"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Зірка Мензатюк: «Хай діти читають те, що хочуть, – хтось казки, а хтось пізнавальну літературу»

Гурт 

На власній долі я переконалася, що успіх —

не надто полохливий птах. Його можна упіймати.

Щастя — досяжне, просто треба

 вміти його відчувати. Тож бажаю усім-усім своїм читачам,

щоб вони здобували успіхи. І, звичайно, були щасливими!

Читачі, знайомі з творчістю Зірки Мензатюк, чиї книжки відзначено літературною премією в США, преміями імені Наталі Забіли та імені Лесі Українки, чекають на кожну її нову книгу як на свято. Світлі, сповнені тепла й мудрості казки й оповідання відомої дитячої письменниці до душі як дітям, так і їхнім наставникам. 2006-го року «Видавництво Старого Лева» випустило у світ відразу три її книги: «Казочки-куцохвостики», «Київські казки» і «Таємниця козацької шаблі». Невдовзі побачили світ книжки «Як до жабок говорити», оповідки «Катрусині скарби» та збірка казок «Макове князювання». Сьогодні Зірка Мензатюк ділиться з ГУРТом своїм досвідом і міркуваннями письменниці, бабусі, громадянки України.

- Як Ви справляєтеся з потоком інформації, що надходить із різноманітних джерел, яким із них схильні довіряти?

- Не вважаю, що я справляюся, просто не дозволяю собі марнувати час, тонучи в новинах, як муха в меду (мова не про «гарячу» інформацію з зони АТО, – її ловлю, як і всі). Я журналіст за фахом, інформація – моя професія, і мені дуже не подобається мілкота і «жовтуватість» українських новинних програм навіть на поважних телеканалах. Я згадала про оперу. Коли ми бували в Італії, мій чоловік, – а він був оперним співаком, – аж із гіркотою переключався з телеканалу на телеканал, а там – то вистава, то інтерв'ю з артистом, то якісь музичні уривки. Новини – це не тільки повідомлення про події, а й формування суспільних зацікавлень. В Італії – зацікавлення до музики, а в нас – до дрібної кримінальщини?

- Чи помітили зміни у поведінці підлітків та дітей, з якими контактуєте безпосередньо (зміна тем рольових ігор, наявність напруги чи нових страхів тощо)?

- На дніпровській набережній на Оболоні діти граються в АТО, причому ніхто не хоче бути сепаратистом. Вони приміряють на себе наше доросле життя. Подібні речі бачу не вперше. Коли відбувалися акції «Україна без Кучми», моя внучка Яринка з прапорцем у руці водила мене з кухні в кімнату, з кімнати на кухню – так ми зображали колону демонстрантів, що рухалася від Бесарабки до пам'ятника Шевченкові. У 2004-му, в час Помаранчевого Майдану, в мене в хаті стояв розіпнутий намет, і Яринчина няня мусила в ньому сидіти; ледве відпрошувалася, бідолаха, щоб зварити обід. Це нормальні речі, діти гостро реагують на все нове, все те, що хвилює суспільство. І вони мають реагувати – вболівати, перейматися; так і виростають суспільно активні громадяни. Маю на увазі дітей, які бачать війну на телеекранах. Інша справа – діти з зони воєнних дій, діти біженців. Бачити вибухи, смерть, втратити домівку, не могти вернутися у свій звичний світ – свою квартиру, школу, в оточення друзів і знайомих – це важкий психологічний тягар.

- Чи вважаєте Ви, що є необхідність ввести у школах заняття довільної форми, на яких педагоги зможуть дати відповіді на складні запитання дітей, обумовлені сьогоденням?

- Чи це не буде ще одна виховна година з відчитуванням за провини, що назбиралися за тиждень? Не можна все на світі перекладати на освіту. Ми забуваємо, для чого початково були створені школи. Їхнє найперше завдання – давати знання. Навчити читати, писати, рахувати і так далі. Ми ж чекаємо, щоб школа виховувала, і нарікаємо, що з цим останнім вона справляється не повною мірою. Але наскільки це для неї можливо? Для виховання замало виголошувати дитині, покивуючи пальцем: те роби, а цього не роби. Вчинки близьких людей, їхня поведінка, ставлення до інших виявляються значно переконливішими, ніж слова. Школа робить багато, але не тільки вона має давати відповіді на різні питання, що хвилюють юну голівку. Розмова батька з сином, розмова матері з дочкою може бути значно довірливішою, інтимнішою, ніж розмова вчителя з класом.

Не кожне питання (а надто найістотніше, найглибинніше) можна поставити при всьому класові. Батькам воно також не буде поставлене, якщо батьки не привчили себе вислуховувати свою дитину, розмовляти з нею – не повчати, а саме розмовляти про те, чим дитина переймається, будь то динозаври чи, скажімо, вампіри з італійської Вольтерри з популярної серед підлітків саги.

- Яку літературу радите читати дітям зараз (1-3 рочки, дошкільнятам, молодшим школярам)?

- Таку ж, як і завжди: класику, народні казки, книжки сучасних авторів. Ви ж знаєте своїх дітей, їхні вподобання й зацікавлення. От відповідно й підбирайте. І будьте готові почути: «Ти ще довго мені читатимеш? Досить, я хочу пограти в комп'ютерну гру!». Екран яскравіший, барвистіший, на ньому готова картинка, там не треба напружуватися, не треба нічого уявляти, як при читанні (то ж бо й біда, що не треба!). Тому за читання доводиться боротися, мобілізовуючи всю свою вигадливість, щоб заінтригувати дитину.

Я хочу звернути увагу якраз на протилежне: дітям, особливо тим, які вже самі читають, треба давати змогу робити свій вибір. Якщо школяр прийде на книжковий ярмарок чи в книгарню і сам собі купить книги, то, може, не всі вони будуть підходящі і врешті-решт прочитані, бо недосвідченій людині трапляється й помилитися. Але якщо цей школяр зрозуміє, що можна знайти книжки саме про те, що його хвилює, – то це й буде найважливіший крок у поступі до читання. Тому я завжди була проти списків для позакласного читання на літо. Хай діти читають те, що хочуть, – хтось казки чи пригоди, а хтось пізнавальну літературу; хтось про котів чи піратів, а інший про видатного математика чи знаменитого футболіста. Примус рано чи пізно закінчиться, і, якщо не буде власного зацікавлення, то й читання припиниться.

- Що Ви любили слухати й читати у дитинстві?

- Усе, що розповідали старші, – казки, різні історії з маминого дитинства, смішні і страшні бувальщини, перекази про давнину. Прекрасною оповідачкою була моя хрещена – батькова сестра Сідоня. Досі пам’ятаю, як вона переповідала батькам роман про Трістана й Ізольду. Мене проганяли, та я все одно слухала звіддалік. Потім у студентські роки прочитала той роман у чудовому перекладі Максима Рильського, проте він уже не мав чару таємничості, як у морозну місячну ніч мого дитинства.

Книжки мені читав дід Олександр. Мав на те час, бо у свої вісімдесят років уже не міг багато працювати. Російської мови він не знав, тому в «Вечорах на хуторі біля Диканьки» Гоголя російські літери читав по-українськи. Я теж не знала російської, тому в його вимові не помічала нічого дивного. Зате в повістях мовилося про такі чарівні речі, що мені перехоплювало дух! Ще дід читав мені «Повію» Панаса Мирного. Якось мама дослухалася до дідового читання. «Йой, що ви дитині читаєте!», – розсердилася вона і відібрала книжку. Я не розуміла пікантних деталей повісті, тому образилася, що мені не читатимуть про бідолашну Христю.

Зимовими неділями з горища приносили давні українські журнали, які передплачував ще мій прадід, і читали їх уголос – житія святих, розповіді про релігійні свята. Нічого подібного в радянській літературі було не знайти. У журналах містилися прижиттєві публікації мого славного земляка Юрія Федьковича, фольклорні записи. На жаль, ту періодику спіткало нещастя: коли батько будував нову хату, їх перенесли на стайню, за роботою до них до зими не дивилися, і їх сточили миші. То дуже досадна втрата. Загалом мій вибір у читанні обмежувався небагатим фондом сільської бібліотеки.

- Як Ви самі відповідаєте, коли дитина ставить складні запитання про військові дії, про смерть, про совість та громадянський обов'язок?

- Люблю складні запитання! Здебільшого сама собі ускладнюю життя, вибираючи саме такі теми для своїх книжок. А тоді мучуся, бо спробуй доступно і не занудно розповісти, чим важлива демократія і чому було неможливо нормально жити в такій деспотичній країні, як Радянський Союз. Якраз про це йдеться в моїй новій книжці «Як я руйнувала імперію», що вийшла у світ у «Видавництві Старого Лева». І, судячи з продажу, ці питання цікавлять читачів, тому що тираж книжки за чотири місяці повністю розійшовся (тому я й не поїхала на Форум видавців у Львів, бо новий тираж не встигли додрукувати, і я хіба б витрішки продавала).

Військові дії – не моя тема, я на тому не знаюся, а от про смерть, про обов'язок перед Вітчизною в мене є казка «Дочка Троянди». В «Ангелі Золоте Волосся» я спробувала поговорити з дітьми про соціальну нерівність, про те, як не втратити душевної рівноваги, коли твої батьки не такі заможні, як батьки однокласників. З другого боку, ця повість дає найелементарніше поняття про іконопис, – теж начебто тема не дитяча, але все залежить від того, як її подати, як викласти. Я не вважаю, що школярам зарано знати про давньоруського художника Алимпія-іконописця.

Бурхливі події останнього часу не тільки ставлять складні запитання, а й дають відповіді. Зустрічаючись з дітьми в школах, я часом починала сумніватися: чи не пишу про застарілі, віджилі речі? Малі читачі не відриваються від комп'ютерів, а я їм – про красу природи; вони переймаються марками автомобілів, поїздками за кордон, тобто тим, що залежить від грошей, а я їм – про духовність, щирість, любов... І от виникає Майдан, починаються бої на Сході, і все постає в абсолютно іншому світлі. Молоді хлопці кладуть свої гарячі голови за те, щоб Україна мала порядну владу. Успішний бізнесмен, батько трьох дітей, кидає все і йде добровольцем боронити Україну. Вічні категорії, такі як порядність, чесність, жертовність, вірність не вийшли з ужитку і не втратили своєї ціни. Я безмежно вдячна українським воїнам не тільки за те, що захищають Україну (а отже й мене в тому числі), а й за те, що повертають віру у старі, проте непроминущі істини. Молюся за вас, дорогі наші! Хай Бог убереже вас від ран і від загибелі!

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage