Анатолій Дімаров

Анатолій Андрійович Дімаров народився 5 травня 1922 року на хуторі Гараськи Полтавської області у родині заможного селянина та пасічника під прізвищем Гарасюта. Його сім'ю у 1929 році розкуркулили і батько, заради спасіння дітей, відправив їх із дружиною до Миргорода, де вона змінила їм прізвища на своє дівоче болгарське Дімарови. У дитинстві пережив Голодомор в Україні 1932—1933 років. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії 27 червня 1941 року, воював на Південно-Західному фронті, побував у окупації, був командиром партизанського загону, мав кілька поранень і контузій. Нагороджений медаллю «За бойові заслуги» та орденом Вітчизняної війни І ступеня.

Його трудова діяльність розпочалася вже після війни. Працював редактором газет «Радянська Україна» та «Радянська Волинь», з 1950 року очолив Львівське обласне видавництво «Радянський письменник» як головний редактор. З 1950 року навчався спочатку в Літературному інституті імені А. М. Горького в москві, а з третього курсу перевівся до Львівського педагогічного інституту. Згодом закінчив факультет журналістики Вищої партійної школи. Протягом 5 років працював в геологічній партії колективним лектором, відвідав Кавказ, Урал, Забайкалля, Памір, Тянь-Шань, ставши затятим колекціонером каміння.

Творчою діяльністю та написанням віршів почав займатися після війни, написавши першу книгу повість «Гості з Волині« (1948). Але письменницький шлях автора складався досить важко через те, що писав у своїх творах життєву правду про українських людей, зображувавши їхні долі в реальних умовах. Державна цензура вилучила близько 300 сторінок в авторських романах «І будуть люди» та «Біль і гнів». На рахунку автора понад два десятки книг — оповідань, повістей та романів, написав кілька захоплюючих книжок для дітей «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Для чого людині серце» та інші.

Помер Анатолій Дімаров 29 червня 2014 року і похований у Києві на Байковому цвинтарі.