Наталія Трохим

Мене звати Наталя Трохим - по чоловікові. Раніше я називалася інакше: Наталя Приходько - по татові. Але, як би там не було, мама привела мене на світ під зимові зорі. Це сталося в Хмельницькому. Відтоді я чую ті зорі над собою і навіть, може, шукаю по них дорогу... Буває, збиваюся на манівці - але зорі не винні: просто зір у мене поганий, і в темряві я геть нічого не бачу, крім зір. А при світлі та ще й в окулярах я бачу все, що треба (все, що хочу).

Тому, ставши з віком розумнішою (обачнішою), ніколи не ходжу в темряві сама - тільки при світлі. Відтоді дорога здається прямішою. Але і крива дорога теж подобалася мені, хоча й хотілося інколи з неї зійти, як з марафонської дистанції. Це бажання і дотепер з’являється. І я здійснюю його у компромісний спосіб: сходжу з дистанції - у сон (ховаюся від «дистанції»). Тому дуже дивно, що я стільки всього вже встигла зробити (наробити, проробити) - і не зробити (не..., не...) написати - і не написати, сказати - і не сказати.

Я - фаталістка. Я вірю в долю, і взагалі я - вірю. Це мене рятує. Я наївна і непрактична, я не вмію жити в цьому світі - але старанно намагаюся (може, колись навчуся). Я дуже не люблю писати свою коротку біографію, бо вона в мене насправді дуже довга, і я ніколи не знаю, що вибрати. Хіба комусь цікаво, котрого року я пішла до школи, коли її закінчила, потім те саме про вищу школу, де працювала і т.п.?

Якщо цікаво - будь ласка: десять років в одній школі (СШ №3 м.Хмельницького), випуск, золота медаль. Потім - робота санітаркою оперблоку і неврологічного відділення Хмельницької обласної лікарні, потім - три курси Львівського медінституту, потім - робота вебмейкером на фірмі... Тепер - сім’я, діти, факультет журналістики ЛНУ ім. Івана Франка (заочно); дві видані збірки поезій («Трохи сонця» і «Ода Роботі»), три задумані; дитяча літературно-перекладацька студія "Голос" (моє улюблене заняття). Вірші пишуться (думаються) все життя, а записуються - з 19-ти років. Вони робляться дедалі довші - як вечірні тіні. Бо й справді ж - вечоріє...