Людмила Старицька-Черняхівська

Людмила Старицька-Черняхівська — одна з найголовніших постатей нашого національного відродження кінця XIX – початку XX століть. Надзвичайно багатогранна особистість – письменниця, публіцистка, критикиня, організаторка кінематографічної справи, громадсько-політична діячка, сестра милосердя.

Народилася 29 серпня 1868 року в Києві. Її батьком був відомий драматург і корифей українського театру Михайло Старицький, мати – Софія Лисенко, сестра композитора Миколи Лисенка. З дитинства Людмила росла в середовищі української інтелігенції, де завжди панував літературний дух. Перші вірші та казки вона навчилася писати ще в дитинстві.

Людмила здобула освіту в пансіоні Криницької та одній з кращих приватних жіночих шкіл у Києві — гімназії Віри Ващенко-Захарченко. Гімназистки видавали рукописний журнал, до якого Людмила Старицька написала повість «За Україну» та сатиричні вірші про директорку та її чоловіка. У 1887 році в альманасі «Перший вінок» були опубліковані її ранні вірші.

У 1888 році Людмила вступила до літературного гуртка «Плеяда», заснованого Лесею Українкою та її братом Михайлом. Вона брала активну участь у перекладі класичних творів українською мовою та організації літературних вечорів. Пізніше вона стала членкинею Літературно-артистичного товариства та очолювала український клуб «Родина» з 1912 року.

Старицька-Черняхівська була авторкою численних драматичних творів, таких як «Гетьман Петро Дорошенко», «Крила», «Останній сніп», «Розбійник Кармелюк», «Іван Мазепа», «Діамантовий перстень» та інші. Вона також перекладала оперні лібрето, серед яких «Орфей» К.-В. Глюка, «Ріголетто» Дж. Верді, «Аїда» Дж. Верді та «Фауст» Ш. Гуно.

У роки Першої світової війни брала активну участь у роботі Київського комітету для допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. Відвідала на засланні Михайла Грушевського. Вона була співзасновницею Товариства «Український національний театр» та входила до його президії. Старицька-Черняхівська брала активну участь у створенні Української Центральної Ради та працювала в Генеральному секретарстві освіти.

Після більшовицького перевороту та встановлення радянської влади Людмила зазнала переслідувань. У 1930 році її разом з чоловіком заарештували за звинуваченням у справі «Спілки визволення України» (СВУ). Після суду в Харкові вироки подружжю замінили на умовні терміни, і вони були вислані до Сталіно (нинішній Донецьк).

Після повернення до Києва в 1936 році її єдину доньку Вероніку заарештували та засудили до 10 років таборів, де вона померла. Чоловік Людмили Олександр Черняхівський також помер від важких випробувань.

У 1941 році Людмилу Старицьку-Черняхівську разом із сестрою Оксаною заарештували енкаведисти під час німецького наступу на Київ. Письменницю вивезли до Харкова, а потім в товарному вагоні для худоби направили до таборів Казахстану. Вона померла в дорозі, не витримавши тяжких умов, і була викинута конвоїрами з вагона.

Творчість Людмили Старицької-Черняхівської залишила значний слід в українській літературі та культурі, відображаючи волелюбний дух українського народу та його прагнення до незалежності.

15 листопада 2018 року ім'ям Людмили Старицької-Черняхівської названо вулицю у Святошинському районі міста Києва. В липні 2024 року вулиця Вершиніна у Кривому Розі перейменована на вулицю Людмили Старицької-Черняхівської.