"Залишок дня" Кадзуо Ішіґуро. Уривок
Улітку 1956 року дворецький Стівенс, який усе життя прослужив у багатому маєтку під назвою Дарлінґтон-Голл, вирушає в автомобільну мандрівку південно-західною Англією. Коротка шестиденна виправа перетворюється на подорож у минуле, що виринає на тлі розкішних англійських пейзажів, у минуле, в якому особисті драми розгортаються разом із драмами світовими. Цей роман, за який Кадзуо Ішіґуро здобув Букерівську премію, — витончена історія про невисловлені почуття і прихований відчай, про жаль, що затьмарює залишок дня, коли з гіркотою розумієш, що все могло скластися інакше.
[…] Мені здається, наше покоління першим розпізнало те, що пройшло повз увагу попередників: історичні рішення ухвалюють не в державних палатах і не впродовж кількаденних міжнародних конференцій під пильним оком громадськості та преси.
У цій країні проводять дискусії та приймають важливі рішення в затишку, за зачиненими дверима знатних маєтків. Те, що відбувається перед громадськістю і не раз супроводжується пишними церемоніями, — переважно підсумок того, що тижнями чи місяцями тривало у чотирьох стінах. Ми сприймали світ як колесо, що обертається: в його осерді — поважні маєтки, звідки важливі рішення по «шпицях» розходяться до всіх інших: багатих і бідних, які крутяться довкола них. Кожен, хто хотів чогось досягнути, прагнув працювати якнайближче до осердя — так близько, наскільки дозволяли здібності. Бо, як я вже казав, ми були поколінням ідеалістів і для нас важило не тільки те, як добре ми виявляли свої вміння, а й те, навіщо ми це робили. Кожен із нас таїв у серці бажання внести скромну лепту у творення досконалішого світу і вважав, як фахівець своєї справи, що найпевніший спосіб цього досягнути — служити великим джентльменам, у чиїх руках перебувала доля цивілізації.
Я, звісно ж, висловлююся дуже узагальнено й охоче визнаю, що серед представників мого покоління було багато тих, які не мали терпцю до таких тонких матерій. І навпаки: я певен, що серед ровесників мого батька було чимало тих, що інтуїтивно розуміли «моральний» вимір власної праці. Та в цілому я переконаний, що мої узагальнення правдиві і що такі «ідеалістичні» мотиви, які я щойно описав, зіграли велику роль у моїй службі. На початках я доволі швидко змінював господарів — усвідомлюючи, що служба в їхніх маєтках не довго приноситиме мені задоволення, — аж поки врешті доля не подарувала мені нагоду служити лордові Дарлінґтону.
Цікаво, що досі я ніколи не замислювався про це так. Коли ми з містером Ґремом та іншими годинами обговорювали природу величі біля каміна в службовій кімнаті, то жодного разу не звернули уваги на такий вимір цього питання. І хоч я не зміню жодного слова з тих, що досі сказав про ознаки величі, мушу визнати: мають рацію ті, які кажуть, що хай навіть дворецький досконало володіє цією прикметою, та якщо він не знайшов належного об’єкта для своїх звершень, колеги навряд чи вважатимуть його великим. Скажімо, містер Маршалл чи містер Лейн служили джентльменам з бездоганними моральними якостями — лордові Вейкелінґу, лордові Кемберлі, серу Леонардові Ґрею, — і майже не маю сумнівів, що вони ніколи б не запропонували своїх талантів джентльменам нижчого ґатунку. І справді: що більше про це думаєш, то очевиднішим це здається: зв’язок із по-справжньому знатним домом — таки необхідна умова величі. Великий дворецький, без сумніву, може з гордістю розповісти, скільки років присвятив службі і як скористав зі своїх талантів, прислуговуючи великому джентльменові, а через нього — цілому людству.
Як я вже згадував, за весь час я ніколи не думав про це в такому світлі, але, мабуть, мандрівки спонукають людину поглянути на нібито давно й ретельно обмірковані теми під новим, незвичним кутом. Крім того, до роздумів мене, безперечно, підштовхнула невеличка подія, що трапилася десь годину тому, — чесно кажучи, вона мене дещо збентежила.
Насолодившись ранковою їздою у прегарну погоду й усмак пообідавши у придорожньому готелі, я прибув у Дорсет. Саме тоді я відчув, що з двигуна автівки тхне смаленим. Думка про те, що я завдав шкоди господаревому «форду», неабияк мене стривожила, і я швидко загальмував.
Автівка зупинилася на вузькій дорозі, обабіч якої росли дерева й кущі, заступаючи довколишній краєвид. Що там попереду, я теж не бачив, бо за якихось двадцять ярдів дорога різко повертала вбік. Я зрозумів, що не можу стояти на місці, а то ще з-за рогу виїде зустрічна автівка й зіткнеться з «фордом» господаря. Отож я знову завів двигун і відчув деяку полегшу, бо сморід здавався вже не таким сильним, як раніше.
Найрозумніше було б пошукати майстерню чи бодай великий маєток, де мав би бути шофер, який міг визначити, у чому справа. Проте дорога із зарослими узбіччями ще довго петляла, затуляючи від мене околиці. Я проминув кілька брам, за якими, мабуть, починалися під’їзні алеї, проте самих будинків не побачив. Я проїхав ще з півмилі — бентежний запах щомиті гострішав, — аж урешті виїхав на ділянку відкритої дороги. Попереду ліворуч від мене височів вікторіанський маєток із просторим моріжком і алеєю для автомобілів, що колись слугувала дорогою для карет. Я під’їхав ближче і крізь відчинені двері прибудованого гаража помітив «бентлі».
Брама теж стояла відчинена, тож я заїхав на алею, вийшов з автівки й рушив до заднього входу в будинок. Двері відчинив чоловік у простому одязі, без краватки. Коли я попросив його покликати шофера, він, широко усміхнувшись, сказав, що я «зірвав джекпот з першого разу». Почувши про мій клопіт, чоловік тут же підійшов до «форда», підняв капот і, зазирнувши всередину, мовив: «Води нема, дядьку! Залийте води в радіатор». Моя халепа його, схоже, потішила, однак він повівся зі мною цілком люб’язно: повернувся до будинку й за хвилину вийшов із глечиком води та лійкою. Схилившись над двигуном і наливаючи в радіатор води, він почав зі мною дружню розмову, а почувши, що я здійснюю автомобільну мандрівку околицею, порадив відвідати місцеву принаду — один ставок за півмилі звідтіля.
За той час мені випала нагода уважніше придивитися до будинку. Високий, доволі вузький, чотири поверхи; фасад до самого даху порослий плющем. Однак щонайменше половина вікон затулені простирадлами. Я запитав про це свого знайомця, щойно той закінчив заливати воду й опустив капот.
— Шкода, дуже шкода, — відповів він. — Гарний будинок, старий. Але полковник продає його. Завеликий для нього.
Я не міг не поцікавитися, скільки робітників там працює, і не здивувався, почувши, що тільки він сам та ще кухар, який приходить щовечора. Той чоловік був, схоже, дворецьким, лакеєм, шофером і прибиральником в одній особі. Під час війни, за його словами, він служив ординарцем полковника. Вони були разом у Бельгії, коли туди ввійшли німці, а потім знову під час висадки союзників. Розповівши це, чоловік пильно подивився на мене і сказав:
— Усе ясно. Я спочатку не міг зрозуміти, що ви за один, а тепер до мене дійшло. Ви з тих дворецьких вищого класу. З великого шикарного будинку.
Я сказав, що він майже втрапив у яблучко, і він продовжив:
— Тепер мені все ясно. Не міг спочатку втямити, що ви за один, бо ви говорите як джентльмен — ну майже. Та й приїхали ви на такому старому красунчику, — він махнув рукою на «форд», — що я подумав: «Ого, а дядько не з простих». Так воно і є, дядьку. Не з простих ви. А я ніколи так не вмів. Так і не навчився. Я простий собі старий ординарець, який вже давно пішов зі служби.
Тоді він запитав мене, де я працюю, а коли я відповів, задумано схилив голову набік.
— Дарлінґтон-Голл... — пробурмотів він. — Дарлінґтон-Голл... Певно, шикарне місце, раз навіть такому дурню, як ото стоїть перед вами, звучить знайомо. Чекайте — ви що, з того самого Дарлінґтон-Голлу, де живе лорд Дарлінґтон?
— Лорд Дарлінґтон жив там до самої смерті, він помер три роки тому, — відповів я. — Тепер у маєтку мешкає містер Джон Фаррадей, джентльмен із Америки.
— То ви точно не з простих, якщо в такому місці працюєте. Небагато вас там лишилося, правда? — і додав, уже зовсім іншим тоном: — Ви що, справді служили тому лорду Дарлінґтону?
Він не зводив з мене прискіпливого погляду. Я відповів:
— О ні, мій господар — містер Джон Фаррадей, джентльмен із Америки, який придбав будинок в родини Дарлінґтонів.
— Ага, то з тим лордом Дарлінґтоном ви не знайомі... Просто цікаво, який він був. Що то за один.
Я зауважив, що вже мушу їхати далі, й увічливо подякував йому за допомогу. Зрештою, він був приязним чоловіком: допоміг мені розвернутися й виїхати через браму, а перш ніж я попрощався з ним, нахилився до мене і ще раз порадив відвідати місцевий став, повторивши вказівки про те, як туди доїхати.
— Гарне там місце, — мовив він. — Потім будете жаліти, що не поїхали. Полковник якраз там рибалить.
«Форд» знову був у доброму стані, а що для того, аби доїхати до ставка, треба було тільки трохи звернути з маршруту, я вирішив скористатися порадою ординарця. Його вказівки видавалися доволі зрозумілими, та, з’їхавши з головної дороги, я опинився у плетиві вузьких доріг, схожих на ту, де почув тривожний запах. Густі хащі на узбіччі подекуди затуляли сонце ледь не повністю — через різкі переходи від яскравого сонячного світла до глибокого затінку боліли очі. Зрештою, роззираючись навсібіч, я таки знайшов вказівник «Ставок Мортімера» і прибув сюди трохи більше як півгодини тому.
Тепер я у великому боргу перед тим ординарцем, бо він не лише допоміг мені з автівкою, а й скерував мене до чарівної місцини, яку б я нізащо не відшукав сам. Ставок невеликий — десь із чверть милі довкруж, так що, ступивши на будь-який виступ, бачиш його увесь.
Тут панує атмосфера цілковитого спокою. Дерева, посаджені довкола ставу, ростуть близько до води, створюючи на березі приємний затінок, а водну гладінь і застигле на ній відображення неба порушують хіба купки очерету. Моє взуття не дозволяє мені прогулятися навколо ставу — навіть звідти, де я сиджу, видно, що стежка пірнає у глибоке багно, — але мушу сказати, що ця місцина така дивовижна, що, приїхавши сюди, я відчув неабияку спокусу обійти її всю. І тільки думка про ймовірну катастрофу, що нею може закінчитися така виправа, і про шкоду, яку я завдав би своєму дорожньому костюму, переконала мене вдовольнитися посиденьками на лавці.
Так я і вчинив, спостерігаючи за досягненнями рибалок, що спокійно сиділи з вудками то тут, то там коло ставу. Їх тут добрий десяток, однак через різкий контраст світла й тіней, що його утворюють повислі над водою гілки, я не міг добре їх роздивитися й мусив облишити свою невеличку розвагу — спробувати вгадати, котрий із рибалок той полковник, у чиєму домі мені надали цінну допомогу.
Супокій, що панує в цій місцині, спонукав мене ретельніше обміркувати те, що спало мені на гадку за останні півгодини. Якби не цей затишок, я б навряд чи далі розважав над своєю поведінкою під час зустрічі з ординарцем. Тобто не думав би, чому я справив таке враження, начебто ніколи не служив у лорда Дарлінґтона. Адже так воно, без сумніву, і було. Він запитав: «Ви що, справді служили тому лорду Дарлінґтону?» — а я дав відповідь, що могла означати лиш те, що я йому не служив. Може, тієї миті я піддався на якусь безглузду примху, але це навряд чи переконливе пояснення такої дивної поведінки. Хай там як, а мушу визнати, що той випадок із ординарцем не заскочив мене зненацька: тут точно є певний зв’язок — який саме, я не знаю — із тим, що трапилося кілька місяців тому під час візиту Вейкфілдів. […]
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно