0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
З любов’ю до Діків, Арчибальдів, Мурзиків та інших
“Друзі незрадливі”. Так називається збірка творів-переможців конкурсу про домашніх улюбленців. Провів його Форум видавців під грайливою назвою “Мі-мі-мі. Наші улюбленці”.
 
І ось вона – книжка, до якої увійшли 38 оповідок-бувальщин від різних авторів. Від письменників і початківців, і тих, хто дотепер нічого не писав, проте наважився розказати про свого кота чи собаку, пташку, рибку, їжака, навіть рослину у вазонку... Чом би й ні, якщо ця рослина і є домашнім улюбленцем?
 
Замість передмови у збірці – невелике есе, написане президентом Форуму видавців Олександрою Коваль. Вона згадала про свого пса Діка і навіть трішки помріяла вголос: “Я колись ще матиму пса, коли вийду на пенсію... будемо з ним обговорювати книжки, куплені на Форумі видавців...”. Над упорядкуванням збірки попрацювала редактор та письменниця Оксана Думанська, а оформила обкладинку художниця Наталка Гайда.
 
Тексти, які не увійшли до книжки, можна прочитати на сайті Форуму видавців. А ми пропонуємо читачам кілька уривків з оповідань цієї збірки.
 
Лариса Денисенко. Мої французи
 
 
“...Лікар довго крутить знімки МРТ в руках, на світло, від світла, перевертає. Потім запитує мене: “Слухайте, що у вас зі спиною, така вродлива жінка, що ж це таке?..”
 
Я усміхаюся, і кажу, що зовні жінка може бути вродливою, але що там всередині – хіба може хтось знати? Потім знову розповідаю про грижі, про те, як мною займалися мануальні терапевти, про те, що зараз спина почувається краще.
 
Вона просить, щоб я вклалася на живіт. Промацує мені спину, знову дивиться на знімки. З’ясовує, як я заробила найбільшу грижу. Кажу, що підіймала свого французького бульдога, щоб вимити йому лапи. І тут вона каже: “Вибачте, можна я поставлю вам ідіотське питання?”.
 
Я кажу: “Звичайно! Я люблю ідіотські питання”.
 
Вона продовжує: “А ви, часом, своєму собаці не робили рентгенів? Або МРТ?”
 
І тут до мене дійшло. Так, остеопат Марина дивилася на куприк мого собаки Пуззі. На його куприк та грудину...
 
Як ми реготали. Вона визнала, що вперше побачила скелет пса. І все ніяк не могла повірити, що така сама побудова може бути в мене, жінки, що має зріст метр сімдесят і цілком нормальну статуру...”.
 
Галина Вдовиченко. Умка, Умас, Умич
 
 
“Моя племінниця ще до школи не ходила – видибала вона якось з нашим тоді ще маленьким песенятком гуляти. На повідку, як годиться. А він ті ремінці змалечку не визнавав, пручався як міг, хапав зубами шкіряний пасок, мотиляв ним, намагаючись висмикнути з дитячих рук, і відчайдушно крутив головою. Усе намарно. Тоді загрозливо до малої: р-р-гав! А вона, не випускаючи повідка, голосом, сповненим щирого здивування: “На сестру?!!!”.
 
Він і справді був нам за члена родини, а ми були його зграєю. За паспортом – Умас, у дитинстві – Умка, в останні роки – Умич. Триколірний пес, собака на щастя. Симпатичних йому сусідів він проводжав на автобусну зупинку або до гаражів і мав у продуктовій крамничці індивідуальний кредит. “Ваш Умка вчора приходив по сардельку”, – говорила продавчиня, показуючи запис у блокноті біля імені боржника. Так і писала: Умка – сарделька, 2 грн. Щоправда, він цими можливостями не зловживав. Та й вареної ковбаси не любив, на відміну від супу з курячих шийок.
 
У нього були свої стосунки з людьми, з кожним з нас. А про деякі відносини я навіть не здогадувалася. Не раз йдемо з ним вулицею, проїжджає машина, з вікна гукають: “Умка!!!”, ще й рукою махають. Незнайомі люди. На нас нуль уваги, наче це пес нас вивів погуляти, а не навпаки. Як він знайомився з усіма? Звідки вони знали його ім’я?..”.
 
Ганна Добринська. Маленький некролог маленьким гризунам
 
 
“Все ж хай яка блаженна тиша панує в головах морських свинок, я наділяю їх всіма здатностями людської істоти. Можна годинами спостерігати, як вони, зачаївшись, сидять у куточку і незмигно очікують на доісторичних хижаків, аж доки їх не зморює тривожний сон. Тоді вони “розвалюються” під вагою пухнастого тільця і висовують малі короткі лапки. Бо ті морські свинки дуже смішні. І кувікають, як хочуть їсти. Виглядають так, ніби вічно здивовані. У мого дядька є гарний вислів про здивування: “Як дама, що сре зимою в кущах”. У морських свинок Бог зафіксував такий вираз на писку...”.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Оксана Думанська. Згадуючи Баррі
 
 
“Він полюбляв класти голову на коліна і зазирати в очі. Він відчував наближення сина, коли той, повертаючись з підробітків удосвіта, проходив під вікнами під’їзду: Баррі ставав біля дверей, посмикуючи своїм обрубаним хвостом та помуркуючи, як тигр, і підставляв свою крутолобу голову, мовляв, погладьте мене.
 
Але за вожака мав чоловіка, і тому вистачало лиш глянути осудливо, як пес ішов на своє місце і лягав, поклавши лапу на голову, ніби визнавав свою провину...
 
В останній день свого земного життя чоловік встиг вигуляти Баррі.
 
Пес пережив його всього на рік, хоча за всіма ознаками у нього ще не настала старість.
 
Скільки збігло часу, а мені здається, що вони десь удвох, на прогулянці...”.
 
Ірина Жмурко. Мама
 
 
“Макарцю, сину мій!” – казала наша старенька тітка до свого улюбленого кота. А він і справді відчував себе в статусі сина. Ніколи нічим не обділений, ніколи не висварений і не ляканий віником. Жінка, яка не мала рідних дітей, віддавала багато любові котикові. Макар виріс великим і міцним, спокійним і чемним, впевненим і розумним, як би не звучало дивно, але дуже людяним.
 
Прикро і боляче, але старенька тітка померла, і життя сильно змінилося. В похоронних клопотах усі забули про Макара. Його не було ніде видно. До цього не траплялося стільки людей та метушні – кіт злякався. Він не прощався з нею...
 
Коли все стихло і Макар повернувся, то “мами” ніде не знайшов. Зачинені двері, тиша і жодного слова, жодного звуку... Запахи теж підводили: усе замели, вимили... Довкола віє просто домом, прив’ялим перестиглим виноградом і нестерпними жоржинами, які Макар чомусь терпіти не міг. А “мама” їх обожнювала. Сиділа на лавці під хатою і казала: “Видиш, Макарцю, які в нас вургінії файні...”.
 

 

 

Вам може бути цікаво
Презентація книги «Кохання. Життя і смерть з Біллом Евансом» у Львові
Реалії і магія «Магнетизму». Розмова із Петром Яценком у Львові
Книжковий клуб Старого Лева: обговорення книжки Ернеста Гемінґвея «Фієста. І сонце сходить»
Знайти себе в сюжетах: різні історії про різних жінок
Автограф від Євгенії Кузнєцової та знижка -15% на книгу «Спитайте Мієчку»
Даруємо знижку -20% на книги Елізабет Ґілберт «Місто дівчат» і «Їсти, молитися, кохати»!
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати