Хуліо Кортасар

Аргентинський прозаїк, поет, перекладач і один з найяскравіших представників магічного реалізму та нового латиноамериканського роману.

Хуліо Флоренсіо Кортасар народився 26 серпня 1914 року в Ікселі, одному з муніципалітетів Брюсселя, під час Першої світової війни. Його батько був аргентинським дипломатом, і саме війна змусила родину тікати з окупованої Бельгії. Маленький Хуліо перші роки життя провів у Швейцарії та Іспанії, перш ніж родина повернулася до Аргентини в 1919 році.

Він ріс у передмісті Буенос-Айреса — Банфілді — разом із матір’ю та сестрою. Батько покинув сім’ю, коли Хуліо було шість. Ця відсутність, тиша після втрати, а також тривала хворобливість та самотність дитинства сформували внутрішній світ майбутнього письменника. «Я провів дитинство в імлі, повній гоблінів та ельфів», — згадував він. У дитячому ліжку, з книжкою Жуля Верна в руках, він навчився літати — спершу уявою.

Кортасар рано почав писати. У 18 років став учителем, вивчав філософію й літературу в Буенос-Айреському університеті, але змушений був покинути навчання через фінансові труднощі. Деякий час викладав у провінційних школах, перекладав, видавався під псевдонімом Хуліо Деніса — але згодом зрікся цих ранніх віршів, назвавши їх помилкою молодості.

У 1951 році, розчарований політичною ситуацією в Аргентині, Кортасар назавжди залишає країну й оселяється у Франції. Там він працював перекладачем для ЮНЕСКО, писав свої найважливіші твори, подорожував, відчував свою свободу. Саме в Парижі народився його роман «Гра в класики» («Rayuela», 1963), який став маніфестом латиноамериканського модернізму — грою без правил, де читач може сам вирішувати, з якого розділу починати.

Його особисте життя теж було нестандартним. Він мав три великі любові. Першою дружиною була аргентинська перекладачка Аурора Бернардес, з якою він прожив понад 15 років. Потім була Угне Карвеліс — литовська інтелектуалка, яка поглибила його політичну чутливість. І нарешті — канадійська письменниця Керол Данлоп, з якою вони здійснили химерну мандрівку французьким автобаном у фургончику на ім’я Фафнер — цей досвід став основою для їхньої спільної книжки. Після смерті Керол, в останні місяці життя, поряд із Кортасаром знову була Аурора — вірна і до кінця.

Політично Кортасар підтримував кубинську революцію, Сальвадора Альєнде в Чилі та сандиністів у Нікарагуа. Його позиція була голосною й безкомпромісною. Водночас у ньому завжди жила дитяча гра, відкрита структура тексту, імпровізація — як у джазі, який він так любив. Не випадково його оповідання «Переслідувач» стало вільною літературною інтерпретацією життя саксофоніста Чарлі Паркера.

Його твори неодноразово екранізували. Найвідомішою стала стрічка «Blow-up» Мікеланджело Антоніоні, натхненна оповіданням «Слимаки диявола». Сам Кортасар навіть з’являється у фільмі як бездомний. Його проза вплинула на таких режисерів, як Жан-Люк Годар та аргентинець Мануель Антін, який зняв кілька стрічок за творами письменника. Ім’я Кортасара носять школи, бібліотеки та площі в Аргентині, а його могила на цвинтарі Монпарнас у Парижі вкрита листами, камінцями, квітами та фігурками кронопіо — вигаданих істот із його оповідань.

Кортасар помер 12 лютого 1984 року. Офіційна причина — лейкемія, хоча існують припущення, що він міг заразитися СНІДом через переливання крові. Та навіть смерть не змогла перервати його «гру в класики» — бо Кортасар і далі читається так, ніби сторінки живуть власним життям, як улюблена музика, яку не вловити до кінця, але яка назавжди звучить у пам’яті.