0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Її тіло та інші сторони – уривок зі збірки Кармен Марії Мачадо
«Її тіло та інші сторони» — збірка короткої прози американської письменниці Кармен Марії Мачадо, яка щойно вийшла в українському перекладі Марти Госовської у «Видавництві Старого Лева». Провокативний та вишуканий дебют, що блискуче руйнує межі між магічним реалізмом та фантастикою, гумористичною прозою і горором.
 
 
Проза Мачадо відкриває особливі потаємні сторони жіночності та жіночої зрілості. Героїнь оповідань спантеличує досвід дорослішання, партнерських стосунків, материнства… «Ідеальна» дружина, яка віддає чоловікові всю себе, чи жінка, яка наважується на хірургічне зменшення шлунку, щоб нарешті сподобатися самій собі, а чи письменниця-дебютантка, яка їде у творчу резиденцію, де повертається до історій свого дитинства… Це емоційні та відверті історії жіночого досвіду, у центрі яких теми сексуальності, об’єктивації, тиранії канонів краси, мізогінії, фізичного і психологічного насильства.
 
Справжні жінки мають тіло (уривок із одного з оповідань збірки)
 
Колись я думала, що моє робоче місце, «Ґлем», схоже на те, що можна побачити зсередини скриньки. Коли ви йдете східним крилом торгового центру, то вхід залишається позаду, як чорна діра між фотостудією для дітей та білостінним бутиком.
 
Відсутність кольору — це щоб якнайкраще показати сукні. Це вганяє наших власників у екзистенційну кризу, а ще — покупка. Так, принаймні, мені каже Джізі. «Чорний, — каже вона, — нагадує, що ми всі смертні і що молодість швидкоплинна. Крім того, рожева тафта ні на чому так не «вистрілює», як на фоні чорної порожнечі».
 
У кінці салону є дзеркало — як мінімум вдвічі вище, ніж я — воно оправлене у золоту барокову раму. Джізі
така висока, що може повитирати пил з того гігантського дзеркала, ставши на маленьку драбинку. Вона десь віку моєї мами, а може, трохи старша, та її обличчя на диво молоде і гладеньке. Вона щодня фарбує уста матово-персиковим: робить це так акуратно і рівненько, що навіть як придивитись зблизька, то стає млосно. Здається, її стрілки взагалі витатуйовані на повіках. Моя співробітниця Наталі каже, що Джізі тримає цей салон, бо сохне за втраченою молодістю: так Наталі пояснює все, що роблять «справжні дорослі» і що, на її думку, є ідіотизмом. Наталі закочує очі, коли Джізі не бачить, і завжди недбало перевішує сукні, ніби це вони винні у її мінімальній зарплатні, непотрібному дипломі і несплаті кредиту за навчання. Я ходжу за нею і поправляю спідниці, бо ненавиджу, коли вони не в міру перекручені.
 
А я знаю, як є насправді. Не тому, що дуже мудра чи щось таке. Я просто підслухала, як Джізі говорила телефоном. Я бачила, як вона гладить сукні: ніби пробігає пальцями по шкірі і пестить когось живого. Її дочки нема, як і нікого більше нема, і вона цього ніяк не змінить.
 
«Мені ця дуже подобається», — каже дівчина із випрямленим волоссям. Вона виглядає так, наче щойно випірнула з океану. Сукня такого кольору, як туфельки Дороті, і з відкритою спиною. «Та я не хочу, щоб склалося враження, що я…», — бурмоче собі під ніс, ні до кого. Руки в боки, крутиться і сяє в усмішці. На мить вона копія Джейн Расел із «Джентльмени обирають білявок», а тоді вона знову дівчина з прилизаним волоссям, а потім — і просто собі дівчина.
 
 
Мама приносить їй ще одну сукню — ця золота із кобальтовими блискітками. Це перший день нової колекції і є з чого вибирати: обтислі яскраво-малахітові і припилено-рожеві пишні, в стилі Bella, є ще одна кольору бджолиного черевця. Є сукня-русалонька у разюче білому; є сукня-годе у коралово-червоному; є сукня-попелюшка у пурпуровому, як печінка. Є сукня Офелія, яка виглядає як завжди мокра. Є «Емма-просить-другий-шанс» кольору олениці, що причаїлась у затінку. Є Банші, з молочного, навмисно потятого, шовку. Спідниці сонце-кльоші, гофровані, з шаром тафти, але є і такі, що тягнуться шлейфом і спадають каскадом. А корсети до них накрохмалені, з кораловими, вручну пришитими блискітками чи всипані пацьорками, чи розшиті сіточкою кольору відполірованих морем скелець або сяйних ранкових вершків, або перестиглих динь канталуп. А одна є така, ніби тисячі чорних, як воронове крило, намистинок, що колихаються від кожного подиху. Найдорожча сукня коштує більше, ніж я заробляю за три місяці; найдешевша — дві сотні, без знижки було чотириста, а так то порвалася бретелька, і мама Петри була надто зайнята, щоб перешити.
 
Петра постачає сукні у «Ґлем». Її мама — одна з наших найкращих постачальниць. Команда з «Седі Фото» взяла собі за моду ошиватися коло входу у «Ґлем», щоб витріщатися на клієнток та вигукувати образливі коментарі, але Петру ці вилупки з фотодіри — Кріс, Кейсі та інші — не зачіпають. На ній завжди бейсбольна кепка поверх короткого темного волосся і ще туго зашнуровані військові берци. Коли вона волоче серпанкові сукні у поліетиленових чохлах, то скидається на те, ніби вона голими руками бореться з гігантським монстром випускного балу — у комбінації і з щупальцями у стразах — і вона не схожа на жінку, з якою можна позадиратися без наслідків.
 
Кейсі якось на перекурі назвав її лезбою, але він занадто її боїться, щоб щось сказати їй в обличчя. Я при ній хвилююсь, і то так, що аж язик заплітається. Ми тільки двічі словом перекинулись, відколи я працюю у «Ґлем». Вперше було так:
 
— Вам допомогти?
 
— Ні.
 
А другий три тижні по тому:
 
— Там дощить, — сказала я, коли монстр із випускних суконь затремтів у її ручиськах, струшуючи з поліетиленових чохлів краплинки води.
 
— Може, як дощитиме довго, то ми всі потонемо. Оце би був поворот!
 
 
Вона дуже мила, коли нарешті виборсується з-під усіх тих покривів.
 
Перші повідомлення почали приходити у пік занепаду. Перші жертви — перші жінки — зникли багато тижнів тому. Згорьовані друзі та родичі, що увірвалися до їхніх помешкань, думали, що знайдуть їх мертвими. Як на мене, те, що вони знайшли, ще гірше. Декілька років тому був один ролик, який мав шалену популярність: аматорське відео одного орендодавця з Цинцинаті, який, щоб прикрити свій зад, взяв із собою камеру на розбірки з жінкою, яка заборгувала йому орендну плату. Він ходив квартирою з кімнати у кімнату, вигукував її ім’я, крутив камерою туди-сюди і кидався ущипливими коментарями. Він багато наговорив про її картини, про брудний посуд, про вібратор на столику коло ліжка. Якщо не дивитись уважно, то у цьому безладному фільмуванні можна запросто проґавити усю сіль. От камера розвертається і перед нами — вона, у залитому сонцем кутку спальні, у найяскравішому місці. Вона була гола і намагалася затулитися. Ви б могли побачити її груди, які вона намагалася прикрити руками, за її торсом виднілася стіна. Вона плакала. Так тихо, порожня балаканина орендодавця її глушила. Аж тоді раз — і її стало чутно: нещасну, перелякану.
 
Ніхто не знає причин. Це не передається повітрям. Це не передається через статевий контакт. Це не вірусне і не бактерійне, а якщо і так, то науковцям ще не вдалося цього з’ясувати. Спершу всі нарікали на індустрію моди, тоді на міленіалів, а врешті — на воду. Воду перевірили, міленіали не єдині, хто щезали, а для індустрії моди зникнення жінок взагалі добром не пахне. Одяг на безтілесну не одягнеш. Не те щоб хтось перевірив, але…
 
Вам може бути цікаво
«Видавництво Старого Лева» – у журі конкурсу Unpublished Picturebook Showcase 2020
Перший повнометражний фільм про Туве Янссон презентують у 2020 році
Топ-5 від Марії Титаренко: Читай, дивись, слухай найкраще
Пригоди Моцарта у Нью-Йорку
Джуді Муді й НЕнудне літо
Голокост: книги про людей у нелюдських умовах
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати