«Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму» — уривок з нової книжки Наталі Гуменюк
Упродовж останніх шести років журналістка Наталя Гуменюк їздила в анексований Крим. Їздила, щоб розповісти непрості історії — про те, як кардинально змінилось життя кримчан після 2014 року, про те, як хтось із них тепер живе в окупації, а хтось — просто в іншій країні. У її книжці — історії кримських татар, громадських активістів, правозахисників, студентів, пенсіонерів, військових та загалом людей із різними політичними поглядами.
«Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму» вийшла у «Видавництві Старого Лева» і її вже можна придбати. Збірка репортажів також буде доступна російською мовою в електронному вигляді. А 3 березня з нагоди 6-х роковин анексії Кримського півострова Мистецький Арсенал організовує зустріч із Наталією Гуменюк та героями її книжки.
hromadske публікує уривок про події березня 2014 року.
Розділ 1. ШОК
Березень 2014: Бахчисарай–Севастополь- Балаклава–Бельбек–Ялта–Сімферополь
Уперед у минуле
Так звані «козаки» перевіряють документи в пасажирів, що прямують до Криму. Джанкой — перша зупинка на півострові. Я — на верхній полиці в купе. Удаю, що геть сонна. Заледве підводячи з подушки голову, протягую паспорт. В мене «чистий» телефон — немає жодного фото з Майдану.
У наше купе зазирає чоловік. Паспорт як слід не розгорнули, отже до Криму в’їхати вдалося. 16 березня 2014-го. Сьогодні має відбутися так званий «референдум» щодо автономії Криму. Потяг їде до Севастополя, але я сходжу в Бахчисараї.
У головному кримськотатарському місті значно менше послідовників «русскої весни» і більше її
відкритих опонентів. Потяг запізнюється на 20–25 хв. Виявилося, що козаки таки були на станції за розкладом, але, не дочекавшись поїзда, пішли геть.
Насправді Крим уже захоплено, уже окуповано. Найгірше вже відбулося. Людей, що намагалися протистояти захопленню, активістів, що стрімили, викриваючи «зелених чоловічків», — російських військових, — били і затримували. Армія РФ насправді вже контролює територію півострова, хай над кількома військовими частинами ще лишився український прапор злам відбувся.
Але в день так званого «голосування за незалежність Криму» ми ще відмовляємося це усвідомлювати і сподіваємося, що ситуація не є невідворотною.
Над найвідомішим кримськотатарським кафе «Мусафір» кримськотатарський прапор. Заклад розташований трохи вище дороги. Знімаю на телефон, як проїздить військова автівка. Російська. Хочу вірити, що знятий кадр буде доказом присутності іноземних військ.
У «Мусафірі» з лептопами працює кілька міжнародних журналістів. Я маю прикриття. Удаю, що я чи то місцева перекладачка, чи дівчина естонського журналіста. Мій приятель — в минулому наймолодший депутат естонського парламенту. Він був тим єдиним політиком ЄС, що жив у наметовому містечку на Майдані під час Помаранчевої революції. Нині — просто журналіст-фрілансер. Я робитиму історії для Громадського, маю контакти героїв, він — спостерігає за всім, що бачить і чує, поки ми працюємо разом, і так пише тексти для естонських ЗМІ.
Майдан щойно закінчився, а Громадське надто на слуху. Фото одного з колег показували на мітингах сепаратистів, мов мішень. В цю хвилину в Криму вже не до стрімів. Моє завдання — не так привертати увагу, як з’ясувати, що відбувається насправді. Мій колега приїхав на кілька днів раніше і встиг познімати разом з естонськими телебаченням, яке вже має залишити Крим. Тож побував у Перевальному, де зафіксував на відео російських військових без нашивок, і віддав нам ці матеріали. Озброєні чоловіки з прихованими обличчями просто мовчали, а місцеві, з георгіївськими стрічками, все ж не дуже хотіли зв’язуватися з громадянами Євросоюзу. Також він побачив останній великий проукраїнський мітинг напередодні так званого «референдуму» перед пам’ятником Тарасу Шевченку в Сімферополі: вся площа тоді була у жовто-блакитних прапорах.
Перед тим, як піти на «виборчу дільницю», дізнаюся, що підтримати анексію Криму прибув одіозний проросійський активіст у Фінляндії Йохан Бекман*, який системно заперечує існування незалежної Естонії, оголошений там персоною нон ґрата, і якому давно заборонено викладати у фінських вишах. Тоді ми тільки вчилися розбиратися в амбасадорах «русского міра».
«12 дня, уже 461 людина проголосувала. Усі дуже активні! Багато молоді. Я — член дільничної комісії, вже не вперше. Зазвичай думають, що молодь аполітична, але було п’ятірко молодих, що вперше голосують», — розповідає мені жінка на місці голосування у самому центрі Бахчисарая. Стару одноповерхову будівлю, що переважно зачинена, облаштували спеціально до події.
Учасниця комісії не так нарікає, як виправдовується, що часу для підготовки голосування було мало, тож реєстр недосконалий. Тому всім, кого немає у списках, дають можливість «проголосувати». Спостерігаємо за процедурою.
— Ось надійшла заява від Іонової Надії Володимирівни про включення у списки. Голосуємо? Проголосували?
— А от тепер проходьте, беріть бюлетень. Голосуйте, каже організаторка жінці.
За кілька годин на цій же дільниці зустрічаємо знайому журналістку, яка має російський паспорт і розказує, що щойно проголосувала на іншій дільниці в Бахчисараї.
— Ви вважаєте, що для вас не Європа, а Росія є прикладом? питає естонський колега в молодої родини, що прийшла на дільницю.
— Звісно, в Росії все добре, стабільно. ЄС — ну точно не приклад. І тим паче не Латвія.
— Ми з Естонії.
— Естонія? Також приклад не дуже. Що там хорошого? Люди там гірше живуть. Ми от в Сербії були, то шоковані люди тікають звідти.
— У Сербії? Але Сербія не в Євросоюзі.
— Не ЄС, але вони підписали євроінтеграцію, тож в них щороку країна дедалі більше занепадає. А друзі мої в Ризі теж не дуже раді: підвищують комунальні і пенсійний вік, зарплата зменшується. Заганяють народ у жахіття.
Дільнична наполягає, що приходять і кримські татари. Меджліс ухвалив рішення про бойкот «референдуму». Це підтверджує і Ахтем Чийгоз — заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу і на той час депутат Бахчисарайської районної ради. Малесенький офіс у якихось ста метрах від так званої дільниці відкривається вже по обіді, коли російські медіа звітують про успіхи голосування. Чийгоз говорить впевнено і переконливо: «Це провокації та фарс, в яких ми не збиралися брати участь. Тут, у Бахчисарайському районі і низці компактних місць проживання кримських татар, не були учасниками формування виборчих комісій. Ми багато років долучаємося до проведення виборів у Криму. Про заявлені цифри годі й говорити явка низька. За тими даними, які ми отримали з нашого регіону, з понад 25 000 кримських татар, що тут проживають — прийшли одиниці. Ми одностайні в своїй думці — батьківщині загрожує небезпека. Це почуття у кожного в серці — і у тих, хто пережив депортацію, і в дітей, що лягають спати. Завтра ми прокинемося і далі будемо боротися за свої права. А характер боротьби буде залежати від проблеми. Але ми, кримські татари — громадяни України».
Крим — це Україна. Ми не покинемо займатися проблематикою окупованих територій, але нам потрібна ваша допомога. Підтримайте hromadske на Спільнокошті.
Одна з найбільших дільниць у селі Тургенівка. Середнього віку чоловік в картузі, шкіряній куртці, усміхається і представляється як «дядя Толя». Він «звісно, голосував».
— А за що голосували?
— Та не знаю, як там все воно пройшло.
— Так за що? За приєднання до Росії?
— А куди це відео піде?
— На Київ.
— О, ні! Тоді не треба! Ви таке точно не пропустите.
— Чому ж ні?
— Я нічого не скажу. Я от проголосував, але зараз не знаю, йду собі і думаю, що там до чого, — знизує плечима.
— А що завтра станеться?
— Завтра тяжкий день буде, але люди дізнаються, що всі в Криму хочуть до Росії.
Дядя Толя не сумнівається, що кримські татари на референдум не ходили:
— Їхній Чубаров не хоче, заборонив. От вони сидять по хатах, і ніде їх не видно в Бахчисараї. Це факт. Подивіться, ви хоч би побачили одного татарина — ні! Не хочуть до Росії. Татари, може, і правильно бояться. Росія їх, звісно, притисне. України вони не бояться, в Україні — хаос, а вони сидять на базарі, торгують, працюють на себе, державі нічого не платять, але пенсію отримують. А пенсія — з Донецька, де заводи. Росія ж скаже — треба працювати, а не на базарі сидіти, — пояснює він. І ніби сам до себе продовжує міркувати про те, що ж його не влаштовує в Україні:
— Ми хочемо жити нормально. А в нас із Криму стільки забирають… Гроші від приїжджих — знову на Київ, а нам нічого не дістається. Якщо у вас, в Києві, мінімальна 2500 грн, а в нас це 1000 грн. І ніде не влаштуєшся за такі гроші. Ми телебачення дивимося і бачимо, що там, у Києві, бувають і зарплати по 8000 грн, по 10 000 грн. Звісно, вони там за Україну! А пожили б вони в нас. От обрали Януковича. Голосували за цього засранця. Так, голосували за нього, бо не було за кого більше. Але хіба ми знали, що він такий? Нахапався для себе.
— А що, в Росії, думаєте, корупції немає?
— Не знаю, але Путін кожен тиждень в різних областях знімає цих корумпованих губернатоів шахраїв. У нас коли Юля була, то світло давали по дві години на добу, газу не було, автобуси не ходили. А тепер вона героїня? А ви бачили, які там триповерхові котеджі набудували? Ми ж тут, на краєчку, як в лайні жили, так і будемо далі в лайні жити.
У Києві видається, що Крим підтримував Януковича. Це ж бастіон «Партії Регіонів», що загравала з питаннями мови, НАТО. Тож нам здається, що кримчани не до кінця знають, наскільки корумпований експрезидент, котрого переміг саме Майдан. Але, видається, вже на кілька кроків спізнилися: російський меседж у Криму — «Всі українські політики — як Янукович. Тільки Путін — інший». Це підтвердить місцевий активіст: «Розумієш, люди вважають, що корумповані донецькі захопили Крим, а в Росії такого не буде».
Я все ж далі питаю дядю Толю, чи сподівається він, що Москва просто так даватиме гроші. Той ностальгує за часами СРСР, коли в селі були три тракторні бригади. Дядя Толя вірить, що війни не буде і всі житимуть мирно:
— Ми — Україна і Крим — одна родина. Але ми ліпше окремо. Гірше не буде.
«Чого ми боїмося? З’явився вислів “етнічні чистки”, тобто виживання з Криму корінного населення, створення умов, щоб ми покидали рідні місця», — геть інші настрої панують у цьому кримськотатарському домі. Тут зібр'алася група шкільних вчителів — і молодих, і вже пенсіонерів. Очі прикуті до екранів — трансляція кримськотатарського телеканалу
ATR. Шевкет уточнює (навіть розуміючи, що працює пропаганда, складно не заплутатися): «Часом і сам починаєш сумніватися у слушності своїх думок. От скажімо, знаєш: беркутівці били людей на Майдані. Дивишся телевізор — і ніби це все зробили кримські татари. І це мусується, мусується… Перед Другою світовою німецький народ був засліплений Гітлером, підтримував його на хвилі націоналізму, доведеного до шовінізму. І це призвело до світової війни. Так і зомбування російського народу через ЗМІ становить загрозу для всього світу».
Тираж закінчився
Жінки цього дня зібралися на спільну молитву: «Аллах дав нам батьківщину, щоб ми жили в дружбі і злагоді з іншими народами. Ми тішимося, що за нас вболівають на Західній Україні, ми підтримуємо Майдан. І самі заспокоюємося, коли чуємо слова турботи й солідарності. В Аллаха ми просили, щоб дозволив і далі жити на своїй батьківщині, в єдності з Україною. І щоб він і Путіну дав трохи справедливості, розуму, аби той вивів звідси свої війська, й солдати, які сюди приїхали, живими і здоровими повернулися до своїх родин, матерів, дружин, а в нас був мир, як до їхнього приходу».
Ленур Османов — адміністратор кафе «Мусафір» — категоричніший. Він би хотів, щоб влада у Києві відімкнула електроенергію та водопостачання, і кримчани усвідомили, наскільки залежні від материка: «Я знаю, що в Києві є дилема: чи використовувати такі інструменти тиску, адже не хочеться завдавати людям шкоди. Але ми, кримські татари, пережили депортацію. Були в значно гірших умовах — без газу і води. Всі наші родини втратили близьких. Тому хіба можна говорити, що ми не можемо перетерпіти? Хай Україна не переживає, що вона зажене своїх людей в такі умови. Крим інтегрований в українську економіку, суспільство. Ми виживемо».
***
«Наталю, ну скажіть, хіба це можливо? По радіо кажуть, що вісімдесят відсотків кримських татар проголосували на референдумі. Не вірю. Можливо, удвічі менше, але ж не вісімдесят?», при зустрічі перепитує Світлана — вчителька української мови та літератури з Севастополя. Задумуюсь, як працює пропаганда. Людина здатна повірити у те, що та чи інша цифра перебільшена, підтасована, але не може уявити, що можна брехати геть нахабно.
Світлану колись зустріла буквально в прямому ефірі — стрімила на Інститутській у Києві, коли люди клали квіти загиблим Небесної сотні в перші дні після трагедії. У неї надзвичайно правильна, майже театральна вимова. Зі сльозами вона нарікала, що в Криму ніхто не знає правди про Майдан, і туди треба їхати й розповідати. Поки не пізно. Бо — застерігала — жителів півострова налаштовують проти України. Чоловік Світлани керує хором української армії. Серед її знайомих чимало дружин військових. Кілька тижнів ми тримали зв’язок, пускали в ефір розповіді про блокування частин і потребу допомоги. Але після «референдуму» дружини військових одна за одною відмовляються: у понеділок — давати інтерв’ю на камеру, у вівторок — зустрічатися, в середу — спілкуватися телефоном. Бо все втратило сенс. Як згортається свобода у ці дні, в Криму можна відчути погодинно.
На околиці Севастополя, де мешкає Світлана, майже немає кав’ярень, та й розумію — люди її покоління, ще й з їхніми зарплатами, не звикли ходити на каву. Вона просить зустрічі десь у місті, неподалік ринку. Мені видається не дуже безпечним привертати увагу, записуючи відеоінтерв’ю просто неба. Заледве знаходимо закуток у піцерії в торговельному центрі. Світлана прийшла з донькою-школяркою. Дівчинка втомилася. Нам складно налаштуватися на розмову. Щойно починаємо, за великий зарезервований стіл поруч всідається група кремезних бороданів, які говорять якоюсь слов’янською мовою. Мені складно зрозуміти, що саме вони роблять в Криму: стоять на блокпостах, приїхали стати свідками, чи то пак соратниками анексії? Наважуюся перепитати, звідки вони. Пропонуючи зробити селфі, відповідають — Новий Сад. У потоці новин з Криму, хай і небагато, але є згадки про четників — сербських націоналістів, що підтримують Росію. Ми точно маємо шукати інше місце для спілкування. Я ж через заминку запізнююсь на інше інтерв’ю.
— Юрію, допоможіть. Ми не встигаємо доїхати до вас вчасно, але є прохання. Ми маємо поспілкуватися з іншою жінкою, а в неї дитина втомлена, і ми не змогли знайти місце для розмови. Можна ми приїдемо до вас? — звертаюся по суті до незнайомого хлопця, на якого вийшли через приятеля. Юрій займається ІТ-бізнесом і має розповісти, як до подій у Криму ставиться неполітизована молодь і підприємці. Я хочу зустрітися з різними людьми, що мають відмінні погляди, щоб хоч якось зрозуміти, що реально турбує людей у Криму.
Ще година в дорозі; нарешті добираємося до сучасного офісу. Ми поспішаємо, тож маю якось поєднати такі різні розмови. В ту мить мені здається, що складно уявити менш схожих людей — емоційна викладачка української мови і літератури, яка може годинами розповідати про те, як пишається учнями, що отримують нагороди і премії на Шевченківських олімпіадах, і спокійний російськомовний айтішник, який намагається триматися осторонь політики.
«Найбільше мене турбує поляризація думок. Ми з друзями до хрипоти сперечаємося. Поки нам вистачає терпіння, щоб суперечку не переносити на особисті взаємини, але стає дедалі складніше, — говорить Юрій. — Одні мої друзі возили передачі на блокпости самооборони. Виправдовуються, ніби ті нас захищають, і їм потрібні сигарети й теплі речі. А я перепитую: “А від кого вони нас захищають? Я не бачу жодної небезпеки.” Чую лише пропаганду, що на під’їзді до Криму — “бендерівці”. (Зауважую, що в Криму, власне, як і в російських телепрограмах, “бандерівці” кажуть через “е”. Річ вже давно не в Бандері, це — окремий пропагандистський лексикон). Це смішно. Але ці “блокпости” — гра у “войнушку”. Здається, декому хочеться більше напруження, щоб взяти до рук зброю. Є й інші друзі, які їздили до військових частин і через паркани передавали передачі».
«Вот если я буду говорить на русском языке и признаю своей родиной Россию Матушку, я буду всем угодной, буду своей полностью», — Світлана переходить на російську. Її російська вимова так само сценічна. «А якщо я так само сумлінно, або й більш професійно, буду виконувати свої обов’язки, але говоритиму українською, то наражатиму себе і рідню на небезпеку. Як можна з мови розпочати війну між братніми народами? Ця війна вже почалася в родинах, родини розпадаються. От сьогодні в транспорті кажуть: “С праздником!”. Я наважилася спитати: “С каким праздником?” — “Ну как, у нас же сегодня независимость!”. — Я говорю: “А какая независимость?” — “Ну мы сегодня присоединились к России”. Але “незалежність” і “присоединение”, за тлумачним словником, це різні поняття. Ти не маєш права не прийняти це “свято”. І якщо відстоювати право на те, щоб Севастополь був українським, нас просто повбивають. Заріжуть одразу», — ніби намагається виговоритися вона.
— Ви таке слово вжили — «заріжуть»...
— Бо було сказано прямо: «Вас всех, бендеровцев, надо зарезать! Вы фашисты!». Що у людей відбувається в свідомості? Чуєш одну інформацію, іншу — душа рветься. Ми тут як заручники живемо, не знаючи, як діяти: чи говорити, чи мовчати. Багато вже перефарбувалися, хтось втік, хтось сховався, а хтось замовк. Севастопольське телебачення, кримське телебачення, — усюди інформація спотворена. Люди бояться виїздити. Кажуть: в Україні вбивають, там до влади прийшов фашизм, краще залишайтесь в Криму! Але я була там і фашизму не помітила».
Я розумію Світланин запал. Вона і в спілкуванні з колегами намагається переконати незгодних. Переживає, що не може ні на що впливати. Юрій спілкується обережно, тож я запитую, чи не боїться він. «А чого боятися? Я кажу те, про що зараз говорять усі. Ми зіткнулися з тим, що вже заблоковані банківські рахунки. Вже перед «референдумом» не можна було зняти гроші. Боюся, що тим, хто прийшов до влади в Криму, просто дадуть Крим на розграбування. Вони стануть місцевими князьками, продовжуватимуть все те, що робив Янукович, заберуть його дачі і збудують собі інші».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно