Юрко Іздрик: Я – людина, яка намагається "ненапряжно" жити
Юрко Іздрик – письменник, який вміє дивувати. Після складної постмодерної прози, на кшталт романів "Воццек", "Подвійний Леон", "АМтм", крізь рядки якої читачам інколи доводиться продиратися, мов крізь хащі, він - несподівано навіть для самого себе - почав писати ліричні вірші. Дію поезій Іздрика можна порівняти з безжальним ударом блискавки: влучає одразу в мозок і серце.
На відміну від своїх колег Жадана і Подерв'янського, на "Книжковому Арсеналі" Юрко Іздрик не говорив про Росію, Схід і Майдан. Він читав ритмічні вірші під музику, які діяли на слухачів як приємний сеанс гіпнозу, і ділився філософією творчої людини, котра намагається "ненапряжно" жити.
INSIDER записав думки письменника про власну поезію, прозу і творчість у соціальних мережах.
Про зміну "амплуа"
Почалося все з того, що я перестав писати прозу, точніше, писав усе менше і менше. Після книжки "Таке" в мене не було жодних ідей, пов’язаних із прозовим мовленням. Більше того, мої перші книжки мені взагалі не подобаються. Можна було б очікувати кризи середнього віку, але, на щастя, Бог добрий - трапилося диво, і мене "поперло" писати ці віршики. Звичайно, це було пов’язано з якимись подіями в моєму особистому житті. Але не важливо, що цей механізм зрушило.
Що я відчував? "Офігівав" я постійно. Це ж графоманія, коли ти кожного дня пишеш вірші, причому без особливих потреб чи внутрішньої мотивації. Коли тебе "ковбасить" цими ритмами. Бо все починається не від сенсу, образу, метафори, а від ритму, інтонації.
Перший тиждень я дивувався: коли ж це закінчиться? На другий тиждень - я "напрягся", бо це вже "клініка". На третій – я казав: "Боже, та попусти, я вже змучився!". А потім я заспокоївся, звик, зрозумів, що це кайфово: написав віршик – і вільний. Так перехід від прози до поезії виглядав.
Про народження поезій
Насправді вірш починається раніше за першу строфу, з якогось ритму. І це буває доволі нав’язливо. Ти прокидаєшся зранку, звучать ці барабани в голові, і тобі на матрицю треба кинути якусь фразу. А фраза – це зміст, сенс. Тому вже треба "фільтрувати базар". Включається цілий мозок і напружено працює над таким, здавалось би, дурним заняттям, як написання віршиків.
Люди дивуються, як це так на старість чувак перейшов із прози, причому непростої, на віршики. Все, що зі мною сталося, і в підсумку матеріалізується в ці книжки й вірші, - це офігенно. Писання віршів – благодатна справа. Я нічим не займаюся. Мені так добре. А вірш – якщо написав добре – це кайфово саме по собі, приносить сатисфакцію. То ти виконав свою денну норму, і решту дня вільний.
В першу чергу – я не поет і не прозаїк. Я – людина, яка намагається "ненапряжно" жити.
Про метафори на написання віршів
Перша метафора поезії полягає в тому, що написання вірша – це як біг по лабіринту, який ти по ходу бігу і конструюєш у своїй голові, потім уже біжиш. Є великий ризик заблукати в лабіринті. Це за щастя, якщо вірш на сто відсотків вдався, жодна строфа не скочила в жоден із небажаних боків, і все вийшло.
Друга метафора заснована на порівнянні психоактивної дії літератури загалом. Прозу я би порівняв із довгим клінічним сеансом гіпнозу, коли психотерапевт довго щось втирає, розмахує годинником, рахує до трьох, пацієнт засинає, ну і далі доктор робить уже все, що хоче. Дія вірша повинна бути швидка, щось на кшталт сеансу Кашпіровського, який приходить і дає тобі в чоло якусь сугестивну команду. Вірш – це сугестивна команда. "Бабах! Ісцілись, ізийди демон - і все". В ідеалі, хороший вірш так і працює.
Третя метафора стосується і прози, і поезії загалом. Але, очевидно, поезії вона ближча. Кожен вірш – це кросворд. Робота письменника полягає в тому, щоб знаходити правильні слова і ставити їх на правильні місця, більше нічого. В цьому сенсі вірш – це кросворд. Просто тупо вгадали слова, поставили їх так, що вони між собою взаємодіють, - офігенно! Вірш вдався. Я в метро це підгледів, і мене відразу пробило. Думаю: "Да. Чувак займається тим самим, що й я, тільки в нього виходить кросворд, а в мене - вірші".
Про соціальні мережі
Публікація у Фейсбуці і ЖЖ – це прекрасно. Кожен лайк – як мед на серце. Особливо, коли лайкають люди, думка яких для тебе важлива. І поширення також. Я живу як затворник, а демонстративні комплекси якісь маю. Потребую сцени і своєї публіки для спілкування. І в цьому сенсі мережі є дуже помічними. Вони не дурнуваті, Цукербергу вже можна пам’ятник у Києві ставити.
Про Майдан у творчості
Є в мене вірші, які написані під враженням від Майдану, як певна реакція, рефлексія на те, що відбувається. Неможливо щодня писати вірші і залишатися при цьому герметичним.
Я думав над цим, бо лірика щоденна – це переважно інтимна лірика, любовні вірші. Або реакція на зовнішній світ. Мені було цікаво, як це все "переломиться на машинці". Є слова, які постійно чуєш з інформаційного простору – революція, Майдан, кулі, біти – воно у мозку застряє, і потім вливається в загальний потік мовлення.
Про останні збірки віршів – "Ab Out" та "Ю"
У збірках є багато криптографії, зашифрованого, різного роду натяків, приватна конспірологія. Оскільки це дуже інтимна лірика, свою приватність доводиться якимось чином захищати.
Це гострий напад графоманії, який почався у вересні 2013 року, і, може, вже от закінчився, нарешті, у квітні. Хоча я відчуваю, що це хімія - нейронні ланцюги замикаються, коли так думаєш і таким чином дивишся на світ. Але, очевидно, вичерпується все. Потім я змушений буду відпочивати і накопичувати енергію далі.
Про стосунки з містами
Єдине місто, з яким я перебуваю в більш-менш інтимних стосунках, – це мій рідний Калуш. Якщо якісь біологічні паралелі проводити, то я паразит на тілі міста. Мені там добре. Але в нас симбіоз. Місто мене не рухає, і я його не рухаю. Інші міста я проїжджаю – як подорожній.
Про виступи на публіці та молодих поетів
Оскільки моє публічне читання починалося наприкінці 80-х - на початку 90-х років минулого століття, це тоді мало легкий присмак божевілля і суцільного карнавалу. Що стосується технології сценічного виступу – я вчився в Андруховича. Він мав уже досвід, поставлений голос, інтонацію, сценічну артикуляцію.
А поети молоді, може, й не всі бездарні, але важко зрозуміти, хто з них чогось вартий, бо читати з них не вміє ніхто. Це ж презентація. Погано читати – все одно, що видати книжку на газетному папері сліпими сірими літерами, погано надрукованими. Покажіть товар, а далі будемо говорити.
У моєму віці вже прийнято казати, що в наш час все було інакше, а молоді зараз нічого не варті. Та ні. Абсолютно нічого не міняється. Рівень "довбограїзму" в головах – він постійний. Середня температура по клініці не змінюється. Є таланти. Талант завжди проб’ється. Або зіп’ється, або проб’ється. Варіантів більше немає.
Тетяна Ушиніна
Фото: Максим Кудимець
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно