Юрій Іздрик: «Нереально щодня писати шедевр»
Найбільша знахідка для журналіста – цікавий співрозмовник. Саме таким – комунікабельним, відвертим, глибоким і навіть трохи містичним – є український поет і прозаїк, засновник часопису «Четвер», один із творців станіславського феномену Юрій Іздрик. Не так давно автор видав добірку своїх найновіших віршів «AB OUT». Ця книга – своєрідний арт-бук, де, окрім найновіших віршів (а їх близько двохсот), вміщені цікаві ілюстрації автора. Більшість текстів «AB OUT» – своєрідний внутрішній щоденник, у якому автор кохає, страждає, ностальгує і вдається до пошуків сенсу життя крізь призму любові. Більше про книжку, поезію, соціальні мережі та графоманію говоримо з автором у затишній кав’ярні в Чернівцях.
– Перш ніж прийти в літературу, Ви довгий час працювали в абсолютно іншій сфері – інженером на заводі автоматизованих ливарних машин, у науково-дослідному інституті галургії. Що дав Вам цей досвід як письменнику?
- Нічого. Це були не те що змарновані роки, але період, про який я легко забув. Єдине, що, мабуть, було корисним, це робота в науково-дослідницькому інституті, коли я перечитав більшість світової класики. Ну бо чим займався радянський інженер?
- Свою творчість Ви починали з прози, а потім перейшли виключно до поезії. І ось уже маєте третю збірку віршів менше, ніж за два роки. Як відбувся цей перехід? Чи побачать читачі найближчим часом Ваш новий роман?
– Перехід відбувся просто й природно, хоч і дещо несподівано для мене самого: агрегат у мозку, який продукував прозу заглох, натомість увімкнувся механізм якоїсь радісної графоманської версифікації – і пішов потік щоденних віршів. Гадаю, він також рано чи пізно вичерпається, але що прийде на зміну, передбачити важко. В кожному разі, писання роману чи взагалі якоїсь крупної прози зараз видається мені цілком нереальним – майже такою мірою нереальним, як, скажімо, еміграція чи політ на Марс.
- Чим для вас є поезія?
- Наразі це спосіб комунікувати зі світом, коли йдеться, наприклад, про миттєву публікацію в соціальних мережах. А з іншого боку – це якась внутрішня потреба, коли ти щось пишеш дуже конкретній людині. Точніше, не так для неї, як із думкою про неї. І доки тобі є що їй сказати, доти ти будеш цим займатися, будеш писати.
- Ваша найновіша збірка «AB OUT» містить надзвичайно ліричні вірші. Думаю, цю книжку можна було б сміливо називати «Про неї» чи якось так…
– Ну, мабуть, мені забракло сміливості назвати очевидне своїми словами, довелося вчергове вдаватися до евфемізмів.
- У цій книзі дуже багато римованих віршів, хоча більшість авторів сьогодні пише верлібри. Як у Вас відбувається процес пошуку рими?
– У цій збірці, – будьмо відверті, – виключно римовані вірші. Верлібр насправді – складний жанр, проте його позірна доступність спричинилася до того, що нині мало не кожен гуманітарій спроможний написати щось схоже на білий вірш. Інша річ, що абсолютна більшість цих вправ нічого спільного з поезією не має. Верлібрами я також бавився, коли ще функціонував як прозаїк, однак римована поезія вимагає набагато більшої зосередженості, лаконічності, точності, а відтак – дисциплінує. Пошук рим – переважно, неусвідомлений процес, проте коли я пишу, на моніторі завжди відкритий словник синонімів, і словник рим – є такий смішний ресурс rymy.in.ua, там рідко можна знайти потрібну риму, але кількість пропонованих варіантів іноді стимулює фантазію.
- У добірці «AB OUT» вірші про літо змінюються віршами про осінь і т.д. Ви спеціально розміщували їх у хронологічній послідовності?
– Ну, я ж пишу майже щоденно, відповідно сезонність так чи сяк відображається і в лексиці, і в настроях, і в образах. Проте я не компонував вірші, відібрані для збірки в хронологічному порядку – там інакша логіка. Будь-який корпус текстів потребує властивої архітектоніки, інакше не буде відчуття цілісності, а відтак і – книжки. Компонування збірки, як і написання вірша – майже цілком інтуїтивна справа, однак якась логіка суто інженерного конструювання там все ж присутня.
- Останнім часом нерідко бачу, що друзі на Facebook постять Ваш вірш «Молитва», яким, власне, і відкривається збірка. Він дуже актуальний в контексті сучасної ситуації в країні… Як Ви ставитеся до такої популярності?
– У Львові на вулиці князя Романа цей вірш навіть на стіні хтось мистецьки вималював. Якраз навпроти моєї колишньої військової кафедри, що мене несказанно тішить. До популярності ставлюся добре, якщо вона не докучає в приватному житті. Ну, але позаяк я мешкаю в глухій провінції, то популярність моїх віршів, на щастя, живе окремо від мене. Це як діти, які виросли і живуть самостійним життям – нормальна, правильна ситуація.
- У Ваших нових книжках з’являється феномен «щоденного віршування», тобто жодного дня без вірша. А лінь не заважає писати щодня?
– Коли заважає, то не пишу. Але коли в твоєму денному робочому графіку лише один вірш – то це не так багато, аби розбудити лінь, і цілком достатньо аби отримати сатисфакцію від зробленої справи. А лінь – це святе. Це мій фетиш, релігія і що там іще. Дбайливіше за лінь я плекаю хіба що домашні рослини.
- Ви ведете «Мертвий щоденник» на ЖЖ, де публікуєте свої тексти. Чи не боїтеся, що їх хтось вкраде?
– Та ні. Це проблеми видавництва. Вони за безцінь купують мій копірайт. Тож це їхні проблеми, хто там щось вкраде чи ні. Тобто, оскільки це ніяк не пов’язано з моїм економічним життям і виживанням, то я до цього ставлюся дуже легко. Адже чим більше людей мене буде читати, тим більшою буде моя аудиторія.
- Сьогодні серед молоді дуже модним вважається вести пабліки в соціальних мережах, публікувати там свої тексти і називатися поетами. Як Ви до цього ставитеся?
– Це проблема віку. Бажання бути поетом взагалі дуже інфантильне. Бо що таке поет? Це людина, яка нічого не робить і займається віршомаством. Велика честь – бути поетом… Але, думаю, така форма самореалізації краща, ніж, як роблять деякі молоді автори – ходять і стогнуть: «Ой, пане Юрію, а де нам видати книжку?». Та роби електронну збірку, що завгодно! Зараз стільки способів. Очевидно, що людина, яка починає творити, має бажання показати це публіці й має потребу самоствердитися як поет. Це нормально. Однаково потім багато відсіюється, люди починають займатися своїми справами, у когось з’являються сім’ї. Лишаються тільки ті, в кого дійсно є дар і бажання це робити. І графомани залишаються. Це дефамація біохімічна. Є дуже багато хороших поетів, які теж дуже часто пишуть нерівно. Нереально щодня писати шедевр. Будь-які форми самореалізації, які не ображають і не принижують інших, є нормальні.
- Коли Ви говорите про графоманію і феномен «щоденного віршування», воно виглядає у дуже позитивному сенсі…
– Просто нема іншого слова, яким би це можна було назвати. Тому я намагаюся сприймати це слово позитивно. Хто ж буде про себе думати?
- Свого часу Ви започаткували журналу «Четвер», який нині припинив існування. Чи є ідеї його реінкарнувати?
– Скільки одна людина може редагувати журнал? Це несерйозно. Останні роки журнал виходив під егідою «Дзиги». Я планував, що буду іти з цього бізнесу і намагався його передати. Ми оголосили конкурс, придумали якісь ідеї, які можна втілити у цьому видавничому проекті. Це закінчилося тим, що останній номер «Готика» зробив Володимир Вакуленко-К. Потім були плани видати книгу, й так воно все заглохло. Я не від того, щоб цей бренд хтось взяв, підхопив і відродив.
- Ви активно гастролюєте з «DrumТиатр», так само, як Жадан із «Собаками в космосі». Що це для Вас – нова форма донесення художнього тексту до читача? Чи не боїтеся, що Вас почнуть сприймати як учасника музичного гурту, а не поета?
– Як мене сприймають – не моя справа, а справа тих, хто сприймає – чого ж тут боятися. А поява DrumТиатру якраз і була додатковим стимулом для того, аби почати писати вірші: потрібні були тексти для сценічного виконання. Лише в останню чергу я думаю про них як про літературу, для мене це передовсім саме пісенні, хіп-хопові або реперські текстовки. А сам DrumТиатр – цілком окрема, самодостатня форма спілкування з публікою. Література й поезія тут взагалі ні до чого. Концерт – це несамовитий обмін енергіями, це груповий секс, це дуже вітальний і правильний спосіб перебування в спільному просторі. Якщо ж у процесі з’являється ще й мистецька якість – цьому можна лише радіти.
- Ви дуже активно експериментуєте – пишете прозу і поезію, співаєте у гурті, знялися для глянцю. Чи є такі речі, які б Ви не робили?
– Дуже багато речей. Я намагаюся не робити того, чого не хочу. З останнього – відмовляюся від телевізора. Нема сенсу лізти в каналізацію, щоб там говорити розумні речі. А це наразі інформаційна каналізація. Не підписую жодних спільних листів, заборонив собі висловлюватися у соціальних мережах з приводу будь-яких суспільних подій. Ні спостереження, ні рефлексії. Іноді буває не втримаюся і якийсь коментар напишу, а потім його затираю. Це не моє. На кухні зі своїми приятелями і друзями таке можна обговорювати, але це не означає, що такі речі повинні чути всі.
- Вас дуже часто називають «одним із найзагадковіших українських авторів». Як ви до цього ставитеся?
– Підозрюю, що існує багато іміджів. Іноді до мене доходять такі сконцентровані означення. От, наприклад, в одному з останніх інтерв’ю було написано: «містичний хуліган». Я правда не знаю, що це означає, але звучить гарно. Але ж ви бачите, що я ні містичний, ні хуліган. Такий собі пересічний громадянин із певними відхиленнями у вигляді поетичного дару чи відчуттям музики, чи якихось специфічних смакових преференцій. І не більше того.
Лілія Шутяк
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно