0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
За товстими стінами. Уривок з двотомника Олега Сенцова «Хроніка одного голодування. 4 з половиною кроки»
Двотомник «Хроніка одного голодування» та «4 з половиною кроки» з’явиться на полицях книжкових магазинів до першої річниці звільнення українських політв’язнів Кремля – 7 вересня. Перший том — «Хроніка одного голодування» — це тюремний щоденник Олега Сенцова. Том другий — «4 з половиною кроки», збірка малої прози Олега Сенцова, написана в російській тюрмі.
 
 
Зошити із записами щоденника та оповіданнями Олегу Сенцову вдалося вивезти із Росії під час звільнення. «Щоденник» постане перед читачами у вигляді оригінального тексту, написаного автором під час непростих подій травня – жовтня 2018 року, без жодних змін та доповнень. Обидві книги не пов’язані між собою сюжетно, але мають спільну тематику, тож аби краще зануритися та відчути цей світ, ми рекомендуємо вам почати читання зі збірки оповідань «4 з половиною кроки», яка містить у собі історії реальних в’язнів, з якими зустрічався автор, а вже після цього переходити до непростої подорожі «Щоденником», який стосується самого Олега.
 
***
 
День третій
 
День не вдався з самого початку, ще з ночі. Роба наче й тонка, але сьогодні цього шару явно не вистачало, щоб спати більш-менш спокійно, — мерз і постійно прокидався. Одягти робу вночі чогось не здогадався. Та зате мене навідало бажання сходити в туалет. Устав наче й не різко, але в голові замакітрилося й перед очима з’явилася велика темна пляма, як буває перед запамороченням. Давно зі мною такого не траплялося, та й цього разу наче обійшлося, але це все одно недобрий знак, тим більше, він з’явився дуже рано — я розраховував, що такі спецефекти почнуться значно пізніше.
 
Уранці зробив собі окропу й увімкнув телик. Знову ж, крім новин, нічого цікавого зранку не було і до вечора не передбачалося. До всіх цих порожніх серіалів і шоу в мене вже дуже давно розвинулася стійка нудота. Новини теж не можна назвати цікавими, хіба порівняно з рештою теленісенітниць. Показують те саме, що й учора: Путін на КамАЗі їздить по новому мосту в Крим, як символічно! Новини на другому каналі ідентичні, мов під копірку, тільки сюжети поміняли місцями й дещо інакше змонтували, але Путін за кермом, аякже, поперед усього іншого. Решта нарізаних захоплень про Росію і гнів на Захід і Україну йдуть мішма. Я вже призвичаївся за чотири роки вишукувати в цьому потоці багна й брехні зернинки правди, але це дуже втомлива праця. Добре ще, що є газетка й листи, хоч щось путнє і справжнє взнати можна. Скільки ще ця гора фальші може триматися? Я розраховував, що вона впаде раніше й поховає нарешті своїх творців, але ні, судячи з новин, усі процвітають. Єдиною корисною інформацією було в рухливому рядку, що сьогодні день народження Юрія Шевчука, — от чого він мені нещодавно згадувався й цитувався. Усе пов’язане якимись незрозумілими й невидимими нитками й нервами. Та в будь-якому разі: З днем народження, дядьку! Дякую, що ти є! Але на цьому хороші новини скінчилися.
 
Після ранкових перевірок і відміток прийшов злючий черговий, якраз той, хто першим дізнався про моє голодування і був тоді досить милим і коректним. Та міліцейська доброта недовговічна, особливо коли адвокат їде геть. Забрав телевізор, дещо з речей і прикріпив шконку до стіни. Та головне — забрав кип’ятильник! З теликом і рештою я легко розлучився, але кип’ятильник — навіщо? Це ж було моє єдине джерело тепла й гарячої води! На обігрівач, судячи з усього, можна тепер і не розраховувати, але окріп?! За що? Пояснення крізь зуби: що мені кип’ятильник не дозволений, оскільки я голодую. Логіки в цьому, як завжди, жодної, адже навіть у правилах, прикріплених на дверях моєї камери, у списку дозволених речей кип’ятильник вказано. Та багато хто з міліціонерів ті правила або взагалі не знають, або використовують на свій розсуд. Сперечатися з цим було марно — у відповідь черговий почав шукати очима, щo б іще захапати в цій і так порожній камері. Гаразд, поспілкуюся потім із більш адекватним начальником, тим більше що Хранителя ключів уповноважили наливати мені окропу за вимогою. Це не дуже зручно, до того ж я не люблю просити, навіть про дрібниці. Та все це дурня. Більше мене непокоїло серце й запаморочення. Я просто фізично відчував, що мотор не витримує, — отака неприємність на самому початку марафону.
 
Після обіду повели в санчастину. Головний доктор із погонами підполковника, не злий, але дивакуватий. Утім, у них це не рідкість. Огляд буде тепер щоденним. Пульс і тиск поки що в нормі, але на нижніх межах. Здав аналізи. Кров із продірявленого пальця ледве витікала — мотор справді слабенько качав. У сечі вже з’явився ацетон, і доктор почав розповідати страшні історії: про те, як організм починає переробляти власний білок, про незворотні процеси, про індивідуальні критичні пороги, потім плавно від відмовлянь звернув на політику, а через пів години, як і очікувалося, уперся в Україну. Я вже давно тут не вступаю в марну полеміку, тож коли мені надають слово, обмежуюся підсумковим: «Поживемо — побачимо». Заперечити йому нічого, а тому підполковник, докуривши п’яту цигарку, і не заперечив, хоча його позиція запеклого русофіла з православно-імперським ухилом, можливо, й була комусь цікава. Але, вочевидь, не мені — я не фахівець із психіатрії.
 
Наостанок зважився. Без одягу — 84 кг. За попередні три дні беремо ще кілограм. Відтак я почав голодувати з 85-ти. Гм, це моя мінімальна вага — я стільки важив у голодній молодості й іноді в тюрмі. На волі було за 90, і 95 — коли регулярно ходив у спортзал. Вага в мене суха, зайвої, а тим більше жиру, ніколи не мав. До голодування я готувався: прибрав додаткове харчування з місцевого магазину й останній місяць «рухався» на самій баланді, аби легше зайти в голодування з такого, мінімального, раціону. І це було справді легко: шлунок не бунтує, відчуття голоду практично немає. Зате з’явилися запаморочення, слабкість і шум у вухах. Відчуваю, як б’ється серце. Може, треба було обрати іншу тактику — набрати побільше ваги, щоби внутрішнього запасу надовше вистачило? Однак дієтолога, аби порадитися, поруч не було. Але тепер уже в будь-якому разі пізно: жереб поплив униз течією Рубікону, а наші війська вже по той бік, але до Рима ще крокувати й крокувати, і навряд чи без бою…
 
День четвертий
 
Головна подія дня — мені дали постільний режим! Це означає, що я можу лежати і спати на шконці протягом дня. Я знав, що так буде, але не сподівався отримати його так швидко. Це дуже добра підмога при голодуванні: можна зігрітися й відпочити, економлячи енергію й тепло, а не весь денний час сидіти на стільчику, тулячись до ледве теплої батареї, або грітися, крокуючи камерою.
 
Та це сталося ближче до обіду. Уранці ж, коли я виносив свій матрац із камери й піднімав ці подвійні нари до стіни, аби їх пристебнули замком, відчув, настільки ослаб. Я зрозумів, що з кожним днем робити це мені буде все важче. І як я міг раніше витискати штангу за сто кілограмів? І от усе вмить змінилося: матраца більше виносити не треба, шконку піднімати теж — спи або вилежуйся досхочу. Але я намагаюся цим не зловживати, інакше вночі не заснеш і не виспишся, і наступного дня знову спатимеш, — так остаточно собі режим зламаєш. Хоча вдень все ж полежав кілька годин, і таки заснув.
 
 
Снився батько поряд зі своїм червоним «москвичем», і я на своєму передостанньому «пежо». Гальма в мене не працювали, і я ніяк не міг припаркуватися поруч, а батько наче на мене й не дивиться, а розмовляє з кимось біля кіоску. До того ж усе це відбувається в моєму селі, на повороті дороги, що йде від гаража, де працював він, до дитячого садка, в якому працювала мати. Урешті-решт я впорався й таки припаркував машину трохи вище, поряд із іншими, а не на цьому небезпечному повороті. Ось такий сон. Короткий, але чіткий, як сама реальність. Кажуть, що спілкуватися з мертвими — це до хвороби, але ж ми наче й не спілкувалися, він навіть не дивився на мене.
 
Погіршення здоров’я явно не за горами, одначе сьогодні я почуваюся краще — організм почав потрошку адаптуватися до нових умов харчової блокади. Голова паморочиться трохи менше, щоправда, нігті на пальцях тепер іноді синіють. Може, від холоду, а може, серце не може впоратися. Водили знову на прийом до лікаря. Той поміряв мені тиск і здивувався, що в мене такі холодні руки. Я йому відповів, що в моїй камері в нього були б точнісінько такі самі, а у кабінеті лікаря — +22, і він сидить за столом у майці-тільняшці. Сьогодні розповідав про свою батьківщину — Таджикистан.
 
Сам він росіянин, але родом звідти. Говорив про криваву громадянську війну, що точиться там десять років. Я про це нічого не знав. Було й моторошно, і цікаво водночас. Крім того, я трохи зігрівся — загалом корисний візит.
 
А за вікном знову пішов сніг. Бачити його в середині травня мені, мешканцеві півдня, звичайно, дивно, адже в нас уже спека й полуниця достигла.
 
Приходив загінник — начальник мого загону, капітан, нормальний
 
мужик. Це він увечері першого дня приніс мені ті два листи від рідних. Сьогодні я віддав йому відповідь для мами, а він простягнув папірець, де повідомлялося, що в разі медичних показників до мене буде застосовано примусове годування. Почитали разом КВК, обговорили це питання, і він підтвердив мою версію такого харчування — крапельниці, а не запихання їжі до рота. На тім і розійшлися. Хотів йому сказати, що якби всі міліціонери були такими, як він, то злочинців, мабуть, було би менше. Але не встиг.
 
Нехай, наступного разу скажу.
 
Вам може бути цікаво
Олег Сенцов: Ув`язнення розвинуло мене як письменника, але не сформувало
Фінн-Олє Гайнріх: Завдання письменника — торкатися непростих тем, які хочеться оминути у власному житті
Арт-студія «Аґрафка»: Прокладати містки між епохами ілюстрацією – найцікавіше завдання
Ніколя Матьє: «Діти їхні» — роман, що став книгою поколінь
Будуючи стіни, не забувайте про мости, а налаштовуючи мости – про стіни, – Вахтанґ Кебуладзе
Про унікальність Річардаса Ґавяліса і «Вільнюського покеру»
stary_lev Стежити
дописів читачів