«Запам’ятайте два слова: перше – «добро»…
Вдовиченко Галина
02.06.2016
Фото з соціальної мережі Facebook
Перша Східноукраїнська книжкова толока у Краматорську. На зустрічі з дітьми перепитую: «Звідки ви? Як називається ваше місто?». – «Дивіться, - каже дівчинка. - Запам’ятайте два слова: перше - «добро», друге - «поле». І ви вже ніколи не забудете: місто Добропілля».
Ці діти лише в перші хвилини придивляються до приїжджої, а тоді реагують, як усі маленькі слухачі будь-де – у Києві чи у Львові, в селі Ставчанах чи Пустомитах: вони перевтілюються. Кожен із задоволенням грає свою маленьку роль із книжки, підохочуваний сміхом друзів. Персонажів вистачає на всіх. Їх тридцять шість і шість.
Прощаємось як давні друзі. Йду шкільним коридором, на душі ромашки. Не можу втримати усмішки. «До побачення!» - кажу двом жінкам (мами? вчительки? чергові?). Вони ні пари з вуст, лиш стримано кивають головами. Ну нічого; може, в людей поганий настрій. Може, в них на те є підстави.
Дорослі на сході зустрічалися різні, були байдужі, були такі, які дзвонили й казали, що там-то зустріч не відбудеться, а згодом виявлялося: неправда, на письменників зі Львова терпляче чекають… Усіляке було.
Наш автобус — сорок учасників Східноукраїнської книжкової толоки — у Краматорську розділився, кожен мав свої зустрічі і там, і в інших селах-містах. Могли б і більше, але це окрема тема. Головний висновок: Україну врятують зв'язки на рівні людей. Ти плюс я. Ми наче беремося за руки і нас тоді не розірвати. Я сама озивалася до людей на вулиці, на зупинці, знаходила привід про щось запитати, і бачила доброзичливість одразу ж, або по кількох миттєвостях настороженості. Нам просто треба більше довіряти одне одному, говорити, спілкуватися, мати терпіння на те, що має виникнути через певний час, а не тому, що ми так хочемо, вже й негайно.
Я в захопленні від тих людей, які на Донеччині ділом доводять своє бажання жити у цивілізованій Україні. Я у захваті від наших дітей на сході України. Стоїть в очах картинка: після зустрічі у 25-й школі Краматорська троє дівчаток прибігли на площу Миру по книжки, де стояли книжкові хатинки Толоки. «А де ваших котиків можна купити?» - «Он там». – «Закінчилися!». Справді, виявляється, закінчилися. За півдня, тобто за три години. Книжки там вбирають як у суху землю. У Костянтинівці нас чекали з книжками, навіть столи поставили для книгорозповсюджувачів... Але книжок на Костянтинівку забракло. Урок на майбутнє.
У Краматорську я могла зупинити дітей просто неба й почати їм розповідати про книжки. Мені все видавалося на часі й доречним, шкода було кожної втраченої хвилини. Добу в автобусі туди, добу звідти – не для того, щоб марнувати час. Про дітей Авдіївки дорослі розповіли: вони, мовляв, самостійні, знають, що й до чого. Скажімо, як поводитись у дитячому садочку під час обстрілів. Почують, що стріляють – мерщій у коридор і лягають на підлогу…
Я безмірно вдячна тим, хто їздить на схід, хто працює волонтерами від культури та освіти, відкладаючи на кілька днів свої роботи, свої важливі справи. Хто влаштовує з дітьми майстерки, ігри, читає їм, розмовляє з ними, вислуховує їх, сміється з ними, хто бачить ці очі, наповнені цікавістю до життя.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно