Зоя Казанжи: «Мої історії не про помилки, вони про досвід»
Під час Форуму Видавців у Львові відбулася презентація нової книги Зої Казанжи «Щось таке як любов». Разом з письменницею, правозахисницею Ларисою Денисенко говорили про те, чому прості тексти про життя людей викликають у нас стільки емоцій, про героїв оповідань Зої, про божевільні реальні історії і правдоподібні вигадані. Публіка радо долучалась до відвертої розмови – читачки розповідали про власний досвід, про те, як література зцілює душевні рани та дає поштовх до вирішення проблем.
«Я, як і Зоя, не люблю називати себе письменницею, лиш авторкою текстів, – розповіла Лариса Денисенко. – Пам’ятаю, як почала писати перші оповідання у Живий Журнал і (о, диво) зненацька їх почали розтягувати на цитати! Але дуже довго не наважувалася оформити це в книжку. Бо писати у соцмережах – це одне, а спонукати своїми текстами людину купити книгу – зовсім інше. Як відбулося у тебе, Зою?»
«Я завжди повторюю: можеш не писати – не пиши. Тобто я підійшла до того етапу, коли не писати нереально, коли усі ці історії просто вириваються з тебе і їх необхідно вилити на папір. Коли написала свій перший пост у ФБ, то уся скулилася в очікуванні найгіршої реакції. І раптом – хороші відгуки, моїм друзям і підписникам сторінки сподобалося. Але справжнім поштовхом, що впевнив мене у власних силах, стали схвальні фідбеки від одеських журналістів-чоловіків (сміється – авт.). Потім відбулася зустріч із Мар’яною Савкою, переклад моїх текстів українською мовою, видання книжки «Якщо б я була». Дуже хвилювалась, як звучатимуть мої історії українською, але навіть дочка сказала, що переклад Оксани Думанської вийшов дуже співзвучний мені... Кажу «мені», бо як би там не було, а все одно пропускаю ці історії через призму власного відчуття, хоч і траплялися вони з різними людьми. Дочка навіть жартувала, що бути моєю подругою небезпечно – можна поділитися історією і потім прочитати її у моїй книзі».
Письменниця розповіла, що герої її книг повсюди – вони народжуються з діалогів на одеських пляжах, у потягах, у соцмережах. «На п’ятдесятому році життя я раптом усвідомила, що чоловіки також дуже емоційні, але, мабуть, через специфіку нашого виховання рідко показують свої переживання на людях. Якщо жінки відкрито пишуть мені свої історії, коментують у соцмережах, то чоловіки – переважно у приват. Повністю вигаданих історій у книжці дуже мало. Але цікаво те, що саме під реальними історіями читачі коментують: «та ну, не може такого бути» (сміється – авт.). Як народжуються тексти? Наприклад, бачу на пероні красиву пару, вони ніжно обіймаються, жінка дуже обережно проводжає свого коханого. Вони, їхні стосунки – ідеальні... На якусь мить так здається. Але вже у Києві на вокзалі цього ж чоловіка не менш любляче зустрічає інша жінка. І, ось! Це готова історія».
На думку Зої, популярність простих людських історій лише з одного боку пояснюється тим, що читачі порівнюють їх із власним життям. З іншого боку, ця популярність диктується страхом. «Чому ми дмухаємо на холодну воду? Бо колись обпеклись гарячим молоком. А ці історії вчать на чужому досвіді, запобігають власним помилковим рішенням. Часто люди пишуть мені, що те чи інше оповідання допомогло їм подолати якусь власну проблему. Бо це історії не про помилки, це історії про досвід. Я не втомлююся повторювати: «Помилка – це не двійка. Помилка – це досвід».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно