Юлія Потапенко, Голос України  

З творчістю відомої української казкарки Зірки МЕНЗАТЮК я познайомилася завдяки своїй донечці: збірка «Київські казки» давно стала улюбленою в нашому домі. Тож коли Зірку Захаріївну запросили до районної бібліотеки на зустріч зі школярами, я прийшла теж. Мала до неї кілька запитань, але тем для спілкування знайшлося на довгу й цікаву розмову. Адже не кожного дня зустрінеш інтелігентну, яскраву, творчу особистість, знавця традицій нашого народу, ще й депутатську тещу — в одній особі!

Як журналістка казкаркою стала

— Зірко Захаріївно, за фахом ви — журналіст, з відзнакою закінчили Львівський університет. Як так сталося, що журналіст перетворилася на казкарку?

— Першу свою казку написала у другому класі. Почала друкуватися ще в школі. Потім повністю переключилася на журналістику. Працювала у «Радянській Україні»: спочатку у відділі листів, потім у відділі культури. Коли прийшла в редакцію, я була вже заміжня, підростала донечка. Якось була з Наталкою на лікарняному, і в мене раз — і з’явилася казка. Записала її. Потім ще одна, ще... Спочатку я думала, що «це» минеться. Але далі зрозуміла: хочу писати тільки казки. Відтак, маючи освіту і посаду, працюючи в такому сильному досвідченому колективі, я таки відійшла від журналістики. Якщо від Бога судилося бути дитячою письменницею, то, як кажуть: з чужого коня і посеред дороги злазь.

— Але ж професія письменника — менш стабільна...

— На сьогодні це взагалі не професія, а художня самодіяльність. На жаль. Зверніть увагу, у нас майже не виходять романи. Бо щоб написати хоч один, треба з ранку і до вечора над ним сидіти. А якщо людина має бігти і заробляти на прожиток родині, і лише уривками вночі й у вихідні потрошки писати, то який роман?

— Казка — здебільшого короткий жанр. Можна було писати і продовжувати працювати в газеті.

— Так, формат невеликий, але скільки часу забирають оці маленькі казочки! Знайди сюжет, героїв, інтригу заклади. От казка «Каша». Я один сюжет спробувала, другий — не те. Пробуєш, пишеш, переробляєш. Якщо казка легко читається — це ще не означає, що вона легко пишеться... А в журналістику треба поринути з головою: і на роботі, і вдома пишеш, у відрядження їздиш. Дуже важко поєднувати сім’ю, малу дитину і роботу... До того ж у чоловіка теж особлива професія — оперний співак. Вокал вимагає відповідних умов і режиму. А хто їх має створювати? Деякі речі при ньому не можна було робити. Запахи, вологе повітря, навіть прати не можна в день, коли у нього вистава.

— Родина підтримала ваше рішення?

— Звичайно. Дочка була першою слухачкою і критиком моїх казок. А без підтримки чоловіка я взагалі не стала б письменницею. Він був розкішний, дуже турботливий чоловік... І підбадьорити, і порадити, і розіграти вмів. А головне, допоміг здолати сумніви і невпевненість, пережити кризу книговидання, коли я багато років працювала в стіл. Якби не чоловік, давно б кинула писати.

Степан Миколайович Фіцич — народний артист України, соліст Національної опери імені Т. Шевченка. На жаль, минулого року його не стало...

Депутатська теща

— У «депутатській» рубриці «Приватне життя» ми вже розповідали про вашу доньку — відому тележурналістку Наталку Фіцич, її чоловіка — народного депутата Володимира Ар’єва та вашу онуку Ярину. А от у тещі депутата я ще жодного разу інтерв’ю не брала. Восени вашого зятя вкотре обрали до Верховної Ради. Як воно — бути депутатською тещею? Ви сувора й вимоглива друга мама?

— О, депутатська теща — страшніша за самого депутата! (Сміється. — Авт.) Насправді ж мені дуже пощастило з зятем! І до речі, коли нас бачать незнайомі люди, то багато хто вважає, що то Володя — мій син, бо він схожий на мене більше, ніж моя дочка. І я відповідаю: це мені підібрали схожого зятя. Він дуже хороша людина. Уважний, чуйний, турботливий, хороший сім’яний. Вдячна його батькам, які його так гарно виховали. Звичайно, в нього майже весь час забирає робота, суспільні справи, якими він дуже переймається. Навіть більше, ніж може зробити. Адже і депутат — не всесильний, як і всі ми. Для мене він просто Володя — щирий, добрий, безпосередній. Для нас із чоловіком він завжди був сином і другом.

— Ви можете попросити зятя допомогти по господарству?

— Запросто! Він дуже працьовитий. Охоче допоможе і на дачі, якщо мені щось треба.

— То дочка вам догодила?

— Собі догодила! Адже нічого ціннішого за родину нема. Це та опора, спираючись на яку можна змінити світ. Наталка й Володя дуже підтримують один одного і разом вдосконалюють світ.

Бесіда з квітами

— Але ж не тільки за письмовим столом проводите час. Яке у вас хобі?

— Вишивати люблю. Втім, роблю це не так часто, бо це велике навантаження на очі.  Змалечку захоплююся квітами.  У мами був величезний квітник. Відсапавши цілий день у колгоспі, вона знаходила сили й там лад навести... Коли чоловік отримав ділянку в 6 соток під дачу, я сказала: «О, це на квіти! Ну, може, ще петрушка поміститься». Так і вийшло. Квіти розростаються, вже в усіх сусідів — філії мого квітника. Толку з квітів нема, але вони дарують радість і смак життя. Півники, бузок, первоцвіт, барвінок, королевий цвіт, лілея, незабудка, нічна панночка матіола... Про всіх, хто росте у моєму квітнику, я написала книжку — «Український квітник» (вийшла в «Гранях-Т»). У текст вплела пов’язані з ними цікавинки, легенди, загадки, ворожіння, а проілюстрували її світовими шедеврами.

«Дочка троянди»

— Певно, не лише любов до вишивання і квітів ви перейняли від батьків, а й хист до рідної мови. Адже спілкуєтеся дуже вишуканою українською! Як ви після рідної Буковини та Львова сприйняли переважно російськомовний Київ?

— У перші роки було важко, іноді ображали й принижували: «гаварітє по-чєловєчєскі». Після цього я взагалі перестала переходити на російську, хоча раніше ставилася до неї спокійно. Але кожна людина сама створює своє оточення. У редакції розмовляли тільки українською, вистави в театрі йшли українською. Поступово знаходилися щирі однодумці, друзі. Тому я завжди жила в україномовному Києві.

Скажу більше. Ми забуваємо про те, що мова — не наш вибір: її дав нам Бог! І чи маємо право міняти її? Цим ми можемо зруйнувати щось у собі і своїй долі. В мене є казка і п’єса «Дочка троянди» — про трагічну історію талановитої дівчини, яка була відірвана від свого національного коріння і дуже рано померла. Мене її доля вразила. Почала писати і зупинилася, бо ж така болюча тема. А через якийсь час знайшла ту сторіночку — і мені немов у груди щось ударило. Сіла за стіл — і таке враження, ніби не писала, а записувала — 15 сторінок за раз...

Професорка зі Львова Олександра Сербенська в одній зі своїх книжок розповіла, що в Литві наклали карту діалектів на карту коливань землі. І вони точно співпали! Виходить, коли ми розмовляємо рідною мовою, ми звучимо в унісон зі своєю землею! І ніхто цього чомусь не досліджує! А труби ієрихонські зруйнували Ієрихон! Звук зруйнував каміння. Тож, може, й ми себе руйнуємо, коли звучимо не в унісон зі своєю землею. І знаєте, після того я почала знаходити підтвердження цій тезі! Прислухайтеся: гуцульська говірка — жвава й гуркітлива, наче гори, а полтавська — тече, наче річечка долиною. Навіть рельєф землі відбитий у мові.

«Зварю тобі борщику»

— Зірко Захаріївно, сьогодні багато хто замислився про важливість патріотизму. Навіть російськомовні батьки нині прагнуть виховати своїх дітей україномовними. А цього без казки не досягти...

— Відносно патріотичної літератури, то я вважаю, що вона має бути різною. І розважальною, і пізнавальною. Але має бути й книжка, яка пророщує оте національне, рідне... От книжка «Зварю тобі борщику». Про що вона? Здавалося б, ні про що. Каша, млинці, вареники, борщ... А вона насамперед допомагає нагодувати дитину корисною, здоровою їжею (замість солодощів і «коли»). З другого боку, страви — це цілий пласт народної культури: з ними пов’язані звичаї, загадки, прислів’я... Тож навіть через рідні страви, через розуміння рідних традицій виховується патріотизм. А ще — через сприйняття Києва як казкового міста. У нас можна зустрітися з казкою, навіть просто ідучи по вулиці. Після таких історій, як у моїх «Київських казках», дитя бачить своє місто інакше.

«Макове князювання»

— Мені як мамі хотілося б передати дітям живі українські традиції, але в моєму дитинстві їх було обмаль. І тепер треба їх відроджувати із позаминулого покоління.

— У мене є збірочка «Макове князювання» і казка «Три дні старого року» — про те, що свято треба створити власноруч. Іноді обставини складаються так, що нібито не до свята. Але все залежить від нас. Там прибереш, щось гарне поставиш, а до Великодня — крашанку чи писанку розмалюєш. Це і створює особливий настрій. Наприклад, була колись традиція — вмивати дівчат водичкою, в якій полежала червона крашанка. Колись я донечку свою так навчила, і Наталка вірила, що від того виросте рум’яною й гарною (а це неймовірно важливо для дівчинки — вірити у свою привабливість!). А Наталка так само навчила Яринку. Оце відчуття чарів допомагає чи ні, але настрій створює! І таких звичаїв дуже багато, і в кожному своя цікавинка... Узяти хоча б колядування й щедрування. Душа радіє, коли чую «Нова радість стала»! Тільки не «Дайте, дядьку, п’ятака» — це пародія на колядку. Діти повинні вміти колядувати, щедрувати й веснянки співати — і тим зачаровувати світ на добро!

— А ваша онучка Ярина від бабусі всі ці традиції перейняла?

— І не тільки від мене. Вона ходила у прекрасний колектив «Цвітень» при хорі ім. Верьовки (кер. Марія Пилипчак), де надзвичайно цікава система фольклорного виховання. Мала і колядки старовинні знає з глибинним значенням, і веснянки співає — увесь цикл фольклору моя Яринка опанувала завдяки «Цвітню».

— Але ж Ярина займалась і в «Пласті».

— Там також і традиції, і пісні вивчали. Та найбільше «Пласт» дає в плані самоорганізації і самодисципліни. Там виховують золоту молодь, лідерів, які вміють давати раду собі й іншим, протистояти негараздам. Я чекаю, коли вони доростуть і візьмуть у свої руки суспільну справу й керування державою. Бо вони організовані,  патріотичні і порядні люди!

«Як я руйнувала імперію»

— У 2014 році у вас вийшла книжка «Як я руйнувала імперію» (навіть повз назву її не пройти!). Писати для підлітків важче?

— Досі писала казки, повісті, а це взялася за реалістичну прозу. А ще тема така: політика, розвал Союзу, суцільні мітинги, стихія, підлітки (а це взагалі народ складний, колючий). Писалося важко... Коли в казці сюжет починає «буксувати», то якогось привида чи чортика виймаєш з кишені — і тут же прискорення, рух. Тепер, якщо сюжет не буде пружним, динамічним, то наші «діти екрана» не читатимуть! В якийсь момент дійшла до відчаю і спитала в дочки: чи є сенс продовжувати? Вона прочитала і не тільки вмовила продовжити, а й навіть радити мені почала. Наталка — з того покоління, яке підлітками з головою кинулися в цю революцію. З неї та її друзів я й писала «Імперію».

— Як розмовляти з підлітками на такі гострі теми?

— Підліткам уже можна розповісти ті реалії, які меншим діткам ще рано знати. Що таке демократія? Як живеться в країні, де нема свободи? Від багатьох чую, що цю книжку читають не лише підлітки, а й їхні батьки. Дорослі згадують, розповідають дітям, як проживали ці події — і їхні чада починають бачити в батьках не тільки тих, хто керує, щось вимагає і гроші дає, а й друзів! До речі, моя знайома прочитала «Імперію» сину-дошкільняткові. Я здивувалася: чи не зарано? А вона у відповідь: «А як я поясню дитині, що таке війна і чому вона розпочалася? Так, він не все зрозумів. Але про те, що треба, ми поговорили». Діти чують новини, збирають посилки, малюють воїнам листівки, переживають. Від них нічого не приховати... Мають бути книжки навіть про Голодомор, але з поправкою на вік і сприйняття. В «Імперії» я теж десь пом’якшувала певні жорстокі моменти, щось оминала. Але самі поняття донесла. Дітям подобається, коли з ними розмовляють всерйоз.

Місток до спілкування

— Тобто книжка має бути поштовхом поговорити з дитиною на певну тему?

— Я б сказала інакше. Мені завжди батьки уявляються моїми співавторами, а казка — це місток від батьків до дітей. Або батьки читають малюкові. Або він сам, але приходить до старших із запитаннями. Не завжди можемо зачепити дитину на розмову. А книжка дає цей поштовх до родинного спілкування. Раніше виховання перебирала на себе школа: щоб батьки не вчили  віри в Бога, традицій. Але школа має вчити, а виховувати повинні батьки.

Фото з родинного альбому Зірки Мензатюк.