Зрозуміти іншого: п’ять дитячих книжок про особливу дружбу
Дружба — це те, що робить наше життя кращим. Поруч із справжніми друзями ми відчуваємо підтримку та розуміння, вчимося розуміти та підтримувати самі. Найчастіше в друзів ми обираємо людей, що схожі на нас самих і мають подібні захоплення. Але буває й по-іншому. У сьогоднішній добірці ми зібрали 5 книжок про дружбу з «іншими». Дружбу, яка відкриває невідоме та змінює життя.
Лариса Лавренюк, Букмоль
Історія Діви та Блохи, Мо Віллемс
5+
«Історію Діви та Блохи» її автор, Мо Віллемс, знайшов у Парижі. Американський художник та автор дитячих книжок прилетів у Францію, поселився у старому паризькому будинку, і саме тут зустрів Діву та Блоху.
Діва — маленька собачка, що живе в будинку одинадцять на авеню Ле Гра. Вона охороняє двір, хоч і дуже боїться нових незнайомих ніг. А коли бачить їх, гавкає і відразу втікає. Блоха — це великий чорний кіт. Він також живе в Парижі, але без певної адреси, щодня на новому місці. Хоч обидвоє живуть в одній країні і в одному місті, та насправді знаходяться у зовсім різних «світах». У житті Діви є сніданки й обіди, фотографії собачки висять на стінах у вишуканих рамах, але її «світ» закінчується кованим парканом, що оточує одинадцятий будинок на авеню Ле Гра. Життя Блохи, навпаки, — сповнене пригод і відкриттів. Проте кіт не знає, що таке «обід» та «сніданок», а схопивши їжу, намагається якнайшвидше втекти.
Хоча Мо Віллемс — художник, ілюстрації до книжки про Діву та Блоху він довірив намалювати іншому художнику, Тоні Дітерліцці. Ілюстрації-скетчі та оформлення книжки додають історії «паризького шарму»: назви розділів, вписані у вишукані архітектурні елементи; елегантний бантик на шиї у Діви; ковані вхідні двері, балкони, паркан, розкішні фасади та великі вазони із зеленню. Найбільше відриття Діви — величезну площу з безліччю ніг і високою «вежею, що розрізає хмари» — художник малює на цілу розгортку книжки, щоби показати враження маленької собачки, яка вперше сюди потрапила. Так само на двох сторінках намальоване і найбільше відкриття Блохи — затишна людська кімната, з якої кота ніхто не проганяє віником.
«Історія Діви та Блохи» — це розповідь про несподіване знайомство зовсім різних істот. Про довіру, сміливість, силу дружби. Мабуть, комусь із читачів ця книжка може допомогти знайти в собі «трохи Діви» чи «трохи Блохи», довіритись та піти за другом аж за ріг вулиці чи повірити у те, що в якомусь будинку є зовсім інше життя і воно не менш цікаве за твоє.
Данка і Крак, Ігор Калинець
5+
Ще одна «майже реальна» історія дивної дружби — в книжці «Данка і Крак» Ігоря Калинця. У передмові письменник розповідає милу дитячу таємницю своєї похресниці Богданки: до дівчинки начебто аж на п’ятий поверх будинку прилітав півень Кукурік та розповідав історії. Дівчинка з книжки також зветься Богданою, але до неї прилітає не півень, а чорний крук Крак.
Тираж закінчився
Іноді Крак прилітає на дерево, що перед Данчиним вікном, іноді з’являється у Данчиних снах, а буває, що й телефонує дівчинці. Власного телефону птах не має, тому телефонує від свого приятеля — «письменника-чорнокнижника Юрка Виннищука». Усі розповіді настільки заповнені «львівським середовищем» — згадками про певні місця (церви, площі, дворики), події, людей — що іноді виникає враження, ніби читаєш дитячий путівник Львовом.
Але читати путівник, коли не бачиш перед собою мапи міста, церков і пам’ятників, про які йде мова, — трохи складно. Тому читачі, які не знають Львова, іноді почуваються «поза контекстом» історій. Окрім того, в деяких моментах хочеться уточнень, або хоча б невеликих редакторських коментарів. Наприклад, від яких ворогів намагався врятувати Львів Богдан Хмельницький і чому він брав викуп із львів’ян, або, що то за хлопці й дівчата у футболках з написами «Карітас» подають обід убогим людям біля церкви? Ще одне невелике упущення — в передостанньому розділі історія розповідається не від Данки, третьої особи однини (як у всій книжці), а від «я», першої особи однини. Це викликає розгубленість у читача — про кого мова, звідки цей персонаж «я»? Та в останньому розділі усе знову стає на свої місця.
Ілюстрації до книжки «Данка і Крак» намалювала Марта Кошулінська. Прості, начебто дитячі малюнки, ілюструють і прикрашають історії. Але і в них не вистачає цікавих деталей та додаткових історій, які так люблять розглядати діти.
Втім, попри сказане, книжка «Данка і Крак» справляє приємне враження. Мова Крака добра та лагідна, історії про Львів наповнені любов’ю до цього міста, а стосунки Данки та Крака переконують, що у дружбі немає ніяких кордонів. Крім того, цікаво, що у самому кінці книжки перед дівчинкою постає складне питання — чи могла б вона полюбити істоту, не схожу на себе, щоби зняти з неї чари.
Вієчка, Павло Матюша
5+
Персонажі книжки «Вієчка» Павла Матюша — не люди і не тварини, а маленесенькі гноми, що живуть у чарівному лісі. Уся книжка — це чотири розповіді про маленьку Вієчку, її тата Жаринку і маму Талію. У першій розповіді Жаринка з Вієчкою знаходять спільну мову з соколами, найбільшими ворогами гномів і навіть повертають додому маму Талію. У другій — Вієчка переживає сварку зі своєю шкільною подружкою феєю Леєю. У третій — знайомиться з чужинцем Вужем. А у четвертій зустрічає непривітного гномика Грая. Уся сім’я Вієчки дуже приязна і дружелюбна, тому їм легко вдається змінювати світ довкола себе. Вони переконують сокола, що гноми — добрі істоти, які вміють любити, сумувати одне за одним; не глузують, а знаходять порозуміння з Вужем, який розмовляє екзотичною тарабарарською мовою і допомагають маленькому Граю та його сім’ї. Усі конфлікти та непорозуміння в оповіданнях вирішуються дуже легко, майже без перешкод.
Книжка про Вієчку надзвичайно лагідна та позитивна. Можливо, комусь із читачів вона може здаватися аж занадто «солодкою» та «мімішною», а хтось із задоволенням буде спостерігати за життям малесеньких істот і за усіма деталями їхнього життя. «Справжня дружба не боїться маленьких непорозумінь», — каже мама маленькій Вієчці після її сварки з подружкою. Але Вієчка і сама добре знає, як знайти спільну мову і полагодити з усіма навколо.
«Вієчка» — книжка на кшталт «покетбуків», тобто книжок маленького формату, які зручно тримати в маленьких дитячих руках, брати із собою в подорож чи на прогулянку. Прикрашають розповіді такі ж ніжні ілюстрації художниці Марти Кошулінської.
MOX NOX, Таня Малярчук
10+
У книжці «Nox Mox» Тані Малярчук дружба виникає у світі майбутнього. Тут вже немає людей, на руїнах закинутого міста живуть фантастичні істоти — птеропуси, які вважають себе всемогутніми володарями світу. Птеропуси не цікавляться тими, хто жив у цьому світі перед ними, хто будував дороги, театри, будинки, що сталося з тими істотами та куди вони зникли. Птеропуси мають легенду про свого предка, ненаситного Вульпеса, віру в чудові манґрові сади, у які можна потрапити після смерті, та особливу реліквію — засушене манго.
Усіх влаштовують ті знання та готові «істини», лише юна Тереза прагне дізнатися більше, полетіти за гірський хребет і побачити світ за межами зруйнованого міста. Прагнення Терези не розуміють її родичі і однолітки, але вона знаходить дружбу та підтримку в миша-пергача Лео, істоти, яку зневажають і вважають «нижчою» за себе усі птеропуси.
Чи справді майбутнє людства таке, як «передбачила» авторка, люди знищать людей, чи зможуть вчасно зупинитися перед «темрявою»? Варто відкривати нові знання, чи легше жити в солодких мріях?
Фраза «Nox Mox» перекладається як «ніч іде», такий напис зберігся на одному з старих міських графіті. Птеропуси люблять ніч, бо вони не можуть літати при сонячному світлі. Водночас ніч, темрява — це метафора до незнання, до чогось депресивного і безнадійного. У книжці є дуже багато метафор і фраз, до яких хочеться повертатися й перечитувати їх.
«Кожен занепад дає дорогу новому розквіту, — любив повторювати Геродот, але мені здавалося, що неможливо розквітнути, не знаючи, що ж занапастило твоїх попередників».«Шукай манґрові ліси в самій собі, — сказав був якось навчитель мертвих мов Фе дір Сосюра…»«Ніхто не був готовий шукати манґрові сади, мріяти про них було значно зручніше».«Знищують не знання, а невігластво. Знищує страх заперечити більшості, коли вона чинить зло».
Можливо, у Терези також не було б хоробрості заперечувати більшості та шукати свій шлях у темряві, якби не Лео.
«Nox Mox» — книжка для дітей і для дорослих. Окрім захопливої фантастичної історії вона залишає багато простору для роздумів і бесід з дитиною. Чи справді майбутнє людства таке, як «передбачила» авторка, люди знищать людей, чи зможуть вчасно зупинитися перед «темрявою»? Варто відкривати нові знання, чи легше жити в солодких мріях? Хоча в «Nox Mox» багато смутку, і навіть ілюстрації Каті Слонової підкреслюють чорноту та безнадію того фантастичного світу, останні сторінки книжки дарують читачу та Терезі велику радість, радість від зустрічі з другом.
Я завжди писатиму у відповідь, Кейтлін Аліфіренка, Мартін Ґанда
12+
Якими дивовижними не були б історії дружби у казках і фантастичних історіях, та найбільші дива відбуваються у реальному житті. Доказом цьому може бути історія Кейтлін Аліфіренки та Мартіна Ґанди, записана Лізою Велч у книзі «Я завжди писатиму у відповідь». Ця книга — ніби велике інтерв’ю з двома людьми, американкою Кейтлін та зімбабвійцем Мартіном. Одного разу вчителька Кейтлін запропонувала дітям написати листа школяреві з будь-якої країни світу. Кейтлін обрала екзотичну країну Зімбабве, саме туди полетів її лист. Так почалося листування між двома підлітками, яке тривало 6 років.
Читаючи цю книжку, відчуваєш, що для дива не потрібна чарівна торба чи особливі уміння, найбільше диво — це прагнення зрозуміти когось іншого, бути добрим і щирим.
Кейтлін 12 років, вона живе в Америці, у достатку та безпеці. Її цікавлять стосунки з подругами та хлопці. Вона ходить з друзями до торговельного центру, часом свариться з братом, заробляє кишенькові гроші, залишаючись на декілька годин з дітьми із сім’ї знайомих. Мартіну — 14. Його сім’я живе в однокімнатній хатині, розділеній посередині завіскою. З одного боку завіски — Мартін, його батьки, четверо братів і сестра, а з іншого боку завіски — сусід із своєю сім’єю. Америка у хлопця асоціюється із змаганнями з реслінгу. Ці змагання Мартін дивився по телевізору, сидячи на плечах у старшого брата Нейшна і зазираючи у вікно до будинку менеджера з татової роботи.
Розповідь у книжці побудована у вигляді листів та невеликих розділів-спогадів Кейтлін і Мартіна. Завдяки такій структурі читач щоразу «перемикається» з одних умов життя до інших і ще більше відчуває контраст між ними. Найбільше емоцій — у невеликих деталях історії, завдяки яким читач ніби проживає усі події разом із персонажами. Ось Мартін отримав у подарунок від Кейтлін футболку «Рібок», справжню нову футболку, з биркою й особливим запахом. Мартін почувається у ній кінозіркою, носить бирку назовні, щоб усі могли прочитати напис «Виготовлено в Америці», а після прання не залишає свій «скарб» сохнути без нагляду, щоби ніхто його не вкрав.
«Я завжди писатиму у відповідь» — книжка про мрію, що здійснилася, про дитячу щирість, про дружбу, яка не має кордонів. Читаючи цю книжку, відчуваєш, що для дива не потрібна чарівна торба чи особливі уміння, найбільше диво — це прагнення зрозуміти когось іншого, бути добрим і щирим.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно