, а для декого ще й як сексизм, але так, моя мама хотіла мати гарний вигляд і показувати, що дуже рада бачити батька. І я знаю, що мій батько був щасливий, повертаючись після довгого робочого дня (а часом він мав справу з людьми не завжди привітними й увічливими, і йому, бувало, не вдавалося нічого продати) у дім, де його любили й цінували.

Також ми завжди пишно відзначаємо дні народження та свята. У свій день народження ти прокидаєшся — а скрізь висять кульки та святкові написи. Це завжди особлива подія, і її відзначають особливою вечерею. Усі мої зяті й невістки кажуть: «Ох, знову ваші сімейні штучки! Ми вже стомилися. Це вже не день народження, а тиждень чи навіть місяць народження. Зупиніться, благаємо!».

Але один мій зять якось сказав:

— Знаєте, коли я одружувався, то й уявити не міг, як ви всі безтямно любите одне одного, якими чудовими всіх вважаєте і як багато говорите про свої почуття, — він помовчав трохи й нарешті випалив: — Та знаєте, мені це починає подобатися. […]