Цієї осені в українських книгарнях з’явилось оновлене видання книги «Залишаюсь українцем». До 95 річниці від народження одного з найвідоміших українців у світі, економіста й мислителя Богдана Гаврилишина, його мемуари видали в новому оформленні, з цікавими додатками й QR-кодами із посиланнями на відеоматеріали. А 19 жовтня українці вперше офіційно відзначали День відповідальності людини — свято, запроваджене в честь Гаврилишина.

З цих нагод на Facebook-сторінці «Видавництва Старого Лева» зустрілися співзасновниця Фонду родини Богдана Гаврилишина Патриція Шморгун Гаврилишин, менеджерка з комунікацій Фонду Маріанна Єлейко і співзасновниця та головна редакторка видавництва Мар’яна Савка. Співрозмовниці обговорили нове видання книги, а також поділилися думками і спогадами про Богдана Гаврилишина. Відеозапис розмови чекає вас на нашій Facebook-сторінці, а сьогодні пропонуємо почитати деякі цікаві думки з обговорення.

 

ПРО БОГДАНА ГАВРИЛИШИНА

Мар’яна Савка: Богдан Гаврилишин залишається для нас особливим прикладом. Не тільки для українців, а й для людей в усіх куточках світу. Пан Богдан побував у багатьох країнах, і скрізь він почувався як вдома. Власне, був людиною світу. Був своїм.

Ми мусимо прийняти неминучість того, що люди відходять. Життя скінченне. Але прекрасно, що Богдан Гаврилишин прожив таке насичене і довге життя. Пройшовши через стільки випробувань і різного болю, він усе-таки зберіг в собі неймовірну людяність. І це найголовніше. Залишитись українцем у цій книжці для мене є певним синонімом до того, щоб залишитися людиною. Адже найважливішою рисою пана Богдана завжди була людяність, гуманізм.

 

ПРО ПСИХОЛОГІЮ І БАТЬКА

Патриція Шморгун Гаврилишин: Спершу я хотіла вступити у Женевський університет на факультет або інститут перекладацтва. Тоді я вже говорила трьома мовами, цікавилася ООН і правами людини. Я думала, що ця професія буде гарною і природною. Але в останню хвилину передумала. Мені було 19 років, і я вирішила, що спершу хочу багато дізнатися про людей, а потім вже зрозуміти, чого ці люди хочуть і шукають. Тож я вступила на факультет психології університету Женеви.

Маю сказати, що тато ні мене, ні брата з сестрою не примушував і навіть не радив іти на якийсь факультет. Він дуже вірив, що робота батька — і це написано в декларації — полягає в тому, щоб просто стимулювати, дати можливість вчитися. А ми вже самі повинні вирішувати, чим цікавимося і що повинні студіювати.

Отож, я пішла на психологію. Перших два роки головним предметом була математика. 65% всіх наших курсів були заповнені математикою. Мене це не дуже цікаво. Але згодом перейшли до соціальної психології, а це дуже важливо й цікаво. Тато довгий час не міг зрозуміти, чому я так цікавлюсь психологією. Чому цікавлюсь саме минулим. Для нього психологія — це перш за все розуміння того, що стимулює людину. Він бачив її як практику психоаналізу, а мене це не дуже приваблювало. Я студіювала Фройда, але це не було головним зацікавлення. Мене більше приваблювало те, як влаштовані стосунки в організаціях. Динаміка між людьми і динаміка людей та організацій.

Багато років після закінчення навчання я працювала психотерапевтом. Але згодом ми з чоловіком почали багато подорожувати, і я зрозуміла, що працювати з пацієнтами більше не зможу. Та ці знання й досвід стали дуже корисними, коли відкрила в Україні школу й коли започаткувала стоматологічну клініку.

Тато побачив, що психологія дійсно цікава й корисна, коли сам почав працювати з молоддю. Я тоді вже добре розуміла, скільки різних мотивацій та реакцій можуть мати люди в одних і тих самих ситуаціях. Тоді тато переконався, що й справді варто розуміти, хто така людина й звідки вона.

А згодом він почав писати книгу «Залишаюсь українцем». Писати свою історію. Тоді остаточно зрозумів, чому мені була цікавою саме психологія людини. І він теж зацікавився тим, як людина іде життям, як реагує на обставини.

 

ПРО ОСВІТУ, ЯКУ ДАВАВ БОГДАН ГАВРИЛИШИН

Патриція Шморгун Гаврилишин: Тато хотів, щоб ми жили в Швейцарії та здобули освіту в державній школі. Але в Швейцарії такі школи дуже якісні, їм можна довіряти. В учителів прекрасні зарплати, вони вмотивовані і щасливі на роботі. Тож ми пішли в державну школу й стали там першими іноземцями. Тато розумів, що нам потрібна формальна освіта, але окрім неї буде й неформальна. Досвід життя. Мій брат був першим канадійцем у нашому маленькому селі біля Женеви. А я була першою дівчинкою. Ми навіть одягалися по-іншому, бо тільки переїхали з Канади. Брат прийшов до школи в джинсах і кросівках, а це було заборонено. Ми були там трішки чужими. Але тато розумів, що така освіта підготує нас до розуміння того, що є й інші люди, які по-іншому живуть і думають.

До 9 класу ми щодня приходили на обід додому. Тато повертався з інституту, а ми зі школи, і разом розмовляли. Це не були маленькі розмови ні про що. Ми завжди торкалися якоїсь світової або швейцарської тематики. Це було додатковим уроком розвивання власних думок і критичного мислення. Він завжди цікавився, що ми думаємо про ті чи інші речі. Ми розуміли це на свій рівень, але наші позиції були важливими. Інколи ми й хотіли б поговорити ні про що, але не могли. І це була велика школа.

Коли кожен із нас, дітей, мав по 15-16 років, тато вирішив, що ми повинні з ним подорожувати світом, аби зрозуміти, яким той світ є. У 15 років я вирушила з ним до Індії. Це був 1972 рік. Я була дівчинкою зі Швейцарії, де все працює, усюди чисто і всі мають що їсти. Тато сказав: «Тепер час тобі побачити, як живе друга половина світу».

Поїздка в Індію — це був шок для мене. Ми їздили не в Бомбей чи Делі, які були красивими містам. Ми поїхали в Колкату, яка в той час була страшенно бідною. Вийшли з літака — на вулиці 38 градусів. А в Женеві ніколи не було більше, ніж 29. Уся дорога від летовища до будинку наших друзів була заповнена тисячами практично голих людей. Чоловіків, жінок і дітей, які жили просто на тротуарі. Очевидно, що на молоду 15-річну дівчину це справило невимовне враження! Але тато знав, що я готова до цього шоку. Що я повинна це побачити.

Отож, в плані освіти все було так. Ми були вільні робити свій вибір щодо освіти. Але сам від додав нам багато. Цими родинними обідами й поїздками він справді багато додав.

ПРО ДЕНЬ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ

Маріанна Єлейко: Два роки тому, восени, перед днем народження Богдана Гаврилишина ми, як завжди, комунікували про відповідальність людини. Восени або влітку в нас проходить щорічний марафон відповідальності. Отож, ми розмовляли про Декларацію відповідальності людини, яку написав Богдан Дмитрович. Він говорив, що без балансу між правами і відповідальністю світ не функціонує правильно. Відбувся певний перекос, коли прийняли лише декларацію прав людини. Акценти змістилися тільки на забезпечення прав, і через це зник баланс. Повинні бути і права, і відповідальність.

10 грудня світ відзначає День прав людини і ми подумали, що є Декларація прав і День прав, тож якщо ми маємо Декларацію відповідальності людини, то й свято таке має бути. Але як не шукали, не знайшли такого… Тоді виникла ідея започаткувати це свято, а найкращою датою буде день народження Богдана Гаврилишина 19 жовтня. Він був із тих людей, які не хочуть, щоб їх увіковічнювали в пам’ятниках. Для нього це не було цінним. А от те, що його справа житиме роками — найкраща ідея, яку тільки можна придумати.

Два роки ми святкували неофіційно, а цьогоріч настав момент усвідомлення, що саме тепер потрібно запровадити його на державному рівні. У 2021-му виповнилось тридцять років незалежності України. Це вік дуже молодий, але активний, якщо оцінювати його людськими мірками, адже є досвід і набиті шишки, проявляється дорослість і росте відповідальність. А також минає 95 років з дня народження Богдана Дмитровича. На щастя, все склалося, і Верховна Рада проголосувала за офіційне запровадження Дня відповідальності людини. Це було останнє голосування в останній день роботи Верховної Ради. Після прийняття постанови лунав гімн на завершення сесії парламенту, депутати піднялися й аплодували. А я згодом переглядала запис і не могла зрозуміти: аплодують закінченню сесії чи Дню відповідальності?:) Це було дуже символічно. 308 депутатів підтримали рішення. І жоден не проголосував проти.

 

ПРО КНИГУ «ЗАЛИШАЮСЬ УКРАЇНЦЕМ»

Мар’яна Савка: Для мене книга «Залишаюсь українцем» — це перш за все приклад життя людини, яка була геніальною без перебільшень. Приклад людини з набутими знаннями, яка має розуміння побудови стратегії. Цей стратегічний план Богдана Гаврилишина був у пригоді багатьом політикам не тільки в Україні, а й загалом у світі. Дуже почесно, що Богдан Гаврилишин, будучи таким масштабним діячем і мислителем, залишався людиною дуже чіткої ідентичної. І тим самим він говорив, що українці — це люди, які можуть стратегувати. Вони мають масштаб мислення незалежно від того, чи народилися вони в аристократичній родині, яка має 10 поколінь випускників університету, чи в простій сільській родині. Соціальні ліфти працюють, і ними можна піднятися до висот. Думаю, що людина, яка прочитає цю книгу, зможе для себе багато пізнати. Це розповідь майже про ціле століття. І написана вона настільки цікаво, що йдучи за розповіддю про життя конкретної людини, ти починаєш значно більше задумуватися про те століття, яке минуло. Це історична річ. І мемуаристика, і мотиваційна книга. Думаю, що Богдан Дмитрович такою її й задумував.